Волинь

І Володько починає гарячкове шукати відповіді на пекучі питання. Починає від себе і того вогнища, коло котрого зав'язалось і розрослось його життя. Починає згадувати кожний виразніший мент свого короткого життєвого шляху, починаючи від того цвіркуна в печі, що навів його і батька на розмову про Росію і рускість… Так. Вони були рускі… «Не такі рускі… Не кацапи… Ні. Ненастоящі… А хахли, люди, простий народ»… Але українці? Ні. Українцями вони ніколи не були, тому яка жура, що честь і шана того імені топчеться. Але як тільки їх свідомість приняла цю нову назву, коли відчули її близькість, вони зненацька оберталися «до фронту» іншою, незнаною, новою стороною і на обличчі їх родились: самоповага, гострота зору в майбутнє, гордість із того, що належать вони до цього обновленого, воскреслого з небуття народу.

Це Володько перший зі свого оточення пішов незнаною дорогою самопізнання. І, переболівши перші прикрості, він навіть не гнівається на своїх батьків. Він іде далеко наперед і, виперши дурну сльозу образи, гукає веселим дзвінким голосом: таату! дядьку, Сергію! Сюди! Не бійтесь. Тут обіцяна земля! Тут сонце і виноград!

Ну й чого я сварюся? — думає Володько. Так ніби мені не ясно, як два рази два, що перемога за мною. Терпіння! Праця! На цьому ось Запоріжжі родились, росли, діставали імена та прізвища безліч цікавих, дужих людей. Вони геть-чисто такі, як треба їм бути, тільки на очах полуда. Зірвати! Мова, старі хати, призьби… Солома міняється залізом. Поволі, крок за кроком. Не можна дико обертати думок. Розум треба тримати при собі, як вірного слугу свого. Бо все те, і хати, і призьби, і мова, творить цілість одну, велику, нерозривну з тим, що було, з тим, що є, і з тим, що буде.

І чого ці слова пруться наввипередки? Хай пруться. З них буде діло. Велике буде діло. Прийдуть люди колись, дивуватимуться, що були великі майстри, які творили такий величний, такий хороший твір у вогні найбільшої з пожеж…

Разом із хуртовиною женуться у безвість дні. Нема часу на довгі думки. Бризкає у вікно льодовий дощ. Мов божевільний, шарпається перед вікном горіх і шкряботить пазюринням по огольоденій блясі стріхи. На повіки нижуться голочки інею, ломляться, падають на червоні гарячі щоки і стають перлистими краплинами.

Ще вчора, сидячи самітно в темноті, Володько кулився від прикрих розмов. Сьогодні знов, радісний і повний надій, женеться з Петром до школи.

Там остаточно «українізація». Читанки Курила, прикметники, дієслова. Зникли «глаголи» й «прилагатільниє». Все піддається, бо йде Україна, так, як повінь, як буревій. Нема перепон її шаленому маршеві. Один Ферапонт Яковлевич — кам'яна душа, «так сказать», малорос, чіпляється за кожний сантиметр своєї глупоти. Класи, коридори, дроворуби, кухарка Грущиха і навіть е-е — Михайло Петрович «вєлікій прікмєтнік» — всі проти нього.

Очі й ніс Ферапонта виявляють неспокій. Усміх його гіркий. Двадцять років учив він про «Стєпниє края, Чернозьомную полосу», і тут зненацька Україна. Дід Дніпро, Тарас Шевченко, мова… З невідомого, з підземелля, з туманів минулого виступає й заливає класи, коридори, обступає навкруги пана географа та історика Ферапонта ненависна Україна.

Він не ходить, не сидить, не спить. Він гасає з класу в клас, брязкає невинними дверима, шарпає старенького Іванова, в якому короткі й довгі Піпіни починають балакати «мовою».

І не видержав Ферапонт. Цього особливого ранку з'являється в класі, робить кілька напружених зусиль і починає:

— Пановє! Від сьогодні пічнемо вікладати історію й географію на українській мові.

Всі класи, зали й коридори розносять нечувану вість. Ферапонт упав! Великий малорос не видержав. Матроси і Пушкін не помогли, зрадили. Йде мова і валить язик. Нема ради…

По Водохрещах повертає з німецького полону дядьків Василь. Вечір. У світлиці на комінку блимає маленька нафтова лампочка. На лавах куняє кілька сусідів, що зійшлися «посидіти», полаяти погоду, оповісти, хто де помер на іспанку, згадати Петлюру. Переговорили все і замовкли. Одарка сидить на печі, Єлисей під бугаєм на тапчані «підбиває» мотузом постіл. Йому зовсім нічого не видно, але свою роботу він знає, і пальці зовсім добре заміняють очі. Він виводить під носом якусь стару протяжну пісню…

У кухні зовсім темно, тільки маленька смужка кволого світла продирається через напіввідчинену половинку дверей.

Сінні двері рипнули і хтось увійшов до кухні. Всі піднімають голови. Володько встає зі стільчика, що стоїть перед горіючою грубкою, і відхиляє двері. З темноти виступає Василь.

— Добрий вечір вам! — каже він повільною мішаною мовою. Вимовив і стоїть, оглядається, ніби хоче отямитися, куди він попав. Маленька хвилинка тиші. З тапчана встає Єлисей. З лав зводяться сусіди. З печі злазить Одарка. Очі в неї великі, здивовані. Вираз ніби переляканий. Палажки нема дома. Вона десь вийшла, може, до Харитини.

— Василю!

Це виривається майже одночасно в усіх присутніх… Боже! Василь! З німецького «плєну» вернувся. Ніхто не вірив, що живий. Так. Він живий, але він ледве тримається на тонких, мов патики, ногах у черевиках та обмотках. На ньому чорна по коліна «шинеля» з жовтим нарукавником на лівому рукаві. Щоки повпадали, від чого вип'явся наперед великий, злегка горбатий ніс. Під носом великі вуса.

Обійми. Одарка плаче. Ну, ну… Чого? Він же вернувся. Не було і вернувся. Чотири роки не було. Ходив далекими дорогами, чужими краями, страждав, а ось живий вернувся і знов у рідній хаті, серед рідних людей.

Зняв чорну «капоту», сів на лаві, опер довгі висохлі руки на коліна і дивиться глибоким зором по стінах, по стелі, по долівці.

— Знов дома, — проговорив. — Часом навіть не вірилося, що буду тут… — І повів широкою плиткою долонею перед собою. — Був у Остпройсен. Східній Прусії… — добавив.

Одарка, мов задубіла, стоїть перед ним, Єлисей опритомив її — давай йому їсти!.. Чого ж ти!..

— Охляв, — каже Василь. — Три тижні в дорозі. По станціях повно народу. Тьху!.. У Гомелі два тижні в «лазареті» пролежав. Тиф. Недавно встав. Трудно. Зі Здолбунова, коли б не підвіз отой… Вже й забув… Зі Шинковців один… Мабуть, не дійшов би… Да.

Одарка смажить нашвидку яєшню. Василь роззуває поволі черевики, розмотує отбмотки. Кожну річ обережно і байдуже бере довгими білими пальцями і складає купкою на боці.

— Все вошиве. На станціях без перерви сунуть. Зі Сибіру, з Германії… Туди й назад. Валить народ. Отак клякне десь коло куба з кип'ятком і лежить, як стерво.

Розмотав з ніг промочені ганчірки, стягнув протоптані вовняні панчохи, виглянули білі, кістляві, з довгими покоцюрбленими пальцями, ноги. Одарка цебричок теплої води піднесла. Василь миє ноги, всі дивляться на нього. Володько слідкує за кожним його рухом. Він не може погодитися з думкою, що це Василь. Веселий, радісний Василь, якого він так любив, якого стільки разів згадував. Життя, видно, не проста річ. Зімне, зібгає тебе, видушить із тебе форму, яку захоче, і все…

Ось Василь помився, пішов у кухню, передягнувся у чисте своє. На столі чекає на нього їжа.

— Ви мені, мамо, не давайте такого одразу. Це тлусте, — каже він, дивлячись на яєшню, на смажену ковбасу.

— Ну а що ж? Що ти хочеш? Я думала як найліпше…

— Дайте мені молока…

— Молока? Боже мій! То ж ні одна корова тепер не доїться. Сиру хіба солоного, масла…

Одарка побігла до комори за сиром і маслом. Прийшла Палажка. Побачила Василя і залилася сльозами. Єлисей знов одвернувся… На очі набігають сльозинки радості, і він сам не знає, що казати.