"Володар Всесвіту"

Після короткого роздумування Лимар поліз у отвір і зразу ж спіткнувся на якийсь ящик. Спробував його підняти… Ого, важкенький!.. А ось — металева скринька з застібками… Мишко одкрив кришку, і його пальці намацали важельки та перемикачі. Невже радіостанція?.. Він зробив ще крок і звалив якийсь металевий предмет… Снаряд!.. Та тут справжнісінький склад зброї! Ще, дивись, наступиш на міну!

Ось тепер і придався б ліхтарик, та батарейка виснажилася докраю. Довелося рачкувати, обмацуючи перед собою все на шляху.

Ясно, що це не випадковий склад підібраного десь на полі бою військового обладнання, а спеціальне сховище: всі металеві предмети були старанно змащені; ящики й скриньки стояли штабелями.

В одному з кутків Лимар натрапив на револьвер, а поблизу відшукав і чималий запас патронів. На цьому він і сказав годі, бо дослідив майже увесь оцей невеликий склеп.

Коли Михайло вибрався до головного коридора печери, виявилося, що вийти з неї вже не можна. Почався приплив.

Навскісне сонячне проміння, проходячи крізь товщу води біля входу в печеру, заломлювалося, розсіювалося, лягало на сірі кам'яні стіни мерехтливими зеленкуватими відблисками. При цьому освітленні Лимар оглянув своє пристановище.

На кам'яних виступах лишилися численні докази перебування людини: купки попелу від цигарок, клаптики паперу, шкурки від овочів, стріляні гільзи. На м'якому вапняку стіни чимось гострим було видряпано три п'ятикутні зірки, а під ними — кілька ієрогліфів і дата «10/1—45 р.».

Лимар не сумнівався: він потрапив до одного з партизанських складів зброї. Три зірки — емблема єдиного фронту Малайї у боротьбі проти японських загарбників. Саме партизани, як розповідав інженер Щеглов, звільнили основну частину своєї батьківщини ще до капітуляції Японії.

Боротьба в Малайї триває, — тепер уже проти англо-американців. То, може, й на оцю базу навідуються партизани?.. Коли б зустрітися з ними — було б найкраще. Вони допомогли б зв'язатися з радянським консульством.

Але чекати на безлюдному голому острові, — чекати, невідомо скільки, — Лимар не міг. Йому вже й зараз так хотілося їсти, що аж у шлункові пекло.

Михайло ще раз дослідив закапелки печери, приніс з її найдальшого кутка кілька чималих брил каміння, сяк-так замаскував вхід до склепу. Слід було б написати хоч слово невідомим мужнім людям, які, безперечно, ще зазирнуть сюди рано чи пізно. І Михайло видряпав ножем на стіні своє* прізвище, поставив дату, а трохи нижче дописав: «СРСР».

Вода піднялася майже до половини печери, потім знову почала спадати. Але тільки надвечір вдалося випхнути легенький човен з «Партизанського грота», як назвав Мишко цю печеру.

Уважним поглядом Лимар обвів увесь горизонт. Далеко ліворуч, на обрії, пливли численні димки якоїсь ескадри, маячило кілька трикутничків-парусів. Праворуч море було зовсім чисте. А над малайським берегом клубочилися тумани, нависали грізні хмари і їх раз у раз прошивали блискавиці.

* * *

Небезпечно подорожувати морем вночі на вутлому човнику, без компаса, не знаючи течій і берегової лінії. А все-таки набагато краще, аніж пливти без човна.

Мишко Лимар орієнтувався по зірках, і пірога швидко йшла вперед. Та незабаром небо потьмарилося, бриз почав зривати баранці на хвилях, гальмував просування. Нарешті, стало темно, хоч у око стрель.

Михайло гріб щосили, а човен кудись несло. Ліворуч? Праворуч?.. Чи, може, навіть у відкрите море?

Та ось попереду почувся шум. То не був гуркіт прибою, коли шалені хвилі навально б'ють об скелястий берег. Розмірені ритмічні звуки нагадували шурхіт численних кроків по піску.

Ніс човна вдарився об щось, і по обличчю Лимаря хльоснули гілки. Промайнув у тумані стовбур дерева… ще один…

Це був мангровий ліс, — дивний ліс, що росте прямо у воді і навіть відвойовує собі крок за кроком територію в моря: мангрові плоди, схожі на великі наконечники списів, падають просто в мул і за якихось кілька годин проростають, даючи початок новому дереву.

Лимар нічого цього не знав. Він тільки дивувався з чудного лісу та злився, що не було способу проїхати далі. Пірогу довелося прип'ясти до стовбура.

Незабаром розвиднилося, і Лимар міг обдивитися навколо себе детальніше.

Жовтозелена каламутна вода збігала з лісу — почався відплив. Оголювалися численні корені — кожне з могутніх дерев стояло на химерних покручених підставках. Гілки угорі перепліталися в суцільне зелене шатро.

Зійшло сонце. І раптом десь далеко у хащах пролунав басовитий сумний голос:

— Ху-уу… Хо-оо… Ху-уу…

До нього приєднався чийсь інший — верескливий і настирливий:

— Ху-ут, ху-ут, ут, ут, віт, віт!.. — і зовсім тонкий і дзвінкий: — Хей-хей-хей!..

Лимар здригнувся: що це може бути?

Тримаючи пістолет напоготові, він стрибнув з човна на клаптик, здавалося б, зовсім сухої землі… та й пірнув у грузький мул майже по пояс.

Мишко ледве вибрався з пастки і, вже не бажаючи наражатися на небезпеку, подерся по гілках нагору. З дерева на дерево, — отак він просувався в глиб Малайї.

Нарешті, мангровий ліс скінчився. За невеликою галявиною, вздовж якої текла неширока повновода річка, починалися джунглі, та ще й такі, що, здавалося, крізь них не пройде жодна істота.

— Ху-уу… Хо-оо… Ху-уу… — знову, зовсім близько завів хтось свою тоскну пісню.

Лимар придивився уважніше.

На гілках височезного, оповитого ліанами та вкритого численними червоними квітками дерева сиділо кілька великих чорних мавп.

Він полегшено зітхнув і ступив крок уперед. Мавп наче вихором змело з їхніх місць. Припинилася безладна ранкова пісня.

Обережно обмацуючи грунт, Лимар подався до річки. Перепливти її було б легко, — він так і хотів зробити. Але щойно він вліз у воду, як одразу ж вискочив звідти, немов ошпарений.

На мілині, метрів за п'ять від нього, лежав великий зеленосірий крокодил.

Розділ VIII НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

— Я міг би розчавити вас, мов комаху. По краплині висотати життя з вашого тіла… Але я не зроблю цього. Я не тільки прощаю вас, але й надаю можливості вільно працювати. Тільки й того, що ви втратите можливість милуватися з оцієї сахаринної екзотики та будете дихати не гнилим задушливим повітрям, а чистим, профільтрованим. Коротко кажучи, за вашу провину я ув'язню вас в лабораторії на три роки. А потім — ідіть хоч під три чорти. За кожен день цього ув'язнення ви одержите потрійну платню. Знайте: ви будете працювати. Будете! І найбільшим лихом стане для вас заборона користуватися інтегратором. Дивіться ж — не гнівіть мене. Все!.. Сміт, проведіть містера Петерсона.