Воскреслий із мертвих

Кульгавий хотів був піти геть. Кров у нозі, здалося, знов запульсувала рівномірно, але черговий з червоною пов’язкою не вгавав. Йому, мабуть, хотілося хоч комусь розповісти незвичайну новину.

— Ви послухайте далі… Ми взяли телефон сусідки. Подруги, чи хто вона там їй, і сказали; передайте, мовляв, мамуні, що злодюжки могилу її сина розрили, викрали труп з труни. А ви послухайте, що нам відповіли! «Що ви, це неправда! А у нас тут сторож та й водій „Швидкої допомоги“ з сусіднього під’їзду запевняють, що вчора сина її живого бачили». Клянуться. Так і кажуть: «Воскрес із мертвих». Інші твердять, що він з Афганістану повернувся. В полоні перебував. У моджахедів. Ще дехто говорить про летаргічний сон. А треті твердять, що в труні ніякого покійника не було, а тільки вата, папір і зброя… Хто розкопав могилу, зараз дошукуються. Кажуть, військкомат. Тільки дзуськи, — вів далі черговий. — Якби військкомат, то ми б знали. Та й чого той військкомат без нашого дозволу серед ночі могили розкопував би? Але тут ще й інше… Мамуля щезла… Уявляєте: ні на роботі, ні вдома. Разом із синком.

А один материн сусід синка вранці у Борисполі зустрів… Подумав: «От схожий на Миколу». А що це сам Микола — і думки не припускав. А приїхав додому — почув від сусідів, що Микола воскрес, і підтвердив: «Я його сьогодні на власні очі в аеропорту бачив. Його аж двоє незнайомців супроводжували. Мамусі з ними не було. Один високий, а другий кривий, як оце…» — черговий загнувся.

Кульгавий більше його не слухав. Він ступив на стерплу ногу і, не поспішаючи, подався до сектора номер тридцять два.

Там над свіжовиритою могилою ще виступали промовці. Хтось схлипував. Промовцю спазми перехопили горло. Йому піднесли води і він насилу закінчив: «Земля тобі пухом і царство небесне».

Кульгавий обминув натовп. На нього, здається, ніхто не звернув уваги. Він підійшов з іншого боку і глянув на могилку сина знайомої вдови. Паралелепіпед-плита справді лежав зсунутий з місця. Лавочку, на якій вони сиділи, було повалено, столик розламано. Цинкова труна стояла вертикально з розпиляним віком. Половина землі, яку відкопали, осунулась назад і складалося враження, що хтось лазив у могилу, щоб пересвідчитися, є там покійник, чи він несподівано щез.

Кульгавий ще трохи постояв, поглянув на чергового міліціонера, і його напівзгорблена спина зникла серед надгробків кладовища. Він переконався, що діло зроблено.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Звертатися до міліції він не міг. Але знав, що після перебудови, після того, як Україна проголосила Акт про незалежність, багато чого змінилося в ній, навіть з’явилися приватні детективи. Буквально вчора ввечері він бачив відеокліп, де рекламувалося краще експрес-бюро приватного сищика Кублея і його компанії. Запам’яталась адреса. Борщагівка, вулиця Зодчих… Подумалося: «Чому зодчих, чому не вулиця сищиків? Чому?» Ніякого значення цій рекламі він не надав. Тим більше, говорилося в ній про те, що його вже не стосувалося: «Якщо ви вже неуважні до своєї дружини, а більш уважний до неї її друг або приятель, і вас тільки тепер охоплює таке почуття, як ревнощі, і ви, щоб заспокоїти свою душу і напіврозбите серце, хотіли б знати, що ж насправді коїться, звертайтесь до нас за послугами… Фірма не гірше від індійських гробниць і єгипетських пірамід — на екрані йшли каравани повз єгипетські піраміди — вміє зберігати свої таємниці, отож попасти вони можуть лише на той світ, де за свідка вам будуть тільки Бог, ви самі і приватний сищик Кублей».

Кульгавий зайшов у двір свого будинку, відчинив гараж і викотив інвалідський «Запорожець» із боксу. На розі вулиці Кульгавого чекав високий стрункий юнак зі шрамом на щоці. Він сів в авто і почав розповідати Кульгавому, як на вантажівках перевозив в Афганістані не тільки зброю, а й продукти, медикаменти, пальне, живу, як він казав, не навчену молоду силу, яка незабаром ставала гарматним слов’янським м’ясом.

— Найбільше там воювало наших і росіян. Азіатів останніми роками уже не посилали. Усі переходили на бік афганців. Близька релігія. Розмовляли на фарсі…

Коли Кульгавий переступив поріг, сищик Кублей, як завжди, по-собачому спав, поклавши голову на руки. Сищик спочатку побачив пряму, що не згиналася в коліні, ногу відвідувача, потім, трохи підвівши заспане обличчя, глянув на самого власника скаліченої ноги і дерев’яної палиці з набалдашником у вигляді собачої голови.

— Шерше ля фам? — посміхнувся Кублей, показуючи разок жовтих, з чорними дуплами, зубів.

— Я вас не розумію! — відповів Кульгавий.

— Шукаєте жінку?

— Так. Ви вгадали.

— Я не циган, — остаточно підвів голову Кублей з правою червоною від спання щокою. — Я сищик і по очах бачу. Ви шукаєте жінку! По ваших стривожених очах бачу: не ночувала дома.

— Я цього стверджувати не можу! Може, й ночувала, може, й ні!

— Виходить, ви не ночували!

— Бачите, вона мені не дружина. Я так зрозумів, що в слово «жінка» ви вкладаєте саме цей зміст.

— Не обов’язково, — почав викручуватись приватний сищик, спіймавши сам себе на думці, що до цигана йому ще далеко. Той так легко не пошиється в дурні. — У слово «жінка» я вкладаю… Ну, як вам делікатніше сказати, щоб ви не образилися… Приміром, коханка…

— Вона мені й не коханка.

Кублей зрозумів, що зовсім заплутався і далі удавати з себе нового Мессінга йому немає смислу, якщо він не хоче втратити в насторожених очах відвідувача свій рейтинг, що падав немов ртутний стовпчик на морозі. Тому Кублей, начепивши личину суцільної ввічливості, що за ним майже не водилося, лагідно мовив:

— Ви сідайте, будь ласка… Нога — Афганістан?

— Ні. Автомобільна катастрофа.

«Тьху, — подумки лайнувся сищик. — Що це сьогодні зі мною? Ще кілька таких проколів, і відвідувач щезне так само раптово, як і з’явився».

— Давно?!

— Десь два роки тому.

— Слава Богу, що так обійшлося… А могло б скінчитись і по-іншому, — на цьому Кублей хотів був закінчити речення, але чорт смикнув за язика. — А якби, не дай Боже, гірше, то сищик Кублей вам уже й не знадобився б. Не було б кого сьогодні вам розшукувати. Чи не так?

— Не так! — просто відповів Кульгавий. — Ви краще не вгадуйте, а то, я бачу, ви нічого вгадати не можете. Ви початкуючий сищик. Якщо це не ваша професія, для чого ви за неї взялися? Може, вам краще відкрити кооператив чи фірму за спеціальністю?

— Шановний, — підвівся Кублей із свого місця і, наслідуючи комісара Мегре, свого улюбленого літературного героя, взяв для чогось у руки люльку. — Я професіонал. Я тридцять років віддав кадебе. Це вам про щось говорить?

— Ну, кадебе віддавали свої роки різні люди. Одні десятки років сиділи в тюрмах. Інші взагалі втрачали життя, треті служили фіскалами, сексотами, дезінформаторами… По якій лінії ви там проходили, мене не цікавить, — зауважив відвідувач, простягаючи папірець з адресою.

Якби в сищика Кублея під шкірою було хоч трохи зайвої крові, його пергаментне обличчя стало б червоним, як розрізаний столовий буряк. Але воно, зморщене і жовте, не змінилося. Тільки очі, молоді ще в гніві очі, кілька разів спалахнули ненавистю, але на думку, що відвідувач зараз піде й розпочне провадити антирекламу, змінив свій гнів на милість і навіть на певну запобігливість.

— Я вам, шановний, от що скажу, — відказав сищик, ховаючи в шухляду адресу. — Людей треба судити не за їх слова, а за їх діла. Ви краще покладіть, як вам зручно, ногу і спокійнісінько розповідайте. Я ж вам тим часом знайду анкету, яку треба детально заповнити. — Кублей підвівся і підійшов до настінної шафки, праворуч від його столу. Зняв з цвяшка чорний берет, поклав його на стіл прямо перед відвідувачем і знову, повернувшись до нього спиною, заходився нишпорити в паперах. Коли ж нарешті знайшов те, що шукав, обернувся. Відвідувача перед ним не було. Той, як ефір у повітрі, немов випарувався. Здається, навіть двері не скрипнули.