Воскреслий із мертвих

І перша, і друга знепритомніли… У першої заклякли руки і вона так і не може, ніби й досі чогось соромиться, відірвати їх від свого вродливого і ще такого молодого обличчя, яке за одну тільки ніч, видно було, осунулось і постаріло. У її сусідки по палаті Галини, яка так само побачила привид у вікні, передчасно почалися пологи. Вона ще й не знала, що дитя мертвонароджене… Передчасне.

— Ви мене, жінко, соромитесь?

— Що ви?!

— Чому ж закриваєтесь від мене руками? Соромитесь свого скаліченого обличчя? Та з ким цього не трапляється!

— Ні, зовсім ні… Як тебе звати?

— Галею. Галя…

— Мене — Лідією Андріївною. Я не тебе і не себе соромлюсь. Це така біда зі мною трапилась.

— А що трапилось?

— Ти не повіриш, але коли розповідаю, мене сприймають за божевільну… — вона тяжко зітхнула. — Але я бачила… Я бачила його живого… Ось так, як тебе. А мені ж повідомили… Він загинув…

— Боже милостивий, — вихопилося в Галі. — Невже й ви бачили?

— Що ти цим хочеш сказати?!

— Я також його бачила…

— Кого його?! Що ти говориш?!

— Миколу!

— Миколу?! Ти знаєш Миколу?! Мого Миколу!?

— Миколу Мазура. Це ж мій наречений… В Афганістані загинув… Мені повідомили…

— Хто тобі повідомив?

— Його друг. Вони разом у секреті перебували. Моджахеди напали несподівано… Миколу вбили одразу, Альберту перебили стегно, розсікли багнетом щоку. На щастя, наш вертоліт прикрив їх з повітря вогнем. Альберта підібрали, а Микола… Микола так і залишився в афганській землі.

— Неправда! Миколу я п’ять років тому поховала на нашому міському кладовищі!

— Як?! Ви поховали Миколу на нашому кладовищі? Ви мама? Миколина мама Лідія Андріївна? Чому ж мені ні слова не сказав про це Альберт? Вони ж разом служили. Учились разом. Пішли разом в армію. Попросилися самі в Афганістан…

— А хто ж ти така, доню?

— Я Миколина наречена… Я одержала записку… Її написав Микола кров’ю перед смертю. Він усього кілька слів написав. «Галинко, я уже одружився. Зі смертю. Якщо ти виходитимеш заміж, то тільки за Альберта. Він мій справжній друг. Він не раз мене виносив з поля бою. Цього разу нам не пощастило обом. Мені більше. Цілую твої неціловані губи. Твій Микола!» Я напам’ять знаю цю записку. Ми одружилися з Альбертом, і от позавчора…

— Отже, ти Галя? Та сама Галя?

— Та сама!

— Що ж позавчора?

— Позавчора ввечері я побачила Миколу біля вікна. Він стояв під вікном і дивився на мене. Я не помилилась. Він стояв… Живий… Його раптом освітила машина. Я зойкнула і знепритомніла…

— Отже, ти бачила те саме… Ти бачила те, що бачила й я… І все так само. Мого також освітила машина. Під’їхала, освітила, і він побіг…

— Чому ви кажете «мого»?.. Микола також і мій.

— Пробач, доню. Але я мала на увазі… Мій привид…

— Це не привид. Це ніякий не привид. Під ранок прийшов Альберт. Я його запитала: «Де ти цілу ніч шлявся? Ти знову шляєшся… Он глянь на свої штани. На коліна. Усі в болоті, глині. Напився… Чому ти стояв на колінах? Перед ким? Яка ж ти брудна потвора! У тебе нічого святого… Де ти набрався цього болота, як жаба мулу?»

«Цить, бо задушу!» — погрозив він.

«Уже не задушиш… А задушиш — мені все одно. Он твоя дитина… Наша дитина… Ти збрехав мені, що Микола убитий! Ти збрехав мені! Микола живий. Він сьогодні приходив»…

«Цить, — сказав, — сука! Цить! Видаси — прикінчу разом з твоїм недоноском».

«Це не мій, це й твій недоносок! Це тебе Бог покарав! За Миколу. За підроблену записку. Мабуть, червоною тушшю писав».

«Замовкни, записка писалася кров’ю!»

«Чиєю кров’ю?..»

— Я нічого не розумію, — не витримала Лідія Андріївна. — Ви, Галю, розповідаєте якісь страшні речі.

— Так, страшні… Він сказав… Ми уже труп прибрали… Приберемо й Миколу… Він довго уже не побігає…

Лідія Андріївна знепритомніла вдруге.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Телефонний дзвінок цього разу був особливим. Може, тому, що капітан Дубль його не чекав. А може, тому, що задумався. Але телефон дзвонив — різко, довго, настирливо. Ледь не розривався.

Капітан схопив нарешті слухавку, натис на вмикач, мружачись від світла, глянув мимовіль на годинник. Третя година ночі. Не інакше, як з управління. Але на його здивування в трубці почувся незнайомий жіночий голос:

— Алло! Алло! Квартира капітана Дубля?

— Так! — мовив грайливо капітан. «Невже якась сп’яніла дама засумувала за моєю парубоцькою квартирою і, мокнучи під дощем, хоче просушитися в теплій постелі?»

— Мені капітана Дубля!

— Капітан Дубль слухає вас.

— Слухайте мене уважно і нічого не питайте… Нас можуть підслуховувати.

— Ну, в цьому я дуже сумніваюсь. Якщо й мене підслуховують, то чи варто…

— Вас, може, й не підслуховують, але я кажу про себе.

— Хто ви і як вас звати?

— Я вам нічого не скажу…

— Чого ж ви дзвоните?

— Ви маєте негайно приїхати у Жовтневу лікарню і знайти там Лідію Андріївну Мазур…

— Ту, що позавчора вночі привиду побачила?

— Сам ви привид… Приїздіть негайно… Я більше не можу говорити!

У трубці почулися короткі гудки.

«Чортзна-що — привид у моїй трубці… Тільки цього разу, судячи з голосу, привид у спідниці… А я вже грішним ділом подумав… Зрадів… Ні — таки, мабуть, поки не пізно, зміню професію. Піду в бізнесмени. Ті хоч рано встають, але й рано лягають». Капітан Дубль натягнув штани, акуратно заправив за пояс сорочку. З-під подушки витяг пістолет, засунув його в кобуру під пахвою. Примірявся. Здається, муляє. Трохи зсунув наплічні ремені. Усе як треба. Засвітив світло в кухні. По ринві з приглушеним гулом бігла вода, дахом методично тарабанив дощ… Капітан Дубль і сам не знав чому, але він любив дощ… Особливо, коли їхав у теплій машині… А ще краще, коли стояв, чекав, вистежував. Дощ тарабанив по дашку автомобіля, навіював меланхолію, хилив на філософські роздуми й лірику.

Цього разу дощ періщив бігучий, з вітром, що траплялося досить рідко. Струмені жбурляв прямо в шибку і вода нерівними потічками стікала по склу… За вікном у сизому тумані тьмяно мерехтіли жовтаві ліхтарики… Десь містом бродив під дощем привид, лякав гарних жінок. Одні передчасно народжували, інші — закриваючи обличчя — клякли. Невже той шок не пройде?.. Капітанові раптом стало якось не по собі. Розігралась уява… «А що коли б зараз до нього на кухню зайшов привид… Привид воїна-афганця… У формі, з кобурою на боці… Чи з ножем днювального… і сказав: „Привіт, капітане. Ти тільки для себе вариш каву? Чи, може, й афганця Миколу пригостиш?“ Що б ти зробив, капітане?! Стріляв, злився, відскочив би до вікна, вибив шибку і стрибнув у вікно? Тільки чесно. „Чесно — не знаю“», — посміхнувся сам до себе капітан.