Ворошиловград

За якийсь час із гаража вийшла Ольга. За нею, в робочому одязі, витираючи шию білосніжною хусткою, пихтів Травмований. У руці тримав якісь папери, котрі, очевидно, щойно отримав від Ольги, незадоволено розмахував ними і намагався щось їй пояснити. Але та його навіть не слухала.

– Шура, – сказала вона, – ну що ти від мене хочеш?

Травмований зіжмакав папери, засунув їх до кишені куртки і, розмахуючи кулаками, зник у гаражі.

– Що там у вас? – запитав я про всяк випадок.

– Нічого, – коротко відповіла Ольга. Сіла на скутер, завела його, посиділа так якусь мить, заглушила двигун. – Германе, – сказала, – у тебе зараз багато роботи?

– Загалом багато, – розгубився я. – Але ось саме зараз у мене перерва.

– Давай сходимо на річку, – запропонувала вона. – Коча, – звернулась до старого, – ти не проти?

Коча на знак згоди зробив великий ковток.

– Ну то що – ти йдеш? – Ольга знову зістрибнула зі скутера і рушила схилом униз.

Мені не лишалось нічого іншого, як встати і піти слідом. Вона йшла попереду, вишукуючи стежку поміж густих кущів терну та молодих шовковиць. Схил круто обривався, трава забивалась Ользі до кросівок, зі стебел злітали метелики та оси, під ногами миготіли смарагдові ящірки. Я ледве встигав за нею, знемагаючи від бігу крізь розпечене повітря. Зелені ставало все більше, долина то виникала з-поза високих гілок, то ховалася за ними, кілька разів доріжка просто щезала, тоді Ольга легко зістрибувала в траву і пробиралась уперед. Зрештою я не втримався на ногах і покотився вниз гірким полином, проклинаючи все на світі.

– Ей, що там? – гукнула Ольга звідкись ізнизу. – З тобою все добре?

– Добре-добре, – незадоволено відповів я.

Мені не подобалось, що вона помітила і мою втому, і те, як я закотився в ці трави, і те, що я не витримую темпу, який вона задала ще там, нагорі. Ну, давай, думав, підійди і подай мені руку допомоги. Для чогось же ти мене затягла в ці хащі. Давай, підійди до мене.

Але вона й не думала підходити. Вона стояла десь унизу, за стеблами, невидима й розпалена бігом, стояла і чекала, тож я мусив підвестись і, вигрібаючи з кишень пісок, рушити вперед, на її дихання. Далі йшли мовчки. Річка була не так близько від заправки, простіше було спуститися сюди трасою, але Ольга вперто оминала дерева й кущі, продиралась крізь бур’яни, перестрибувала через нори та ями, аж раптом доріжка урвалась – унизу, просто під нами, зблискувала річка. Ольга ступила вперед і, ковзнувши крутим крейдяним схилом, легко з’їхала до води. Я приречено скотився за нею. На березі був невеликий клаптик піску, оточений зусібіч очеретом.

– Тільки не дивись, – сказала вона. – Я без купальника.

– Я бачу, – відповів я.

Вона скинула довгу сукню, під якою виявились лише білі трусики, і ступила до води. Я хотів відвернутись, проте не встиг.

– І плавати я теж не вмію, – сказала вона, стоячи у воді по горло.

– Я теж, – відповів я, скинув свої танкістські обладунки й пішов до неї.

Вода була тепла, крейдяні гори, відбиваючи сонячне проміння, прогрівали її, у такій воді зовсім не хотілось рухатись.

– Я, – сказала Ольга, – колись працювала піонервожатою в піонерському таборі. Це кілометрів п’ятдесят звідси. І ми кожного дня з напарницею мусили виловлювати з ріки піонерів.

– Потопельників, чи що? – не зрозумів я.

– Ні, яких потопельників? Нормальних живих піонерів. Вони запливали в очерети і ховались там до вечора. Знали, що ми плавати не вміємо. Ти уявляєш, яка це відповідальність?

– Уявляю, – сказав я. – А ми з друзями рибу глушили в цій ріці.

– Тут є риба?

– Немає. Але ми її все одно глушили.

– Зрозуміло. – Краплі води в рудому волоссі Ольги мідно зблискували, а зморшки під очима зовсім розгладились від теплої води. – У тебе тут багато друзів?

– Так. Друзів дитинства.

– Чим вони відрізняються від інших друзів?

– Вони багато пам’ятають.

– Германе, в тебе комплекси.

– У мене багато комплексів. Наприклад, я не вмію плавати.

– Я теж не вмію плавати, – жорстко відповіла Ольга. – Але не комплексую з цього приводу.

– Ось так і потонеш – незакомплексованою.

– Не потону, – впевнено сказала Ольга. – Не можна потонути в ріці, в якій плаваєш усе життя.

– Може, й так. Просто я в ній давно вже не плавав.

Комахи перебігали поверхнею води, наче рибалки взимку – сірою кригою.

– Що ти вирішив? – не витримала Ольга. – З цією заправкою?

– Не знаю. Вирішив почекати. Час у мене є. Може, брат повернеться.

– Ясно. І скільки будеш чекати?

– Не знаю. Літо довге.

– Знаєш, Германе, – мовила вона раптом, відганяючи від волосся ос, – я тобі допоможу, якщо буде потрібно.

– Добре, – відповів я їй.

– Але я хочу, щоб ти зрозумів – це лише бізнес. Ясно?

– Ясно.

– Тоді що ти знову на мене витріщаєшся? Я ж сказала, що без купальника.

Вода відносила гілки й перегортала піщаним дном чорну траву, комахи нависали над водою, липнучи до її клейкої поверхні, в’язка й тягуча полуднева ріка не так текла, як тривала.

За якийсь час ми вибрались на берег і почали збиратись. Ольга знову попросила не дивитись, непомітним рухом стягла з себе мокрі трусики і, затиснувши їх у долоні, стала натягувати сукню. Ми рушили і, видершись на крейдяні кручі, побрели вгору, слідом за вечірнім сонцем, що вже викотилось за пагорби. Ольга йшла попереду, міцно стискаючи в лівій долоні трусики, сукня обліпила її мокре тіло, і я взагалі намагався на неї не дивитись. На заправці вона забрала в Кочі порожній кошик, непомітно кинула туди білизну, пошепотілась про щось із Травмованим, після чого той кинув на мене суворий погляд, сіла на скутера і розчинилась у вечірньому повітрі, мов її і не було.

* * *

Увечері Коча хрипко розповідав про своїх жінок, про їхню підступність, нерозумність та ніжність, за які він їх і любив. Консерви закінчувались, я дав Кочі грошей, той сів на стару «україну» і поїхав униз, за харчами. Я лишився сидіти в кріслі, дивлячись, як над трасою протікають червоні потоки, повітря тужавіє від пилу й сутінків, а небо стає схожим на томатну пасту.

* * *

Це були дивні дні – я опинився поміж давно знайомих і зовсім невідомих мені людей, які дивилися сторожко, щось від мене вимагаючи, чекаючи на якісь вчинки з мого боку. Вони всі ніби завмерли, слухаючи, що ж я тепер скажу і як саме почну діяти. Мене це відверто напружувало. Я звик відповідати за себе і за свої вчинки. Але тут був дещо інший випадок, інша відповідальність. Вона звалилась на мене, мов родичі з вокзалу, і її позбутись було не те щоби неможливо, а просто якось незручно. Я жив своїм життям, сам вирішував свої проблеми й намагався не давати незнайомим зайвий раз номер свого телефону. І ось раптом опинився посеред цього натовпу, відчуваючи, що так просто мене не відпустять, що доведеться з’ясовувати стосунки й виходити якось із ситуації, що склалась. На мене тут, схоже, розраховували. Мені це відверто не подобалось. Головне – дуже хотілось гарячої піци.

* * *

Наступного дня, себто в п’ятницю, ближче до вечора, до нас заїхав дивний персонаж, який відразу ж звернув на мене увагу, та і я його теж помітив. Приїхав він на старому «уазі», на таких машинах колись їздили агрономи та прапорщики, їхав з півночі, повертався в місто, одягнений був, як і я, у військові штани та камуфляжну майку. На голові мав якогось есесівського кашкета. Дивився на всіх підозріло й допитливо. Мовчки привітався з Кочею, віддав честь Травмованому, пройшов із ним до гаража. Побачивши мою бундесверівську куртку, підійшов, привітався.

– Гарна куртка, – сказав.

– Нормальна, – погодився я.

– Це гарне сукно. Ти Герман?

– Герман, – відповів я.

– Корольов? Юріка брат?

– Ну.

– Ти мене, мабуть, не пам’ятаєш, я робив із твоїм братом бізнес.

– Тут усі робили з моїм братом бізнес, – дещо роздратовано мовив я.

– У нас із ним були особливі стосунки. – Він постарався виділити слово «особливі». – Він брав у мене пальне для літаків і продавав кудись у Польщу. Фермерам.

– У тебе – це де?