Волонтер

Я знову подивився на стіну — марення зникло. Полегшено зітхнув і в ту ж мить відчув, що хтось торкається моїх плечей. Миттєво озирнувся — позаду мене стояла Марина. Спочатку вона відсахнулася, але відразу знов поклала руки на мої плечі.

— Любий, що з тобою, чому ти не лягаєш? — ніжно запитала вона.

Я уважно подивився на неї — дивовижний світ, у якому я щойно перебував, розтанув. Залишилася тільки ця дівчина й сутінки готельної кімнати. Багато б віддав, щоб повернути старі добрі часи, коли міг розповісти Марині за пляшкою пива про свої справи. Тепер ці часи минули. Вона мовчки дивилася мені в очі, і я добре розумів, що означає цей погляд. Але часи мого кохання до неї вже минули. Здається, і вона це зрозуміла.

— Марино, — намагаючись надати своєму голосу лагідності, сказав я, — зрозумій мене, я ніколи не зможу ставитися до тебе так, як раніше. Ти хороша й розумна дівчина, але ти ще не розумієш, хто тобі насправді потрібен, а я не Твій герой.

Вона сіла на ліжко й заховала обличчя в долонях, плечі її тремтіли.

Я зітхнув і повернувся до документів.

Звідки приходить кохання й куди воно зникає?

16 Таємничі папери

На жаль, у мене немає ні часу, ні можливості переповісти тут зміст усіх прочитаних мною за ту травневу ніч паперів. Найбільший за обсягом зшиток був копією рукопису невідомого автора і, судячи з контексту, належав до двадцятих років минулого сторіччя. У ньому розповідалося про якісь фантастичні пригоди емігрантів у далекій Маньчжурії в період безкінечних війн між китайськими феодалами-мілітаристами. Про ці часи я трохи знав, але описи якогось зловісного демона — Шень-мея і криваві ритуали, пов’язані з ним, нагадували мені якийсь химерний містичний роман. Але, читаючи інші документи, починав розуміти, що все це якоюсь мірою стосується реального життя.

Друга за обсягом частина паперів була записами, наскільки я зрозумів, самого Івана Байдака. Старий виявився напрочуд обізнаним з китайською міфологією та демонологією. Більшу частину записів складали незрозумілі мені таблиці сонячних ритмів, астрономічних даних, звірених, згідно з китайськими уявленнями про коливання інської та янської енергії в космосі. Інші замітки були вкрай заплутаними й вимагали для аналізу набагато більше часу. Але останній аркуш записів привернув мою особливу увагу. Я зрозумів, що всі ці записи є нічим іншим як примітками до загадкового рукопису.

«Що сталося з осавулом, залишилося невідомим. Вірогідно, він загинув або в 1937, або в 1938 році. Можливо до цього часу йому вдавалося тримати Шень-мея під контролем (?). Обставини загибелі осавула залишилися таємницею. Вірогідно, за ним полювали. Хто саме? Швидше за все, загадковий 18 відділ НКВС, який, наскільки мені відомо, займався розслідуваннями й обробкою всіх паранормальних явищ. Дізнатися — у чому була причина закриття цього відділу в 1945 році…»

Кілька документів, зрозумів я, додані Сергієм. Це були ксерокопії карних справ, які стосувалися загадкових убивств останніх років. Усі вбивства були об’єднані спільними рисами: з особливою жорстокістю одночасно було вбито кілька родин і випадкових людей, які перебували в будинках, де були скоєні вбивства. Злочини скоєні без зрозумілої мотивації. Останній подібний злочин — убивство родини — стався саме в Грушівці за тиждень до вибуху в покинутій шахті. Читаючи жахливі описи вбивств, я вже не міг позбутися думки про їх ритуальний характер.

…Під ранок закінчив читати документи. Потер утомлені очі. Треба було хоч трохи поспати, щоб наступного дня продовжити роботу над паперами: їх необхідно було класифікувати й побудувати якусь більш-менш ясну логічну систему, яка б дозволила пов’язати всю інформацію в єдину схему…

Ліжко в кімнаті було одне, тому я примостився скраю, намагаючись не зачепити Марину, яка спала, скрутившись біля стіни, сунув револьвер під подушку й заплющив очі…

— Ти не спиш? — тихий голос Марини вивів мене з похмурих роздумів. Я нахилився над нею. Урешті-решт, на тлі тої зловісної, ще остаточно не осягнутої мною таємниці (а хіба людина взагалі спроможна осягнути світ потойбіччя?), ця дівчина з її дурною зрадою здавалася мені такою безпомічною і слабкою. Я поцілував Марину, і вона радісно потягнулася до моїх обіймів…

17 Пастка

Уранці я відіслав Марину за харчами, а сам сів працювати з паперами. Треба було навести якийсь лад у всій цій містичній історії.

Для початку я записав на папері імена, які так чи інакше могли бути пов’язані з Шень-меєм.

«Осавул, Дагоєв, Ольга Дашевська, Багуляк, Раух, Іван Байдак».

Виходило, що найбільше мені було відомо про Івана Байдака. Щоправда, і в цій інформації було аж занадто багато незрозумілого. Дагоєв загинув. Вірогідно, загинув тоді в Маньчжурії і Багуляк. Осавул, якщо виходити з записів Байдака, вмер десь у 1938 році, що сталося з Дашевською — було невідомо.

Яким чином могла вся ця історія мати своє продовження тут, в Україні, та ще втягнути мене у свій вир?

А можливо, демона Шень-мея взагалі не існує, і просто рукопис давнього художнього твору став детонатором, що й закрутив усю цю веремію?

Питань було занадто багато. У мене розболілася голова, тим більше, що я так досхочу й не виспався. Я потягнувся, дістав цигарку й закурив. Демон Шень-мей. У ньому полягало головне розв’язання цієї таємниці. Але чи існує він насправді?

Можливо, заплутані таблиці старого гірського інженера могли б допомогти. Останній рік я досить старанно досліджував китайську філософію. Що поробиш — п’ятнадцять років занять у-шу зобов’язували.

Я викинув цигарку і, тяжко зітхнувши, сів за таблиці. І тут згадав про китайський медальйон. Він лежав на столі. Узяв його в руки й замислився. Раптом згадав, що бачив у документі з японськими ієрогліфами малюнок з подібним драконом та ієрогліфом. Справді, на старому папері був намальований цей символ. Але не встиг я пожалітися на свої лінощі — скільки разів збирався вчити японську! — як у двері постукали.

Уже звичним рухом запхав у кишеню револьвер і підійшов до дверей.

— Любий, це я! — почувся з-за дверей голос Марини. Я полегшено зітхнув і повернув ключ.

Двері відчинилися, і переді мною постала картина, немовби цілком перенесена з якогось дешевого голлівудського фільму.

Переді мною стояла тремтяча Марина. Позаду неї стирчав якийсь здоровань у спортивному костюмі, його руки міцно тримали дівчину за плечі. Біля Марини стояв інший кремезний чоловік у синій джинсовій куртці. Він з недоброю посмішкою дивився на мене. Здавалося, що саме його я відрубав тоді в лісі.

Сунув руку в кишеню, але не встиг навіть ухопити руків’я револьвера. Могутній аперкот примусив мене зігнутися навпіл, світло в моїх очах спалахнуло дивними плямами, і я впав на підлогу, ловлячи ротом повітря.

Прийшов до тями, сидячи на стільці. Руки мої були скуті позаду наручниками, ребра нестерпно боліли. Я кволо повів головою. Мій знайомий не поспішаючи копирсався в моїх речах. Документів на столі вже не було. Другий стояв навпроти мене й байдуже дивився у вікно. У руках тримав мій револьвер. Марина, зіщулившись, з крейдяним обличчям сиділа на ліжку.

— Ну що, каратисте, прийшов до тями? — голосом, сповненим майже непідробного співчуття, запитав мене чоловік у джинсовій куртці.