Втрачений скарб. Інший світ
Шрифт:
— Ого! Дон Педро власною персоною!
— Великий конквістадор із Стамбула!
— Салют, мосьє Кортец! Сідайте! Відповідаючи на вітання і помахуючи волосатою рукою з блискучим камінням на коротких пальцях, мосьє Кортец уважно оглядав зал.
— Він когось шукає… — сказала маленька натурщиця з великим черепаховим гребенем у золотій копиці волосся.
— Та вже, певно, не тебе, — відповів їй молодий кудлатий художник з старовинним жабо замість комірця і великою піратською сережкою в лівому вусі.
— Хтось сьогодні заробить, — меланхолійно промовив старий “маршан”,
До Кортеца підійшов буфетник, круглоголовий чоловік у білому фартусі.
— Мосьє Кортец, ви когось шукаєте?
— Так, мосьє Птібо. Мені потрібен професор Бібевуа.
— Він хоче побути на самоті. Щось пише в більярдній.
— Мерсі…
Кортец хотів пройти в більярдну, але щось пригадав і поцікавився:
— Він вам заборгував, мосьє Птібо?
Буфетник розвів руками:
— Як завжди, мосьє Кортец.
— Багато?
— Уже тиждень не платить. Три тисячі франків. При нинішньому курсі це, звичайно, не так уже й багато, але…
— О-ла-ла! Пізнаю професора! — Кортец поплескав буфетника по плечу. — Не журіться, мосьє Птібо. Може, мені пощастить цю справу владнати.
Він пройшов у сусіднє приміщення. Тут стояла відносна тиша, тільки чути було, як клацають білі кулі на зелених лужках більярдних столів, стукаючись одна об одну. Час від часу маркер урочисто проголошував:
— Карамболь, мосьє Роже! Тридцять два!.. Карамболь, мосьє Капо! Шістнадцять!.. Удар не зараховано!
У кутку біля стойки з киями, коло підвіконня, примостився на верткому стільці літній чоловік у неймовірно потертій візитці. Худорбою своєю, змарнілим обличчям, гострою борідкою і схожими на піки вусами він скидався на Дон-Кіхота, а довгими руками і великими настовбурченими вухами — на орангутанга. Ззаду було добре видно його стрижений вугластий череп, посріблений сивиною. Чоловік квапливо писав. Перо його авторучки стрімко пурхало по паперу, списані аркуші він незграбно відсував убік. Це й був Леон Бібевуа, якого всі знайомі називали “професором”, хоч минуло вже десять років відтоді, як його вигнали з останньої гімназії за пристрасть до міцних напоїв.
Кортец дуже добре знав цього дивного чоловіка, що володів енциклопедичними знаннями, з феноменальною пам’яттю, невдаху, п’яницю, але в свій час непоганого педагога. Бібевуа чудово знав історію, в тому числі й історію всіх видів мистецтва; він, не дивлячись на підпис, міг безпомилково назвати автора картини (якщо той був, звичайно, відомий). Він також знав усе, що стосувалося світової літератури, особливо стародавньої літератури. Крім того, Бібевуа досконало володів мовами, якими вже давно ніхто не розмовляв: латинню, старогрецькою і санскритом.
Кортец часто користувався консультаціями Бібевуа і з повагою ставився до нього, не звертаючи уваги на кумедні манери “професора”. Зараз він бачив, що Бібевуа захоплений якоюсь роботою; звичайно зарозумілий і безцеремонний з бідняками, Кортец, проте, не наважувався окликати його.
— Мосьє Кортец! — не повертаючись, сиплим голосом сказав Бібевуа. — Ви хочете перешкодити мені працювати?
Кортец догадався:
Бібевуа побачив його відображення в темній шибці вікна.— О ні, професоре, я почекаю…
— Вам доведеться чекати ще з годину. Я пишу статтю замість одного ідіота, що має учений ступінь бакалавра.
— Це цікаво. Яка тема?
— Палеографічне дослідження еволюції заголовних букв у мінускульному письмі дев’ятого століття…
— О-ла-ла! — з повагою вигукнув Кортец. — А що це за письмо? Хто його автор?
— Ви невіглас, мосьє Кортец! — просипів Бібевуа, не перестаючи строчити свою статтю. — Це не чийсь особистий лист, а тип латинського рукописного письма. Висловлюючись сучасною мовою, це шрифт, яким написано більшість рукописів латинських класиків…
— Розумію, професоре. Я прийшов невчасно, але… бачите, у мене приблизно така сама тема, — стараючись говорити якомога м’якше, сказав Кортец.
— Теж стаття?
— Ні… Консультація… Зі мною старовинний рукопис.
Бібевуа перестав писати і повернувся до нього всім тілом:
— Покажіть…
Кортец передав йому пергамент, залишений Джейком Бєльським. Тепер пергаментний аркуш був прикріплений ріжками до ватманського паперу і таким чином його зворотний бік був закритий.
Бібевуа поправив окуляри і пронизливий поглядом уп’явся в текст. Через хвилину він підняв голову і подивився на Кортеца. Той мовчки чекав.
— Підробка?.. — тихо спитав Бібевуа.
Кортец розвів руками:
— Не знаю. Це ви повинні мені сказати.
Бібевуа схопився, підбіг до настільної лампи і знов уткнув свій гострий ніс у пергамент. Потім, метушливо понишпоривши в кишенях, витяг лупу. Кортец з цікавістю стежив за його рухами.
Бібевуа довго розглядав аркуш в лупу. Він був явно схвильований.
— Неймовірно! — пробурмотів він нарешті. — Оригінал! Ви знаєте, що це?
Кортец непевно ворухнув кошлатими бровами:
— Приблизно…
— Це перша сторінка книги, яку вважають утраченою. Разом з іншими скарбами візантійської столиці вона була вивезена в Рим із Константинополя в середині п’ятнадцятого століття. Дальша доля її невідома! — Голос Бібевуа звучав патетично. — Цьому пергаменту нема ціни. Як він до вас потрапив?..
— Я потім розкажу вам, професоре, — ухилився од прямої відповіді Кортец. — А що тут написано?
— Прошу! Ось точний переклад: “Кіклос. Антологія візантійських поетів. Епіграми елегічні, сатиричні і любовні, зібрані Агафієм, юристом і поетом”.
— Цікаво… — задумливо сказав Кортец.
— Яка розкіш! — з захопленням вигукнув Бібевуа, розглядаючи емблему стародавньої титульної сторінки. — А де ж уся книга?
— У мене є надія, що з допомогою цієї титульної сторінки я знайду всю книгу, — багатозначно промовив Кортец.
Він забрав пергамент з рук “професора”, коли той спробував одірвати ватманський папір.
— Ви добре заробите, якщо знайдете її. За таку книгу заможні колекціонери дадуть багато грошей, — сказав Бібевуа.
— Наприклад?