Ворошиловград

– На аеродромі.

– Ти працюєш на аеродромі?

– На тому, що від нього залишилось. Ернст, – назвався він і простягнув руку.

– Що це в тебе за ім’я?

– Це не ім’я, це поганялово.

– Ну, а звати тебе як?

– Та так і зви – Ернст. Я вже звик. Ти хто за освітою?

– Історик.

Він змінився на обличчі. Уважно оглянув мене з голови до ніг, обережно взяв під лікоть і, вивівши з гаража, потягнув убік від здивованих Кочі з Травмованим.

– Знаєш, Германе, – він все тримав мене під лікоть, відтягуючи подалі від заправки, – я теж історик. Ця робота на аеродромі – просто так сталось. Ти що закінчував?

– Харківський університет.

– Істфак?

– Істфак.

– Де практику проходив?

– Та під Харковом і проходив.

– Копав?

– Копав.

– А що можеш сказати з приводу «Мертвої голови»?

– Якої голови?

– Мертвої. Дивізія така була.

– Ну, – завагався я, – нічого хорошого.

– Ось що, Германе. – Він боляче стиснув мій лікоть. – Ти обов’язково маєш приїхати до мене на аеродром. Я відкрию тобі очі.

– На що? – не второпав я.

– На все. Ти ж нічого не розумієш.

– А ти розумієш?

– А я розумію. Я, Германе, перекопав тут усе аж до Донбасу. Одним словом, так: чекаю на тебе в понеділок. Приїдеш?

– Приїду, – погодився я.

– Знайдеш?

– Знайду.

– От і добре.

Він рішуче повернувся й рушив до «УАЗа». Підійшов до Кочі, сунув йому бабки за бензин і застрибнув до кабіни.

– У понеділок! – крикнув на прощання.

Коли пил за ним розвіявся, я підійшов до Кочі.

– Хто це? – запитав.

– Ернст Тельман, – відповів задоволено Коча, – кращий друг німецьких піонерів.

– Що за ім’я?

– Нормальне ім’я, – засміявся Коча. – Механік з аеродрому.

– Мабуть, я його знаю.

– Тут усі всіх знають, – ніби повторив за кимось Коча.

– Він нам спирт зливав із якихось авіаційних запасів. Років двадцять тому, – почав пригадувати я.

– Ось бачиш, – погодився Коча.

– А чому Ернст?

– Він перекопав тут півдолини. Шукає німецькі танки.

– Танки?

– Угу.

– Для чого йому танки?

– Не знаю, – зізнався Коча. – Для самоствердження. Він говорить, що десь тут у наших місцях лишилось кілька танків. Ну і шукає тепер. У нього вдома цілий фашистський арсенал – автомати, снаряди, ордени. Але при цьому він не фашист, – попередив Коча. – Через це і Ернст Тельман.

– Ясно, – зрозумів я.

– Німецький танк, – додав, підійшовши, Травмований, – великих грошей коштує. Тільки хуй він що відкопає.

– Чому? – здивувався я.

– Гєра, – роздратовано сказав Травмований, – це ж не мішок картоплі, це шістдесят тонн заліза. Чим він його, саперною лопаткою копати буде? Ладно, давай працювати.

Травмований незадоволено розвернувся і зник у гаражі. Я побрів за ним. Шістдесят тонн, думав, справді не мішок картоплі.

* * *

Для себе я виявив, що робота може давати якщо не задоволення, то принаймні почуття чесно виконаного обов’язку. Востаннє щось подібне я відчував у третьому класі місцевої школи, коли нас вивозили збирати яблука в радгоспних садах і ми старанно шукали важкі опалі фрукти в холодній вересневій траві. У суботу машин було більше, ніж зазвичай. Вони рухались на північ, у бік Харкова. Коча радісно рахував бабло, переживаючи, чи стане на всіх запасів пального, оскільки бензовоз мав приїхати лише наступного тижня.

* * *

Удень, коли черга спала, а сонце викотилось на найвищу точку, я скинув важкі рукавиці, попередив Кочу, що відійду на годину, і рушив уздовж пагорба, подалі від траси. Навіть не знаю, куди саме я збирався йти, скоріш за все, просто потрібно було від усього цього перепочити, пройтися мальовничими околицями, так би мовити. Спустившись із пагорба в балку і вибравшись нагору, я вийшов на безкінечні кукурудзяні поля, котрі тяглися до обрію, та й за обрієм, схоже, вони так само тяглися. Жодної дороги тут не було, тож я просто пішов уперед, намагаючись, аби сонце світило в спину і не сліпило очей. Краєвид був салатовим від молодої кукурудзи й чорним від сухої землі, де-не-де траплялись невеликі западини, місцевість нагадувала поле для гольфу, на якому для чогось висіяли кукурудзу. Раптом попереду, метрів за двісті, помітив якусь постать: хтось завмер, прислухаючись до навколишньої тиші. Я не міг розгледіти, хто саме це був, і подумав, що ми дивно, мабуть, тут виглядаємо – посеред кукурудзи, посеред чорноземних масивів, дивно і підозріло. А підійшовши, упізнав Катю.

Була вона в джинсовому комбінезоні, в якому їй, мабуть, було важко рухатись по такій спеці. Під комбінезоном мала яскраво-жовту майку. На ногах у неї були ті самі сандалі, що й минулого разу. Вона мене теж помітила, стояла й чекала, доки я підійду.

– Що ти тут робиш? – запитав я замість привітання.

– А ти? – вона, схоже, зовсім не здивувалась, побачивши мене.

– Тебе шукав.

– Ага, розповідай, – вона дивилась холодно й недовірливо.

– Привіт, – простягнув їй руку.

Вона якусь мить подумала, тоді простягла свою. Навіть посміхнулась, хоча скоріше зневажливо, ніж дружньо.

– Так що ти тут робиш?

– Пахмутову шукаю.

– Кого? – не зрозумів я.

– Пахмутову. Вівчарку. Вона постійно сюди забігає, в поля.

– Повернеться. Собаки – вони мудрі.

– Та вона стара зовсім, – занепокоєно сказала Катя. – У неї склероз. Вона пару разів вибігала на трасу, я її потім ледве знаходила. Добре, що її тут усі знають, тому ніхто не чіпає.

– Так прив’яжи її. Щоби вона не тікала.

– Давай я тебе прив’яжу, – розізлилась Катя. – Щоби ти не тікав.

– Ну все, все, – примирливо мовив я.

Але Катя вже не слухала. Відвернулась і почала кликати свою вівчарку.

– Пахмутова! – кричала вона в порожні поля. – Пахмутоваааа!

І тут з’явився дивний звук. Він наростав, розпадаючись на деренчливі ноти й розвалюючи собою тишу, мов криголам – річкові льоди. Катя враз напружилась і подивилась угору. Небом рухався дивний предмет. Рухався він у наш бік, і незабаром я зрозумів, що це кукурудзяник, АН-2. Несподівано Катя кинулась до мене і, потягнувши за рукав, упала на землю. Я впав на неї. Нічого собі, подумав. А Катя враз зашепотіла:

– Лежи тихо й не рухайся. І прикрий мене. У мене майка яскрава, можуть помітити.

– Хто? – не зрозумів я.

– Кукурудзяники.

– Це що – їхня авіація?

– Так. Краще їм на очі не потрапляти. Вони не люблять, коли хтось заходить на їхню територію. Можуть бути проблеми.

– Та ладно, – я спробував підвестись.

Але Катя жорстко потягла мене на себе і сказала з непідробним переляком у голосі:

– Лежи, я сказала!

Я ввіткнувся обличчям їй у плече. Земля під її волоссям була суха й потріскана, кукурудзяними стеблами перебігали мурахи, і пил забивався Каті в чорне волосся. Очі в неї були кольору пилу, вона ніби намагалася злитись із місцевістю й лишитись непоміченою. Літак тим часом підлітав, гудів відчайдушно й погрозливо, і якоїсь миті я прикрив Катю собою, втиснувшись у неї, як у траву. Вона насторожено дихала і раптом ковзнула рукою мені під футболку.