Втеча звірів або новий бестіарій

Вона вже хотіла одягатися, коли дзеркало раптом спалахнуло, наче на нього стрибнув промінець сонця. Дівчинка підійшла ближче і побачила в дзеркалі Єдинорога з золотистою гривою. Він глянув на неї приязно, наче хотів щось спитати, і раптом зник. Доня обернулася, але позад неї не було ніякого Єдинорога. Серце шалено закалатало і вона вщипнула себе за руку…

3

— Може, він ще з’явиться у дзеркалі? Що мені тоді робити?

Каспар засмучено похитав головою:

— У одному й тому ж дзеркалі — ні. Ти певна, що він не розгніваний?

— Звідки мені знати, як виглядає розгніваний Єдиноріг?

— Твоя правда. Гадаю, ти б це помітила. Я так хотів його побачити… Тепер доведеться питати тих звірів, що живуть на землі і під землею, звісно, й птахів. На це піде купа часу, а Єдиноріг знаєш який швидкий!

— Може, то він узяв книжку?

— Яку книжку?

— Ну, оту, що написана мовою звірів!

— Доню, — засміявся Каспар, — жодна книжка не написана мовою звірів. Вони не пишуть книжок. Стривай, ти певно маєш на увазі «Aphologia animalia»? Така стара книжка з малюнками звірів?

— Ага. То якою ж мовою вона написана?

— Латинською, звичайно.

— А де та країна — Латинія?

— Ну, що ти! Латинською мовою розмовляли давні римляни. Зараз їх нема, але латиною довго писали різні серйозні книжки. Нині мало хто знає її досконало. У перекладі назва книги означає «На захист тварин».

— Ти знаєш латинську мову?

— Авжеж. Я жив у ті часи, коли її вчили у школі. При нагоді я переповім тобі книжку. Але спочатку нам треба дізнатися, куди рушив Єдиноріг, і наздогнати його.

— Для чого?

— Щоб дізнатися про його наміри. Боюся, що він хоче покинути нас назовсім. Може, вдасться його перепросити.

— А хіба ти з ним посварився?

— Я не за себе хочу перепросити, а за всіх людей, що не вірять у нього. Розумієш, коли у щось не віриш, то воно зникає. Це з тієї книжки, то не моя думка, — зауважив Каспар. — Зрештою, по дорозі поговоримо. Тільки тебе доведеться перетворити на комашку, бо ніхто зі звірів не захоче з нами розмовляти. Мене вони вже знають.

Доня насупилась:

— Я не хочу бути комашкою, щоб мене хтось з’їв!

— Не бійся, я перетворю тебе в таку комашку, яку ніхто не їсть. Наприклад, у сонечко.

— Ти хіба чарівник?!

— Я? Та ні. Це дуже просто.

— А як мене впізнають мама й тато?

— Я потім тебе знову перетворю на дівчинку.

4

Стати комашкою зовсім не страшно. Поки вони йшли вглиб лісу, Доня сиділа в Каспара на плечі і намагалася мати якнайповажніший вигляд.

Проте не втрималась:

— А що їдять сонечка?

— Тлю, — відказав Каспар. — Це такі дрібнесенькі комашки, що об’їдають листя.

— Фе, — скривилася Доня, — я таке їсти не буду.

— Це ненадовго. Ти навіть не встигнеш зголодніти…

— Пані Сойко, агов! — гукнув Каспар, — Зачекайте хвильку!

Вгорі хруснула гілка і посипалася стара хвоя. Сойка була величенькою пташкою кольору какао з молоком, а на крилах мала блакитні пір’їни.

— А я вже було хотіла закричати, що у лісі чужий.

— Пані Сойко, вітаю вас! Маю щось запитати… Чи не бачили ви тут Єдинорога?

— Хіба він забрів у наші краї?

— Моя приятелька бачила його сьогодні вранці.

— У вас є приятелька?

— Прошу познайомитись — Сонечко.

Сойка схилила голівку набік. У Доні затерпли всі лапки, а їх було аж шість.

— Бачу. Мої вітання!

— Добрий день! — привіталася Доня.

— А що, власне, трапилось, Каспаре?

— Нам потрібно знати, куди пішов Єдиноріг.

— А хіба про це не написано в Книзі?

— Пані Сойко, зітхнув Каспар, — хіба можна сліпо вірити тому, що написано в книзі, та ще коли її написала людина?

— Он як! — здивувалася Доня.

— Але яка людина!

— Що ж, не будемо сперечатися. Настав час діяти. Перепрошую, але нам пора…

— Спитайте Крота. Я зараз заклопотана дітьми, то могла й проґавити. Хоча шкода, дуже шкода…

— Чудова думка! Кріт міг почути біг Єдинорога. Він дуже чутливий.

— Єдинорога? — земля заколивалась — і до ніг Каспара полетіли грудки глини.

Кріт був трохи страшнуватий зі своїм чорним гострим писком і дрібними білими зубками. Але Доня була на сьомому небі від щастя. Вона вперше в житті бачила крота.

— Кажете, Єдинорога? На світанку качалося в траві двійко зайців, потім пройшов новий лісник, мурашки тягли гусінь… Зрештою, любий Каспаре, чому Єдиноріг не сказав тобі, куди він іде?

— Бо я людина, — відповів Каспар.

— Але яка людина! — докинула Сойка.

На це Кріт розважливо відказав:

— Між нами, звірами, так ведеться, що ми чесно повідомляємо про свої наміри.

— Бачиш, Єдиноріг — це більше, ніж звір…

— Дурниці! — заявила Сойка. — Немає ні більших, ні менших звірів. Перед сонцем усі рівні. Бажаю успіху!

І Сойка полетіла.

— Чого вона розсердилась? — запитала Доня.

— Вона має рацію. Я просто засліплений Єдинорогом. Абстрактне мислення, нікуди від нього не втечеш.

Доня нічого не зрозуміла.

— Е, спочатку діяти, а потім балакати! — похопився Каспар. — До кого б нам ще звернутися?

— Шкода, — мовив Кріт, — я хотів розповісти тобі одну бувальщину. Оце згадав учора.

— Може, потім розповіси?

— Я забуду, — пояснив Кріт, — та й кого ти будеш питати? Сойка все бачить, я все чую. Тобі лишається спитати в сонця та дерев, але до вечора ще далеко, Зрештою, ліпше гарненько подумати, куди міг податися Єдиноріг, аніж колошкати увесь ліс…

5

— Отже, слухайте… Ми, кроти, зуміли гарно влаштуватись під землею і нікому в ласку не стоїмо. Сонце видається нам різким і неприємним. Інша річ — сутінки, коли все таке тихе, блакитно-сіре. Крота можна спіймати на землі, але під землею — ніколи. Ти бував у мене в гостях, Каспаре, і можеш сам переконатися, що темрява — то велика річ. Зрештою, тобі добре відомо це й без мене…

— Так, — здригнувшись, мовив Каспар.

— Хіба вижив би кріт без темряви? Може, колись воно було інакше і кроти підставляли спинку сонцю, але якісь причини змусили їх піти в землю. Ця пригода трапилася не зі мною, майте це на увазі! Але вона могла трапитись з кожним кротом. Той кріт, про якого я розповідаю, був, як усі. Рив підземні ходи, харчувався, чим Бог послав. І от якось під час щоденної праці він помітив попереду якесь блакитне сяйво. «Поверхня», — подумав він, і збирався було вдихнути пахучого присмеркового повітря, аж враз побачив, що це не те. За тонким шаром землі світився досить великий блакитний прозорий камінь Він би й не дістався до нього, якби дощі того дня не змусили його рити глибше. То вже доля така була в цього крота: знайти той камінь і морочити собі голову, що з ним робити.