Втрата

Я побачив підняту руку Бруно.

— Баналь… і як там далі? Це що таке?

— Банальне середовище. Тобто середовище звичайне, повсякденне.

— Чому ж ви тоді не сказали «у повсякденному середовищі»? Навіщо ви вживаєте чудернацьке слово, якщо й звичайне годиться?

Я усміхнувся.

— Запхай оті штуки знову собі у вуха.

— Е ні, я можу проґавити щось бан-анальне, якщо їх запхаю.

— Дозвольте вам прочитати кілька рядків з одного твору, — мовив я, піднявши один з аркушів.

Я побачив, як Джейн трохи підвела голову. Можливо, вона впізнала свій розлініяний аркуш, адже аркуші, списані від руки, мають зовсім інший вигляд, аніж папір, що вислизає з лазерного принтера.

«Її батько — чи принаймні чоловік, який спав з її матір’ю достатньо довго, щоб думати, ніби він має право називатися її батьком, — дістає з холодильника картонну коробку з яйцями, розбиває двоє з них однією рукою й виливає їхній вміст у миску. Бекон уже шкварчить на сковорідці, й коли вона заходить до кімнати, він киває, ніби запрошує її сідати за кухонний стіл. Він запитує, чи смакують їй яйця, й вона каже йому, що їй байдуже, бо не знає, що можна відповісти на це запитання, бо раніше ніхто ніколи її не запитував, чи смакують їй яйця, чи ні. Мати ніколи не готувала для неї нічого схожого на яйця, і вона думає, хоч би в який спосіб цей чоловік їх зготував, вони будуть смачнішими, аніж ті паскудні солодкі вафлі, якими мала звичай годувати її мати».

Я урвав читання й підняв голову.

— Коментарі?

Хлопець, який сидів за Бруно, сказав:

— Я люблю пити яйця сирими.

Дівчина з протилежного боку класу мовила:

— Мені подобається ця розповідь. Цікаво було б знати, що то за чоловік. Якщо він готує для неї сніданок, то він, мабуть, не зовсім дірка-в-дупі. Усі чоловіки, з якими спить моя мати, — дірки-в-дупі.

— А може, той чоловік готує для неї сніданок тому, що йому буде мало матері? — припустив Бруно.

Сміх.

Через годину, коли всі посунули до виходу, я покликав:

— Джейн!

Вона неохоче боком протиснулася до мого столу.

— Упізнала? — запитав я.

Вона стенула плечима й затулила долонею своє забинтоване підборіддя, звернувши на нього мою увагу тим, що хотіла приховати його від мене.

— Ти добре написала свій твір. Тому я й зачитав уривок із нього.

Ще один здвиг плечима.

— Я чув, ти ризикуєш бути виключеною зі школи.

— Та сучка почала першою, — сказала Джейн.

— Ти добре пишеш, — похвалив я. — Твій перший твір я віддав до бібліотеки для участі в конкурсі оповідань, який вони влаштовують для учнів.

Очі Джейн затанцювали.

— Деякі з твоїх творів нагадують мені твори Оутс, — сказав я. — Ти коли-небудь читала щось із творів Джойс Керол Оутс? [6]

Джейн похитала головою.

— Раджу тобі прочитати «Люмінісцентний вогонь: зізнання дівчачої банди», — порадив я. — Наша бібліотека, мабуть, не має цієї книжки. Але в Мілфордській бібліотеці ти її знайдеш.

6

Американська письменниця (нар. 1938 p.).

— Я більше вам не потрібна? — запитала вона.

Я кивнув, і вона попрямувала до дверей.

Я застав Ролі в його кабінеті — він сидів за комп’ютером, пильно вдивляючись у щось на моніторі. Він показав мені на екран.

— Вони хочуть запровадити більше тестувань. Скоро ми просто не матимемо часу, щоб навчати їх нехай там чого. Ми лише тестуватимемо їх від тієї миті, коли вони сюди прийдуть, і до тієї, коли вони підуть додому.

— Що там за історія з дівчиною? — запитав я.

Мені довелося нагадати йому, про кого йдеться.

— З Джейн Скейвуло ми маємо великий клопіт, — сказав він. — Схоже, у нас навіть немає її теперішньої адреси. Остання адреса її матері, яку ми маємо, це адреса дворічної давності, я думаю, вона кудись переселилася зі своїм новим коханцем й забрала також із собою дочку.

— Якщо не брати до уваги бійку, — мовив я, — то, думаю, вона стала трохи кращою за останні кілька місяців. Менш агресивна, не така похмура. Можливо, той новий коханець її матері не такий уже й поганий.

Ролі стенув плечима. Він відкрив коробку цукерок з емблемою дівчат-скаутів, що стояла на його столі.

— Хочеш? — запитав він, підсовуючи до мене коробку.

Я взяв ванільну цукерку.

— Це все мене дуже стомлює, — сказав Ролі. — Усе було не так, коли я тільки починав. Ти знаєш, що я знайшов за школою одного дня? Не лише порожні бляшанки з-під пива, — якби тільки, — а й кальяни для куріння кокаїну, й, ти мені не повіриш, пістолет. Він лежав під кущем, наче випав у когось із кишені, а може, його там просто хтось заховав.

Я знизав плечима. У цьому не було нічого нового.

— А як ти себе почуваєш? — запитав Ролі. — У тебе, я сказав би, досить кепський вигляд сьогодні. З тобою все окей?

— Може, я й не зовсім у формі, — мовив я. — Домашні проблеми. Синтія конфліктує з Ґрейс, бо не хоче надавати їй найменшої свободи.

— Вона й досі спостерігає за астероїдами? — запитав він.

Ролі не раз бував у нас зі своєю дружиною Мілісентою й любив побалакати з Ґрейс. Вона показувала йому свій телескоп.

— Дуже мила дитина. Мабуть, це в неї від матері.

— Я знаю, чому Синтія так робить. Тобто я хочу сказати, що якби мені довелося пережити те, що довелося пережити їй, то, можливо б, і я дивився б на речі з такою осторогою. Але, хай йому біс, мені важко її зрозуміти. Вона розповідає про автомобіль.

— Автомобіль?

— Коричневий автомобіль. Нібито бачила його кілька разів, коли водила Ґрейс до школи.

— І що з ними сталося?

— Та нічого. Кілька місяців тому це був зелений спортивний автомобіль. Торік Синтія казала, що на розі вулиці тричі на тиждень стовбичив якийсь суб’єкт із бородою й дивився на них дивним поглядом.

Ролі взяв ще одну цукерку.

— Можливо, на неї також вплинуло недавнє телевізійне шоу.

— Гадаю, почасти вплинуло й воно. А крім того, ювілейна дата — адже минуло рівно двадцять п’ять років, відтоді як зникла її родина. Їй нелегко все це витримати.

— Я побалакаю з нею, — сказав Ролі. — Пора вже нам прогулятися на пляж.

Після того як зникла родина Синтії, Ролі іноді забирав її від тітки Тес на короткий час. Вони з’їдали морозиво у Карвела на перехресті вулиць Бриджпорт-авеню та Кларк-стрит, а потім прогулювалися узбережжям протоки Лонґ-Айленд, часом розмовляючи, а часом мовчки.