Втрачений скарб. Інший світ

Волошин одразу присів у високій траві. Він не міг розгледіти дивного нічного відвідувача старовинної церковки, а підійти чи покликати не наважувався.

Людина в сірому загриміла важким замком на дверях і неквапно попрямувала в той бік, де, розплатавшись у траві, заліг Волошин. Юнак почув важке дихання і металічне побрязкування. Ключі! Тепер він впізнав незнайомця. Це був старий монастирський сторож дід Антон. Волошин не раз бачив цього високого сутулого старика, завжди в довгій полотняній сорочці, скуйовдженого, похмурого, небагатослівного, обличчям схожого на толстовського отця Сергія… В тому, що монастирський сторож тиняється ночами по монастирю і заходить навіть у церкви, нічого дивного не було. Не дійшовши до принишклого Волошина, старик раптом звернув і пішов в обхід церкви. “Куди це він? — подумав Волошин. — Що йому потрібно там, на задвірках?” Хлопець почекав трохи, потім схопився і підбіг до Тасі.

— Це сторож, дід Антон… Ви постійте тут, а то він вас помітить, Настусю, а я сходжу подивлюся, куди він почвалав.

— Мені страшно тут!.. — зашепотіла Тася.

— Ну, ходімо зі мною. Тільки ви залишайтеся за рогом церкви, а я простежу за ним.

Вони пішли по траві, намагаючись тихіше ступати. Тася притулилася до рогу церкви, а Волошин обійшов стіну і почав тихенько пробиратися вперед, розсовуючи густі зарості полину. Старий зник, стихли і його кроки, тільки десь близько почувся брязкіт залізного засува. Який це засув?.. Де він?..

Волошин оглядівся навколо, але нічого, крім невеличкої церкви, не побачив…

“В каплицю увійшов?.. Але ж під нею якась гробниця, склеп, мерці… Що йому там потрібно?” — розмірковував Волошин, поволі підходячи до каплиці.

Він припав вухом до обсипаної штукатурки каплиці, проте ні шарудіння, ні звуку не почув: стара усипальня була такою ж мертвою, як і поховані там заслані бояри…

Волошин підійшов до дверей каплиці і смикнув їх, але двері не піддалися: було ясно, що вони замкнені зсередини і замкнув їх, звичайно, дід Антон.

— Ваню! — почув Волошин і, вже не ховаючись, попрямував до Тасі.

— Де ви? Я вже почала боятися за вас! — сказала дівчина. — Ну, що там?

— Зник… замкнувся в гробниці…

— Уночі?.. В гробниці?.. — злякано спитала Тася. — Там же покійники…

— Мабуть, дідуган вважає, що це найбільш підхожа для нього компанія.

— Ходімо звідси. Мені тут страшно!..

— Навіть зі мною?..

— Ходімо…

Тася взяла його за руку і рушила вперед.

— А по озеру знову на ручках? — спитав Волошин.

— Добре… — Дівчина помовчала. — Цікаво, що йому треба вночі в гробниці?

МОНАСТИРСЬКИЙ СТОРОЖ

Однак цієї ночі побували в монастирі не тільки Тася і Волошин.

Джейк Бєльський з перших же днів звернув увагу на старого монастирського сторожа, а розмова на березі озера остаточно зміцнила в ньому впевненість, що дідуган, мабуть, дещо знає про книжковий скарб Грозного. Але, перш ніж спробувати викликати діда Антона на відвертість, колишній князь вирішив дізнатися про нього якнайбільше. Він пішов до директора музею Анишева і добився дозволу переглянути особові справи “деяких співробітників”. “Мені хочеться знати, хто з них був зв’язаний з монастирем до революції”, — пояснив він, обдаючи директора серією простодушних підморгувань.

Коли Стрілецький у супроводі Тасі й Волошина вийшов, Джейк Бєльський попрямував у канцелярію, усівся за чийсь письмовий стіл і розкрив особову справу сторожа музею Антона Миколайовича Бєлова. Вже через кілька хвилин увагу його привернула пожовкла від часу довідка, написана вицвілим чорнилом. Придивившись, князь дістав лупу і підніс швидкозшивач до лампи. Те, що він помітив, вразило його. Бєльський тихо свиснув, сів і замислився.

Потім він рішуче вирвав довідку з швидкозшивача, акуратно згорнув її і поклав у бумажник.

— Хто б міг подумати? — тихо вимовив Джейк. — А втім, може, це й на краще…

Поклавши папки з особовими справами на місце, Джейк погасив світло і повернувся до готелю.

Кортец у своєму номері вже чекав його. Розставивши на столі банки з шпротами, з зернистою ікрою, тоненько нарізану буженину і шматочки лімбургського сиру, він обережно відкупорював пляшку масандровського портвейну.

— Ага! Товариш Богемський! Ви прийшли саме вчасно! — вигукнув він по-французькому, потираючи руки від задоволення і жадібно дивлячись на стіл. — Чи не здається вам, голубе мій, що цей стіл сервірований не гірше, ніж мій круглий столик у Парижі?

— Авжеж, мосьє — ввічливо погодився Джейк. — Тут не вистачає лише одного…

— Чого?

— Не “чого”, а “кого”, мосьє… Мадлен!

— Мадлен!.. Це що за натяки? Сідайте краще до столу і викладайте, містер Шерлок Холмс, що ви знайшли в конторській келії цієї Пармської обителі.

— Я зробив сенсаційне відкриття, мосьє Кортец, — спокійно сказав Джейк, продовжуючи стояти.

Кортец зацікавлено подивився на нього.

— Яке?

— Зараз я помию руки і все вам розповім, мосьє.

— Б’юсь об заклад, що ви відкрили якусь таємницю! — вигукнув Кортец. — Це написано на вашому мармуровому чолі.

— Так, мосьє, ви вгадали…

— Араби кажуть: “Якщо ти зберігаєш таємницю, вона твоя полонянка, якщо ти не зберігаєш її, ти її полонений”.

— Зараз я вмиюся, мосьє, і ми разом з вами станемо полоненими однієї надзвичайно цікавої таємниці, — мовив Джейк і вийшов з кімнати.

Через п’ятнадцять хвилин він уже сидів з Кортецом за столом.

— То яку ж таємницю відкрили ви, голубе мій? — спитав Кортец, любовно розглядаючи фужер з полум’яним ароматним вином.

Джейк байдуже кинув, наче мова йшла про звичайнісіньку справу:

— Я дізнався, що дід Антон, древній сторож Сіверського монастиря, не хто інший, як мій рідний дядько.

Кортец поставив фужер і спантеличено подивився на свого молодого соратника:

— Пробачте… Я вас не зрозумів, Джейк. Повторіть…

— Копаючись у документах співробітників музею, — тоном учасника ділової наради пояснив Джейк, — я знайшов оцю довідку…

Він вийняв з бумажника пожовклий папірець і дав його Кортецу.

— Як бачите, мосьє, ця довідка видана понад тридцять років тому якимось вологодським будкомом громадянинові Бєлову Антону Миколайовичу… З цією довідкою нинішнього сторожа діда Антона колись прийняли на роботу в монастир-музей, — пояснив Джейк.

— Ну й що ж? — Кортец, усе ще нічого не розуміючи, розглядав довідку.

Джейк подав йому лупу:

— Уважно подивіться на ім’я і прізвище…

Кортец примружив одне око і з хвилину дивився на довідку. Нарешті підвів очі на Джейка і сказав:

— Підчищено…

— Так… Ім’я “Антон” явно перероблене, певно, з “Платона”, а прізвище “Белов” тут було довше. Думаю, що “Бєльський”. По батькові так само, як і мого батька, — “Миколайович”…

Кортец підвівся. Він не був позбавлений здатності дивуватися, але в цю мить його стан був ближчий до остовпіння, аніж до подиву.