Втеча звірів або новий бестіарій

Каспар похитав головою:

— Дякую, але я обсохну й так.

— Ти боїшся?

— Ні. Не хочу злякати твою маму.

— Чому злякати? Моя мама смілива.

— Якщо я прийду до тебе в хату, увесь світ тоді втратить лад. Люди тисячі років намагалися зробити його простішим. їм так легше. Ти теж злякалася б, якби була доросла.

— Мама подумає, що ти їй снишся.

— Не турбуйся за мене: я вмію давати собі раду, та й між чотирьох стін почуваюся кепсько. Колись я розповім тобі історію свого життя, тоді ти мене зрозумієш. А зараз не заважай, будь ласка.

— А що ти робиш?

— Пильную Єдинорога.

— А-а…

— Доню! — загукала мама.

— Тікай швидше звідси! — просичав Каспар.

І Доня втекла, забувши закрити рота.

5

— Слухай мене уважно, — наказав Каспар. — Пообіцяй, що не будеш задавати запитань, аж доки я закінчу розповідь.

— Добре, але я можу забути, що хотіла спитати.

— Це не страшно. То слухай! Спитай нині кого-небудь, навіть освічену людину, що вона знає про Каспара Гаузера, — людина лише здвигне плечима. А був час, коли моє ім’я гриміло по всій Європі й багато поетів присвятило мені вірші. Моя історія дуже сумна, але я не хочу приховувати її від тебе. У мене дитячий вигляд, але насправді я дуже старий. Таке трапляється з тими, хто мав нещасливе дитинство. Я не знаю своїх батьків, кажуть, то були дуже знатні особи, інакше, чого б мене ховали в підземеллі? Я нічого не пам’ятаю, бо опинився там ще немовлям. Мене хтось годував, купав, доки я не міг цього робити сам. Я певний, що то був чоловік, бо інакше я відчув би хоч натяк на материнську ласку. Жінка не втримається і приголубить дитину. Найперше моє враження — світло. Вогник свічки — це єдине світло, яке я бачив упродовж багатьох років. Коли той чоловік, лице якого було в масці, приходив, з’являлося світло, а коли він ішов, я залишався у темряві.

Не думай, що я плакав чи боявся. Я знав, що нічого не зміню. Єдиною моєю забавкою була дерев’яна ложка: я заривав її в солому, а потім шукав. Ніщо мене не хвилювало, бо я не знав іншого життя. Стіни підземелля не пропускали ні світла, ні звуку, ні часу. Людської мови я не чув і не вмів розмовляти. Але я співав — сидів і розгойдувався, співаючи як пташка. Були в мене якісь сни, але жодного я не пам’ятаю, бо прокидався раптово, наче від удару, дуже переляканий. Я, мабуть, забагато розповідаю про свої відчуття…

Я вже був величеньким хлопцем, коли мене випустили звідти і я вперше побачив людей без масок. Кілька років мене показували наче якусь дивовижу. Дивно, як я не осліп від сонця і не збожеволів, побачивши світ без стін. Мною опікувалися лікарі, вчителі. Деяких я навіть полюбив. Вони навчили мене одягатися, розмовляти, писати й читати. Але найголовнішого мене не навчили: бути людиною, тобто таким, як усі. Я сам трохи винен, бо не прагнув поріднитися з людьми. З мене не можна було зліпити нікого, окрім хлопця, що був у підземеллі. Запізно.

А потім мене убили. Хтозна-чому. Я ж однак не пам’ятав, звідки взявся і хто мої батьки. Ставши вільним, я обрав собі життя без людей: серед звірів і птахів. Намагаюся захищати й пізнавати тих, кого люблю. Усе інше не має значення. А тепер можеш запитувати!

— Я не хочу, — глухо відказала Доня і сльози закапали їй з очей.

— Якби ти знала! — вигукнув Каспар, притискаючи руки до серця. — Який я щасливий, що стрівся з тобою! Ти перша людина, яка мені поспівчувала! Може, я більше не бачитиму снів про оте кляте підземелля.

— Хочеш, будемо разом пильнувати Єдинорога?

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Доня будує для Каспара дім, але не досить міцний. — У дзеркалі з'являється Єдиноріг, і з цього починаються справжні пригоди. — Каспар вміє робити те, чого не вміє робити ніхто. — Сумна розповідь Крота. — Каспарова общянка

1

Доня пішла до лісу, знайшла три сухі гілляки і притягнула їх за хату. Де могла — пообламувала сучки, а решту залишила так — може, на щось згодяться.

Увіпхнула гілляки в землю й приперла камінцями. Потім принесла менші гілки, зробила дах. Нарвала лопухів і накрила зверху. Вийшло зовсім непогано. Стояти в такій хаті не можна, а сидіти якраз. Навіть удвох.

Каспар кілька днів не з’являвся і не знав, що вона для нього збудувала хату без стін, зате з дахом.

Лопухів було багато, і вона щодня накладала свіжі. Оскільки дівчатка люблять будувати хати, то мама з татом не зважали. Думали, що то вона для себе. Але хата була Каспарова.

Як виглядає Єдиноріг, Доня уже знала, бо то він, схожий на коня з рогом на голові, був намальований у книжці. Вона спитала, де водяться єдинороги і чи є вони у їхньому лісі.

— Такого звіра в природі не існує, — заявив тато, а потім завагався: — Але колись, може, й був…

— Він ще з’явиться.

— Ех, доню, зараз в природі нічого не з’являється, лише зникає!

— Який же ти песиміст, тату! — сплеснула руками Доня.

— А ти нікому не віриш.

Доня замислилась:

— Знаєш, тату, мені подобається вірити в те, у що ніхто не вірить. Чому?

— Це означає, що ти малий впертий ослик. Його ніколи не переконаєш, що 1 + 2=3.

— Я такого не казала і не скажу! — обурилась Доня.

— Але кажеш щось подібне. Наприклад, що Каспар, який стоїть на етажерці, полюбляє вигріватися на сонечку за хатою. Як же він може бути одночасно тут і там?

— Дуже просто!

— Яким чином?

— Бо їх два: один — залізний, а другий — живий.

— Мама переживає за тебе. Каже, що ти забагато фантазуєш. Ти й справді змінилася…

— Я не змінилася. Ви просто мене замало бачили. Ходили собі на роботу…

— Твоя правда. Але ми мусили заробляти гроші. Усі повинні працювати. І ти теж, як виростеш.

— А, може, я вмру до того часу!

— Господи, що ти мелеш?! Тобі ж усього вісім років! У твоєму віці я думав, що житиму вічно. І тато, і мама, і вся кого я люблю, теж будуть вічно жити.

— Я теж так думала, — співчутлива глянула на тата Доня, — поки не зустріли Каспара.

— Я не хочу, аби ти навіть думала про смерть! Може, купити тобі настільний хокей? Або водити тебе до села бавитися з дітьми?

— Я вже до осені почекаю.

— Що ж тобі таке продумати? — зажурився тато.

— Візьми мене з собою до лісу!

2

Одного ранку Доня прокинулася з дивним відчуттям, що хтось на неї дивиться. Але в хаті нікого не було. За звичкою вона глянула на етажерку, де на книжці стояла статуйка хлопчика Каспара. Книжки не було. Ще ввечері вона її гортала, вперто намагаючись зрозуміти, про що ж вона.

Доня зіскочила з ліжка й почала шукати книжку. Вона збиралася показати її Каспарові, коли той знову з’явиться. Зазирнула навіть під ліжко, але книжки ніде не було. Дивно…