Волонтер

На небі яскраво сяяв повний місяць і гостинець сільський був залитий рівним сріблистим світлом. Я дійшов до розвилки й зупинився в роздумах. Було між чим обирати — з одного боку, мені надзвичайно кортіло взагалі повернутися до хати, чиї віконця привітно запрошували мене, з іншого боку, міг добратися додому довгою центральною сільською вулицею або значно зрізати шлях, гайнувши прямо понад берегом річки, через балку й городи. Зрозуміло, що за інших обставин я, керуючись принципом, що «козаку сто верств не гак», пішов би собі вздовж вулиці, але душу мою в той час переповнювали такі радісні почуття, що я вирішив закінчити цей день нічною прогулянкою рідною природою. Місяць жваво освітлював усе навкруги, збитися з дороги здавалося неможливим, і до того ж усе було переповнено такою загадковою чарівністю, що я знов згадав про свій намір написати дослідження про роль містики у вітчизняній історії. Таким чином, сміливо вирушив убік від села, подумки складаючи план майбутньої роботи.

Ну далі, як кажуть китайці, «чим вище підіймаєшся на гору, тим вищою вона стає». Шлях, який здалеку та ще при світлі сонця здавався таким простим і коротким, почав поступово перетворюватися на якийсь лабіринт: виникли якісь звивисті додаткові стежки, а берег ріки, такий рівний удень, виявився всіяним якимись ковбанями й густими кущами. Устиг кілька разів улізти в якесь болото й ледь не заплутатися в хащах терну. А тут, немов у стандартному готичному романі, місяць закрили підступні хмари, і все навколо затягнулося чорним мороком. Рештки мого ентузіазму випарувалися із залишками хмелю, і я б давно вже повернувся назад, якби не боявся заблукати ще більше. Тому вперто просувався вперед, щосекунди наштовхуючись на якісь пеньки. Нарешті добрався до балки, пройшов ледь не навпомацки стежиною, яка вела між дерев, і вийшов на відносну рівнину. На моє щастя, хмари трохи розсіялися й зорієнтувався на місцевості. Тепер я перебував у широкій впадині, що більше нагадувала неглибокий кар’єр. За моїми розрахунками, саме за нею й починалися городи, що вели до нашого подвір’я. Хмари зовсім розсіялися й навколо місяця рясно висипали зірки. Я витер піт з лоба й вирушив далі…

14

Історик N замовк і трохи пожадливо допив своє пиво. Риси обличчя його відразу загострилися, а очі немов затягнув туман. Його мовчанка випромінювала якусь глуху темну енергію. Я терпляче очікував продовження перерваної розповіді.

— Браткі, огню не найдьотся? — голомозий у шкірянці матеріалізувався з тютюнового туману пивниці перед нашим столом. У його жирних розчепірених пальцях була цигарка. Я почав трохи запопадливо копатися у своїх кишенях, скоса споглядаючи на цей типовий доказ теорії Ламброзо.

— А кореш твой шо — отморожений? — історик N, як сомнамбула, розвернувся на ці слова й мовчки втупився у братка. Запала мовчанка, що могла закінчитися чим завгодно. Моя рука машинально потягнулася до важкого кухля. Історик N застиглим поглядом дивився на ламброзіанця. Раптом безформне обличчя того посіріло, і браток розчинився в тютюновому тумані…

— …Я витер піт з чола й вирушив далі. Через пару хвилин дійшов до середини кар’єру. Раптом мені здалося, що земля почала дрижати. Я зупинився — тремтіння ґрунту посилилося, немов хтось намагався під землею розхитати її поверхню. Спочатку я вирішив, що це наслідки чудодійного напою Степановича. Але тремтіння землі посилювалося. Несподівано я відчув сильний поштовх прямо під собою й ледь утримався на ногах, але не встиг я відновити рівновагу, як щось знов сильно струсонуло ґрунт. Я впав, усім тілом відчувши удари, сила яких швидко наростала. Жах майже паралізував моє тіло — я підхопився, пробіг, балансуючи, кілька кроків і знову впав — за ту мить, що я лежав, моє серце дивом не луснуло, а кров, що вдарила в голову, ледь не розірвала череп. Сказати, що мені було страшно — нічого не сказати. У ці долі секунди, що я пролежав на сухому глинястому ґрунті, прокусивши собі до крові губу, щоб не закричати й не добити себе власним криком, я ясно, занадто ясно, відчув, як безліч рук під землею намагається вирватися на поверхню. Мої вуха, що дивом не оглухли від ударів крові у скронях, уловили тріск підземних коренів, які розривалися під натиском чиїхось скрючених пальців, уловили моторошні звуки, немов чиїсь роти пожадливо хапали під землею глину. Я скочив і побіг, кожен мій крок по землі обпалював мої стопи. Я падав, тіло моє пронизували удари знизу, я підхоплювався й біг далі… Мені привиджувалося, що з-під землі вихоплюються висохлі покручені руки, тисячі, десятки тисяч жовтих рук — чоловічих, жіночих, дитячих. А далі почалося найстрашніше… З-під землі почувся стогін, крик, волання відчаю, смертної муки і прокляття… Я затулив вуха — одна секунда цього стогону могла б відібрати в людини свідомість і розум. Я не пам’ятаю, як дістався краю кар’єра і виповз на його поверхню. Уже світало. Наш будинок темнів попереду на відстані кількох сотень метрів. Я зайшов на подвір’я, намагаючись не шуміти, довго мив біля колодязя руки й обличчя, вичищаючи кожну піщинку зі страшного кар’єру, що в’їлася мені в руки й обличчя. Потім я спробував заснути, переконуючи себе, що все, що відбулося зі мною там, було марення, галюцинація, усе що завгодно, але не дійсність…

Наступного дня я зібрав свої речі й заявив Степановичу, що терміново мушу їхати додому. Степанович здивовано подивився на мене, але я запевнив його, що мій терміновий від’їзд аж ніяк не пов’язаний з Тетяною. Тут він заявив, що й сам збирався повертатися до містечка. До електрички залишалося ще кілька годин, і я зайшов до Тетяни попрощатися. Скажу, що вона була здивована й помітно засумувала від такої звістки. Ми розпрощалися, розуміючи, що ніколи більше не зустрінемося… Було тяжко на душі. Коли я вже виходив, вона тихо запитала мене: «Ти… через кар’єр?..» Питання вдарило мене, немов струмом. Я зупинився й озирнувся. Вона говорила, ледь вимовляючи слова, губи тремтіли й по обличчю текли сльози: «Там… умерлих закопували… в тридцять третьому…»

…Знов запала мовчанка. Лише з сусідніх столів доносилася звична балаканина та про щось по-блатному віщало «Рус-скоє Радіо»… Історик N продовжив, не дивлячись на мене, — у ту хвилину він взагалі нікуди не дивився:

— А далі… далі через два дні я вже був удома. І все немовби закінчилося… Немовби… А знаєш… — погляд мого співбесідника встромився в мої зіниці, — я думаю: а скільки їх, наших, там, під землею? Мільйони, десятки мільйонів! Сконцентрована енергія, породжена незбагненними для нас стражданнями, болем і жагою помсти. Рано чи пізно вона вирветься на поверхню, просякне нашу кров і наші душі. І це буде жорстока і справедлива Істина. А ми, непевно відчуваючи її наближення, намагаємося втекти й заховатися у примітивних теоріях. Тільки не Бог готує для нас Страшний Суд, а саме вони… ті, що там… Тому що тридцять третій не закінчився ні для них, ні для нас…

Ми вийшли на вулицю. До ранку було ще далеко. І схоже було, що ранок не наступить ніколи. Ми мовчки потиснули руки й розійшлися. І наче життя розділилося навпіл.

Розпалося, немов розрубане яблуко. Я йшов, відчуваючи крижаний подих майбутнього в себе за спиною, і підняті заметіллю снігові вихори низько неслися над землею…

15 Таємниця золотого дракона

…Містечко, куди ми з Мариною добралися наступного вечора після довгих пересадок з однієї електрички на іншу, належало до типових шахтарських міст, що виникли як житловий додаток до тутешніх копалень.

Невдовзі знайшли невеликий готельчик і зняли там кімнату. Марина переодягнулася і впала на ліжко. Мабуть, від утоми вона навіть не розпитувала мене про причини останніх карколомних пригод. За своєю звичкою вона, щоправда, кілька хвилин покрутилася на ліжку, сонним голосом натякнула мені, що їй холодно, але мені було не до її тілесних принад. До того ж, не в моїх звичках було колисати дівчину, яка мене таким нахабним чином зрадила. За кілька хвилин Марина рівно задихала, я не витримав і озирнувся на неї. Коли вона спала, то дійсно нагадувала маленьку дівчинку, не вистачало тільки плюшевого ведмедика під ліктем. Можливо, за це я так колись любив її. Підійшов до вікна й відкрив кватирку — густі пахощі травневої ночі майнули в обличчя. Я зітхнув і повернувся до свого столу. Прийшов час загадкового пакунку зі схованки.

Для початку я витягнув значок, який реквізував минулої ночі в невідомого ворога, почепив на ніс окуляри (користувався я ними тільки в особливо важливих випадках) і став розглядати свій трофей. Значок був доволі великий, явно не сувенірний. На поверхні його тьмяно блищало вигравіруване чорне гостре крило чи то нічного упиря, чи то летючої миші. По краях темного металу звивався якийсь східний орнамент (можливо, китайський?), а внизу були вирізьблені дві літери — «О. Д». Номерного знака на звороті не було. Я поклав значок на край столу й витягнув згорток, знайдений у схованці.

У пакунку був стос паперів і якийсь окремий предмет, старанно загорнутий у шкіряну ганчірку. Я розгорнув обгортку й завмер. У моїх руках був значок, який своєю формою нагадував той, який я щойно уважно розглядав. Хіба що трохи більший, і посередині поміж гексаграм та дрібних ієрогліфів був викарбуваний золотий дракон, який стискав у лапах великий ієрогліф. Значок чи медальйон здавався стародавнім. Неважко визначити вік будь-якої речі — варто тільки на мить зосередитися, тримаючи її в руках. Від медальйона випромінювала якась дивна сила. Чи це мені тільки здавалося? Утім, я поклав загадковий медальйон на інший край столу. Два значки тепер тьмяно світилися під настільною лампою, але чомусь я відчув, що вони ставляться один до одного досить вороже.

Так, два полюси на своєму столі я створив, тепер настала черга паперів.

Частина з них була рукописами, частина — видрукована на друкарських машинках. Більшість аркушів були дуже старими та пожовклими. З десяток дрібних листків щільно вкривали японські ієрогліфи з дивними малюнками й таблицями.

Я заглибився в читання…

…Не знаю, скільки минуло часу, бо чим довше я читав, тим більше здавалося, що час зникає, повільно розчиняючись у темряві. Не знаю, за годину чи дві підвів голову і здригнувся — навпроти, на темній стіні кімнати розпливається зображення китайського медальйона. Я підхопився й подивився на стіл — медальйони лежали на тих місцях, куди я їх поклав.