Втеча звірів або новий бестіарій
Шрифт:
Вона вже хотіла одягатися, коли дзеркало раптом спалахнуло, наче на нього стрибнув промінець сонця. Дівчинка підійшла ближче і побачила в дзеркалі Єдинорога з золотистою гривою. Він глянув на неї приязно, наче хотів щось спитати, і раптом зник. Доня обернулася, але позад неї не було ніякого Єдинорога. Серце шалено закалатало і вона вщипнула себе за руку…
— Може, він ще з’явиться у дзеркалі? Що мені тоді робити?
Каспар засмучено похитав головою:
— У одному й тому ж дзеркалі — ні. Ти певна, що він не розгніваний?
— Звідки мені знати, як виглядає розгніваний
— Твоя правда. Гадаю, ти б це помітила. Я так хотів його побачити… Тепер доведеться питати тих звірів, що живуть на землі і під землею, звісно, й птахів. На це піде купа часу, а Єдиноріг знаєш який швидкий!
— Може, то він узяв книжку?
— Яку книжку?
— Ну, оту, що написана мовою звірів!
— Доню, — засміявся Каспар, — жодна книжка не написана мовою звірів. Вони не пишуть книжок. Стривай, ти певно маєш на увазі «Aphologia animalia»? Така стара книжка з малюнками звірів?
— Ага. То якою ж мовою вона написана?
— Латинською, звичайно.
— А де та країна — Латинія?
— Ну, що ти! Латинською мовою розмовляли давні римляни. Зараз їх нема, але латиною довго писали різні серйозні книжки. Нині мало хто знає її досконало. У перекладі назва книги означає «На захист тварин».
— Ти знаєш латинську мову?
— Авжеж. Я жив у ті часи, коли її вчили у школі. При нагоді я переповім тобі книжку. Але спочатку нам треба дізнатися, куди рушив Єдиноріг, і наздогнати його.
— Для чого?
— Щоб дізнатися про його наміри. Боюся, що він хоче покинути нас назовсім. Може, вдасться його перепросити.
— А хіба ти з ним посварився?
— Я не за себе хочу перепросити, а за всіх людей, що не вірять у нього. Розумієш, коли у щось не віриш, то воно зникає. Це з тієї книжки, то не моя думка, — зауважив Каспар. — Зрештою, по дорозі поговоримо. Тільки тебе доведеться перетворити на комашку, бо ніхто зі звірів не захоче з нами розмовляти. Мене вони вже знають.
Доня насупилась:
— Я не хочу бути комашкою, щоб мене хтось з’їв!
— Не бійся, я перетворю тебе в таку комашку, яку ніхто не їсть. Наприклад, у сонечко.
— Ти хіба чарівник?!
— Я? Та ні. Це дуже просто.
— А як мене впізнають мама й тато?
— Я потім тебе знову перетворю на дівчинку.
Стати комашкою зовсім не страшно. Поки вони йшли вглиб лісу, Доня сиділа в Каспара на плечі і намагалася мати якнайповажніший вигляд.
Проте не втрималась:
— А що їдять сонечка?
— Тлю, — відказав Каспар. — Це такі дрібнесенькі комашки, що об’їдають листя.
— Фе, — скривилася Доня, — я таке їсти не буду.
— Це ненадовго. Ти навіть не встигнеш зголодніти…
— Пані Сойко, агов! — гукнув Каспар, — Зачекайте хвильку!
Вгорі хруснула гілка і посипалася стара хвоя. Сойка була величенькою пташкою кольору какао з молоком, а на крилах мала блакитні пір’їни.
— А я вже було хотіла закричати, що у лісі чужий.
— Пані Сойко, вітаю вас! Маю щось запитати… Чи не бачили ви тут Єдинорога?
— Хіба він забрів у наші краї?
— Моя приятелька бачила його сьогодні вранці.
— У вас є приятелька?
— Прошу познайомитись — Сонечко.
Сойка схилила голівку набік. У Доні затерпли всі лапки, а їх було аж шість.
— Бачу. Мої вітання!
— Добрий день! — привіталася Доня.
— А що,
власне, трапилось, Каспаре?— Нам потрібно знати, куди пішов Єдиноріг.
— А хіба про це не написано в Книзі?
— Пані Сойко, зітхнув Каспар, — хіба можна сліпо вірити тому, що написано в книзі, та ще коли її написала людина?
— Он як! — здивувалася Доня.
— Але яка людина!
— Що ж, не будемо сперечатися. Настав час діяти. Перепрошую, але нам пора…
— Спитайте Крота. Я зараз заклопотана дітьми, то могла й проґавити. Хоча шкода, дуже шкода…
— Чудова думка! Кріт міг почути біг Єдинорога. Він дуже чутливий.
— Єдинорога? — земля заколивалась — і до ніг Каспара полетіли грудки глини.
Кріт був трохи страшнуватий зі своїм чорним гострим писком і дрібними білими зубками. Але Доня була на сьомому небі від щастя. Вона вперше в житті бачила крота.
— Кажете, Єдинорога? На світанку качалося в траві двійко зайців, потім пройшов новий лісник, мурашки тягли гусінь… Зрештою, любий Каспаре, чому Єдиноріг не сказав тобі, куди він іде?
— Бо я людина, — відповів Каспар.
— Але яка людина! — докинула Сойка.
На це Кріт розважливо відказав:
— Між нами, звірами, так ведеться, що ми чесно повідомляємо про свої наміри.
— Бачиш, Єдиноріг — це більше, ніж звір…
— Дурниці! — заявила Сойка. — Немає ні більших, ні менших звірів. Перед сонцем усі рівні. Бажаю успіху!
І Сойка полетіла.
— Чого вона розсердилась? — запитала Доня.
— Вона має рацію. Я просто засліплений Єдинорогом. Абстрактне мислення, нікуди від нього не втечеш.
Доня нічого не зрозуміла.
— Е, спочатку діяти, а потім балакати! — похопився Каспар. — До кого б нам ще звернутися?
— Шкода, — мовив Кріт, — я хотів розповісти тобі одну бувальщину. Оце згадав учора.
— Може, потім розповіси?
— Я забуду, — пояснив Кріт, — та й кого ти будеш питати? Сойка все бачить, я все чую. Тобі лишається спитати в сонця та дерев, але до вечора ще далеко, Зрештою, ліпше гарненько подумати, куди міг податися Єдиноріг, аніж колошкати увесь ліс…
— Отже, слухайте… Ми, кроти, зуміли гарно влаштуватись під землею і нікому в ласку не стоїмо. Сонце видається нам різким і неприємним. Інша річ — сутінки, коли все таке тихе, блакитно-сіре. Крота можна спіймати на землі, але під землею — ніколи. Ти бував у мене в гостях, Каспаре, і можеш сам переконатися, що темрява — то велика річ. Зрештою, тобі добре відомо це й без мене…
— Так, — здригнувшись, мовив Каспар.
— Хіба вижив би кріт без темряви? Може, колись воно було інакше і кроти підставляли спинку сонцю, але якісь причини змусили їх піти в землю. Ця пригода трапилася не зі мною, майте це на увазі! Але вона могла трапитись з кожним кротом. Той кріт, про якого я розповідаю, був, як усі. Рив підземні ходи, харчувався, чим Бог послав. І от якось під час щоденної праці він помітив попереду якесь блакитне сяйво. «Поверхня», — подумав він, і збирався було вдихнути пахучого присмеркового повітря, аж враз побачив, що це не те. За тонким шаром землі світився досить великий блакитний прозорий камінь Він би й не дістався до нього, якби дощі того дня не змусили його рити глибше. То вже доля така була в цього крота: знайти той камінь і морочити собі голову, що з ним робити.