Вовки Кальї. Темна вежа V

Каллаген подякував чистильникові за інформацію, розвернувся й покрокував Другою авеню в той бік, звідки прийшов. Крадькома пощипував себе, щоб переконатися, що це все не сон. Він глибоко вдихав міське повітря з його домішками вуглеводню і насолоджувався кожним звуком: бурчанням автобусів (на деяких автобусних бортах була реклама «Янголів Чарлі»), стукотом відбійних молотків і нескінченним меканням клаксонів. Перед крамницею «Вежа могутності» він на мить зупинився, зачарований музикою, що лилася з колонок перед дверима. То була стара пісня, якої він уже не чув бозна-скільки років. Вона була популярна ще в ті часи, коли він жив у Ловелі. Щось про гамельнського щуролова.

— Кріспіан Сент-Пітерз, — пробурмотів Каллаген. — Так його звали, цього співака. Господи, Людино-Ісусе, я справді тут. Я в Нью-Йорку!

Підтверджуючи це, пролунав сердитий жіночий голос:

— Може, хтось і може собі дозволити цілісінький день стовбичити на тротуарі, але декому тут пройти треба. Може, хоч убік зсунетеся?

Каллаген промурмотів вибачення (хоча навряд чи його почули чи хоча б оцінили) і рушив далі. Відчуття, що це сон, — надзвичайно правдоподібний, — не полишало його, доки він не наблизився до Сорок шостої вулиці. А там він почув гомін троянди, і його життя змінилося безповоротно.

СІМ

Спершу її голос був тихішим за бурмотіння. Але мірою наближення він став розрізняти багато голосів, янгольських голосів, що співали, підносячи свої впевнені радісні псалми до Господа. Ніколи в житті Каллаген не чув нічого приємнішого. Він зірвався й побіг, а опинившись біля паркану, поклав на нього руки. З очей несамохіть потекли сльози. Напевно, на нього зиркали люди, але йому було байдуже. Зненацька він почав краще розуміти Роланда і його друзів та вперше відчув себе часткою їхнього ка-тету. Не дивно, що вони прагнули вижити будь-якою ціною! Не дивно, якщо на кону було це! На тому боці паркану, вкритого лахміттям оголошень, було щось нескінченно прекрасне…

Юнак у ковбойському капелюсі, з довгим волоссям, стягнутим гумкою в кінський хвіст, зупинився й поплескав Каллагена по плечі.

— Класно тут, правда? — спитав ковбой-хіпі. — Не знаю чому, але класно. Щодня сюди приходжу. Хочеш, щось розкажу?

Витираючи заплакані очі, Каллаген повернувся до юнака.

— Так, мабуть.

Юнак провів рукою по своєму лобі, потім торкнувся щік.

— У мене були найжахливіші в світі прищі. Лице було страшне, як атомна війна. А тоді десь у кінці березня — на початку квітня я став приходити сюди, і… шкіра очистилася. — Юнак розсміявся. — Дерматолог, до якого відправляв мене тато, сказав, що це окис цинку подіяв, але я думаю, що мене вилікувало це місце. Щось у ньому є. Ти це чуєш?

І хоч у Каллагенових вухах дзвеніла солодка пісня голосів, неначе він слухав хор собору Нотр-Дам, він похитав головою. Інстинктивно.

— Так, — кивнув хіпі в ковбойському капелюсі, — я теж. Але іноді мені здається, що я щось чую. — Він здійняв праву руку, виставивши пальці літерою V. — Мир, брате.

— Мир, — відповів таким самим знаком Каллаген.

Коли ковбой-хіпі пішов, Каллаген провів рукою по шерехатих дошках паркана й рваному плакату з рекламою «Війни зомбі». Понад усе в світі йому зараз хотілося перелізти через паркан і побачити троянду… а може, впасти перед нею на коліна й помолитися їй. Але на тротуарі було повно людей, на нього вже кидали здивовані погляди. Дехто, як і ковбой-хіпі, безсумнівно, відчував енергетику цього місця. Найкраще він міг прислужитися великій силі, що співала за парканом (чи то була троянда? лише троянда, не більше?), захищаючи її. А це означало оберігати Кельвіна Тауера від тих, хто спалив його книгарню.

Так, ведучи рукою по паркану, він повернув на Сорок шосту вулицю. Попереду на цьому боці височіло зелене скляне громаддя готелю «ООН Плаза». «Калья, Каллаген, — подумав він. — Калья, Каллаген, Кельвін. Калья-чотири, троянда за дверима, Калья-Каллаген, Кельвіна оберігаємо».

Так священик дійшов до кінця паркана. Спершу не побачивши нічого, занепав духом. Але потім придивився уважніше, й напис був там, унизу: п'ять цифр, надряпаних чорним фломастером. Каллаген сягнув у кишеню по уламок олівця, який завжди був з ним, потім відірвав кутик від плаката, реклами бродвейського мюзиклу «Стрибун з башти». На нього й переписав п'ять цифр.

Йому не хотілося йти, але він знав, що мусить. Ясно мислити так близько від троянди годі було й сподіватися. «Я повернуся, — сказав він їй і, на превеликий подив, почув відповідь: — Так, отче, приходь. Кама-комала».

На розі Другої й Сорок шостої він озирнувся. Двері до печери були на місці, пливучи над тротуаром. Від готелю йшла немолода вже пара, судячи з путівників у руках — туристи. Не перестаючи балакати, вони наблизилися до дверей і обійшли їх. «Не бачать їх, але відчувають», — подумав Каллаген. А якби на тротуарі було стільки людей, що не розминутися й не обійти? Тоді вони занурилися б прямісінько в мерехтливу пляму, що висіла в повітрі, й не відчули, мабуть, нічого, крім миттєвого холоду й запаморочення. А може, до їхніх вух долинула б ледь чутна похмура музика дзвіночків, а ніздрі вловили слабенький запах горілої цибулі чи присмаленого м'яса. І тієї ночі у скороминущих снах вони відвідали б місця, значно химерніші за Місто розваг Нью-Йорк.

Він міг би вже повертатися. Мав би повертатися, бо ж отримав те, по що прийшов. Але в кількох кроках звідти розташовувалася нью-йоркська публічна бібліотека. Там, за кам'яними левами, навіть людина без цента в кишені могла отримати крихту інформації. Наприклад, про місце, якому належав поштовий індекс. А ще, правду кажучи, йому просто не хотілося так швидко залишати Нью-Йорк.

Він махав руками, поки стрілець не звернув на нього увагу. Ігноруючи погляди перехожих, Каллаген тричі виставив уперед розчепірені долоні, не впевнений, що стрілець збагне. Але, схоже, Роланд зрозумів. Він урочисто кивнув і задер догори великого пальця.

Каллаген припустив мало не підтюпцем. Хай якою приємною зміною для нього був Нью-Йорк, не слід було в ньому затримуватися. Роландові, напевно, було непереливки. А якщо вірити Едді, він був ще й у небезпеці.

ВІСІМ

Стрілець добре зрозумів, про що говорив Каллаген. Тричі по десять пальців: тридцять хвилин. Панотцеві потрібно було ще півгодини на тому боці. Роланд здогадався, що той хоче дізнатися, яке місто криється за цифрою, записаною на паркані. Якби йому це вдалося, було б чудово. Знання давало владу. А іноді, коли часу було обмаль, воно гарантувало швидкість.

Кулі у вухах повністю блокували голоси. З дзвіночками все було не так просто, але й вони долинали притлумлено. І це справді допомагало, бо дзеленчання було гіршим за нестерпний голос тонкоходу. Кілька днів — і Роланда сміливо можна було б здавати в притулок для душевнохворих. Але півгодини він витримає. Якщо ж стане несила, жбурне щось у двері, щоб привернути Каллагенову увагу, й він повернувся раніше.

Якийсь час Роланд дивився, як перед Каллагеном простирається полотно вулиці. Двері на узбережжі були інакші: там він дивився на світ очима Едді, Одетти, Джека Морта. Цього разу все було трохи не так, бо він бачив Каллагенову спину і його обличчя, коли той озирався (а траплялося це часто).

Щоб згаяти час, Роланд підвівся — пороздивлятися книжки, які так багато важили для Кельвіна Тауера, що той висунув Їхню безпеку як умову співпраці. Першою стрілець витяг книжку з зображенням голови чоловіка на обкладинці. Чоловік курив люльку, а на голові мав чудернацького капелюха, схожого на мисливський. У Корта був схожий. В дитинстві Роланд думав, що Кортів капелюх, увесь у плямах від поту, з розсатаними шворками, значно цікавіший, ніж капелюх Стівена Дескейна, його батька. Слова на обкладинці належали до світу Нью-Йорка. Роланд легко міг би їх прочитати, якби перебував на тому боці. Але тут розбирав дуже мало, і результат читання доводив до сказу незгірш за дзвіночки.