Втрачений скарб. Інший світ
Шрифт:
— Князь Платон Бєльський?.. Той самий?..
— Думаю, що той самий… Вам дати води, мосьє?..
— А вам?
Джейк узяв фужер з вином і сказав з посмішкою:
— А я, мабуть, на радощах, що знайшов рідного дядька, вип’ю вина!
Кортец заговорив нетерпляче:
— Перестаньте ламати комедію, Джейк! Цей оперний князь-мельник серйозно сполохав мене.
— А мене ні. Я певен, що це справді він, суперник мого батька, і так само полює за книжковим скарбом, як і ми. Якщо це так, то ми з вами, мосьє, приїхали туди, куди треба.
— Але ж він уже понишпорив тут до нас! У
— Він міг нишпорити тут сто років, мосьє, і нічого не знайти. План тайника був у руках мого батька, а не в нього…
— Он як! — насмішкувато вигукнув Кортец. — А ви не забули, що він про Годунова сказав?
— Я розшифрував це так: він чув усі наші розмови по-французькому, він знає, чого ми приїхали сюди, і хоче нас спровадити. Князь Платон не втратив ще надії знайти тут тайник Грозного…
Кортец, поринувши у роздуми, почав ходити по кімнаті. Зупинившись біля вікна, він довго дивився на високу стіну монастиря, що тяглася з-за березового гаю Парку культури і відпочинку.
— Це небезпечний стариган, Джейк, — промовив він нарешті. — Такий небезпечний, як і професор Стрілецький… Я думаю, що ми повинні встановити з ним контакт, а потім, якось позбутися його
— …а заодно і Стрілецького… — підказав Джейк.
— Джейк! — суворо сказав Кортец. — У вас часто з’являються розумні думки, дуже розумні…. Та було б краще, якби ви не ділилися ними зі мною… Згадайте вашу обіцянку в Парижі… Я хотів би залишатися осторонь деяких ваших… є… досить потрібних заходів. Вам двадцять п’ять років, а мені за п’ятдесят, і навіть один рік тюрми для мене буде моїм останнім роком…
Джейк осміхнувся:
— Я все пам’ятаю, мосьє… Я пам’ятаю свою обіцянку. Пам’ятаю навіть те, що ви одержуєте від тресту п’ятнадцять процентів, а я тільки десять… Але я аристократ і своєї обіцянки дотримаю.
— О’кей!.. Хай благословлять вас аллах і свята богородиця! — по-діловому сказав Кортец і молитовно звів очі догори.
Вранці другого дня Тася прийшла в кімнату Волошина на першому поверсі Будинку колгоспника. Той саме розглядав якусь фотографію. Тася зазирнула через плече товариша.
— Гм… повне розчарування, — сказав Волошин. — Барвиста мозаїка стала сірою, і вся принадність чудової церковної підлоги поблякла.
— Професор каже, що цю мозаїку зробили за вказівкою Грозного після його другого приїзду в монастир, — тихо промовила Тася і додала з жалем: — Як шкода…
— Так, даремно я не прихопив з собою кольорової плівки… А решта знімків чудові. Погляньте, Настусю, на цю башту над озером. Справжнісінький тобі богатир стоїть, як вічний страж у дозорі.
— Справді! — захоплено вигукнула Тася. — А ви помітили, Ваню, що на багатьох старовинних російських церквах усі куполи різні?
— Помітив… Ну що ж, це добре… нема одноманітності… Народ великий, натура невгамовна, і мистецтво таке ж.
— А на вологодській Софії куполи симетричні: один великий у центрі, а чотири менші — з боків… Коли дивишся прямо, бачиш одну велику баню в центрі, а з боків дві
менші, Я дивилася і все пригадувала, де я вже бачила ці три голови, одну велику і дві менші з боків…— І що ж? Згадали?..
— Згадала, Ваню… Третьяковська галерея. Васнецов “Три богатирі”. В центрі — Ілля Муромець, а по обидва боки — Альоша Попович і Добриня Нікітич… Ну от, ви знову смієтеся!..
— Та ні ж, Настусенько! Розумнице ви моя! — вигукнув Волошин. — Це здорово підмічено. Звичайно, Васнецов це знав. Так он з якої натури він своїх богатирів малював! Ох, і хитрий же чаклун!
— Ви казали, що я божевільна, а тепер кажете, що я розумниця, — посміхаючись мовила Тася.
— Я й зараз те саме кажу. Ви розумниця, але…
— …з дурістю?
— Ні, з… ну, трохи шалена, чи що.
— А вам такі не подобаються?
— “Подобаються?” Це не те слово, Настусю, — сказав Волошин і простяг до Тасі руку.
Але дівчина одвернулася і відбігла до вікна.
— Який чудовий день сьогодні, Ваню…
Раптом Тася щось згадала:
— А що коли я попрошу цього художника… як його… Єланський, здається? Попрошу намалювати фарбами мозаїчну підлогу?
Волошин спохмурнів:
— Ні в якому разі не робіть цього.
— Чому?
— Я не люблю його…
— Даремно. Він робить чудові зарисовки.
— Я йому голову одірву! — проревів Волошин.
— За що, Ваню?
— Це підозрілий тип… Приїхав, нишпорить тут по всьому монастирю, скрізь суне свого носа… Куди не повернешся, він уже тут як тут і все в альбомчику малює. Проноза! Не люблю таких…
— Але він для того й приїхав з Вологди, щоб усе побачити й намалювати.
— А чи з Вологди він? — багатозначно запитав Волошин. — Чи не з Москви-матінки?.. І взагалі, Настусю, він здається мені підозрілим. Чи не він часом у Клавдії Антипівни на Ординці побував і листи Євгенії Бєльської прикарманив?..
— Що ви! — з жахом вигукнула Тася. — Чому ви так вважаєте?
— Маю підстави… — таємниче повідомив Волошин і тихо додав:
— Але вас я прошу ні слова про це. Не підходьте до нього, не говоріть з ним…
Тася закивала головою:
— Так, так! Звичайно!.. А на вигляд він такий симпатичний.
— Справжній шахрай завжди зовні симпатичний, — промовив Волошин.
Бажаючи змінити тему, він одійшов од вікна і знову подивився на знімок мозаїчної підлоги.
— Сірятина, та й годі…
— А якщо підфарбувати? — нерішуче запропонувала Тася.
— Ну ні! Буде не те… Але ж як цікаво розташовані кольорові плитки… Тут цілий узор…
Тася подивилася на знімок:
— Кольорові плитки мозаїки стали сірими і утворили єдину звивисту лінію.
— Справді… — погодився Волошин. — Дивіться, ось вона починається тут, з притвору, біля величезного ромба, схожого обрисами на Кузнецьку башту, а далі в’ється… Тут в середині кружечок, за ним знову звивається лінія. А ось тут її кінець, помічений хрестиком… Цікаво!
Тася замислено дивилась у вікно.
— Я не розумію, чому Грозний звелів наслати в цій церкві таку химерну підлогу?..
— Мабуть, на пам’ять про померлого сина, — невпевнено сказав Волошин.
— А в якому місці він наказав тайник для книг побудувати?