"Володар Всесвіту"

Джек зупинився, вражений. Він дійшов оригінального й несподіваного висновку: досить знайти чудесний елексир і дати випити найзавзятішому гангстеру, як той одразу ж стане чесною людиною. Напоїти мільярдера — і він роздасть свої скарби старцям. А старці під впливом цих ліків посоромляться свого ледарства, почнуть напружено працювати… Досить тільки ліквідувати у людях дрібне, егоїстичне, звіряче, і на землі справді запанує золотий вік. Не «золотий вік» Харвуда з купкою напівбогів над безликою масою людей-роботів, а щось світле, радісне, як вранішня зоря… І навіщо тоді боротьба?.. Комунізм, — хай його назвуть навіть так! — прийде не через класову боротьбу, а легко, спокійно, радісно… І це зробить інтегратор! Так, інтегратор!.. Якщо Харвуд мріє прищепити з допомогою цього приладу звірячу ненависть одного до одного мільйонам людей, то чому б не спробувати прищепити взаємну любов?!

…Отак міркував Джек Петерсон, гарячково бігаючи по своїй кімнатці. В нього палали щоки й вуха, сильно й радісно билося серце.

Ні, не про якісь там мільйони, не про розкоші та жінок слід було мріяти в ті хвилини, коли на плівку фотоапарата «Контако» відбивалися сторінки рукопису професора Вагнера!.. Оволодіти секретом інтегратора треба! Хай доведеться усунути Харвуда, Сміта, Вагнера і оцього німецького шпигуна Фогеля. Це — в ім'я життя на землі. В ім'я світлого й щасливого майбутнього усього людства… І тому він, Джек Петерсон, буде лагідним і хитрим, підступним і жорстоким. Він витисне з себе всі свої знання, всі сили, стане помічником Харвуда. А потім… О, потім він заплатить за все. Добром за зло. Він добром винищить ту несправедливість, яка споконвіку панує на землі!..

…Бідолашна сліпа людина!.. Він і гадки не мав, що оцей його проект був красивою нездійсненною утопією І що, стаючи один на боротьбу проти зла, він підписує самому собі смертний вирок.

Розділ IX В ДЖУНГЛЯХ

Підлітком будучи, — може, так самісінько, як і ви, мій читачу, — Мишко Лимар часто мріяв про подорож у далекі, чарівні країни.

Джунглі!.. Яке привабливе слово для людини, якій сповнилось тринадцять років!

Взимку, коли над містом стугоніли завірюхи, Мишко любив забратися до віварію зоопарку, вмоститися в куточку під пальмою і уявляти себе десь на Борнео чи Суматрі, — словом, на екваторі.

Надворі завивав вітер. Мороз малював на вікнах химерні силуети неіснуючих рослин. Блідооранжове сонце ледь-ледь проступало крізь морозну імлу. А тут, у круглому залі віварію, було тепло й душно, сяяло яскраве світло, тихо дзюрчав фонтан, верещали, сварилися одна з одною кумедні мавпочки, цокотіли, виспівували пташки. Це був шматочок джунглів, — так, принаймні, здавалося тоді Мишкові.

Він не став натуралістом, бо ніколи не цікавився ботанікою та зоологією. Його вабила романтика незвіданого, далекі мандрівки, надзвичайні пригоди.

І ось тепер, через багато років, Михайло Микитович Лимар таки потрапив у справжні джунглі.

Цікаво було спостерігати крокодила в зоопарку. Лежить собі величезна товстошкіра потвора, — лежить нерухомо і годину, і другу. Очі — заплющені, вузенькі ніздрі— закриті Аж не віриться, що оцей хижак здатний рухатися.

Але ближче знайомство з крокодилом було не дуже приємним: він кинувся на Лимаря з неймовірною спритністю. Велетенські щелепи клацнули з запізненням хіба на якусь частку секунди.

Не тямлячи себе, Лимар вискочив на берег і вистрелив просто поміж маленькі, тупі й зловісні очиці плазуна.

Ясно, це був безглуздий вчинок: маючи обмаль патронів, не варто, витрачати їх без пекучої потреби. Але людина не завжди здатна контролювати свої дії.

— Ну, й створіннячко! — сердито бурчав Лимар, ледве стримуючи нервовий дрож.

Він вирішив продовжувати подорож човном до верхів'я цієї річки, де, можливо, крокодилів уже не буде.

Ну, а далі що?..

Власне кажучи, Лимар розгубився. Ще кілька годин тому в нього була цілком визначена мета: за всяку ціну досягти суходолу. А що ж робити тепер?.. Як добратися до Сінгапура, не потрапивши до пащі звіра чи до рук англійців та американців?.. І ще одне: чи шукати зустрічі з малайцями, чи уникати її — адже кожен з малайців вважатиме його за колонізатора?

Складні то все були питання для людини, яка опинилася в чужій, незнаній країні.

Лимар вирішив пливти річкою проти течії, аж поки натрапить на якесь селище, а там діяти відповідно до обставин.

Знову ж таки по гілках, він добрався до своєї піроги, поморочився чимало, але таки витяг її з мулу і переволік до гирла річки, яка перетнула йому шлях. Сяк-так змайструвавши собі примітивну кобуру до пістолета та поповнивши свою зброю похватним дрючком, він рушив у дальшу подорож.

Був свіжий прохолодний ранок. Над річкою шугали чайки, голуби, пурхали великі яскраві метелики. У повітрі роїлися численні комахи, яким навіть не добереш і назви. З води раз по раз вистрибували грайливі рибки. Скрізь вирувало життя.

Ця неширока повновода річка пролягала через джунглі, як вузька вуличка поміж височезними будинками. Тільки угорі й виглядала смужка неба, а з обох боків стояла суцільна кошлата зелена стіна. Окремі стовбури велетенських дерев видно було на значній висоті, а нижче все переплутувалося — повітряні корені, ліани, мохи, Численні повзучі рослини й кущі, поцятковані білими та червоними квітками. Граціозні пальми й могутні дуби, зарості бамбука й бананів, найдрібніші і найбільші представники рослинного світу жили поруч.

Чимало велетнів уже підгнило, похилилося, але випасти не було куди, і вони, підтримувані ліанами, догнивали в повітрі.

Біля одного з таких дерев, що схилилося над річкою, наче справжній місток, Лимар спинився перепочити.

Він зовсім знесилів. Течія була швидкою, та й сонце, підвівшись, стало дошкуляти чимраз дужче.

Було парко, як перед грозою. І як перед грозою, замовкало й летіло кудись птаство. Лише москіти та ще якісь надзвичайно смердючі крихітні комахи аж гули над річкою, завдаючи нестерпних мук напівголій людині на човні.

Припнувши пірогу шматком пружної ліани до якогось повітряного кореня, Лимар спробував рибалити. Він морочився може з півгодини, поки таки підштрикнув саморобною острогою чималу рибину. Його не цікавило зараз, до якого виду належить ця риба та як вона зветься, — він уп'явся в неї зубами, але зразу ж виплюнув: її м'ясо тхнуло болотом.

Озирнувшись у пошуках чогось їстівного, Лимар побачив на протилежному березі дерево з великими жовтими плодами. Якесь крихітне руде звірятко вчепилося зубами в один з плодів, їло швидко, пожадливо, — а потім, певно чимось налякане, гайнуло в гущавину. Отже. — плоди були їстівними!