Втрата

— Справді? — запитала Ведмор, зупинившись перед тим, як набрати останню цифру.

— Тері досі користується своєю, чи не так, любий? Для всіляких коротких нотаток тощо. Це машинка марки «Роял», чи не так, Тері? — Й, обернувшись до Ведмор, вона сказала: — Він має її від своїх студентських років.

— Покажіть її мені, — сказала Ведмор, поклавши телефон до кишені.

— Я принесу її сюди, вниз, — сказав я.

— Ви лиш покажіть мені, де вона стоїть.

— Вона нагорі, — сказала Синтія. — Ходімо, я покажу вам її.

— Синті, — сказав я, ставши перед сходами й намагаючись їх зупинити. — Там нагорі деякий безлад.

— Ходімо, — сказала Ведмор, обминувши мене й підіймаючись сходами.

— Перші двері ліворуч, — сказала Синтія. До мене вона прошепотіла: — Чому, ти думаєш, вона хоче побачити нашу машинку?

Ведмор зникла за дверима кімнати.

— Я її не бачу, — сказала вона.

Синтія випередила мене на сходах, увійшла до кімнати й сказала:

— Вона завжди стояла там. Тері, хіба вона не стояла завжди там?

Вона показувала пальцем на мій стіл, коли я увійшов до кімнати. Вона й Ведмор обидві дивилися на мене.

— Атож, — сказав я. — Але вона мені заважала, тому я запхав її до стінної шафи.

Я відчинив стінну шафу, опустився навколішки. Ведмор зазирнула до шафи понад моїм плечем.

— Де вона?

Я підняв газети та обляпані фарбою штани й відкрив свою стареньку чорну «Роял». Я підняв її й поставив назад на стіл.

— Коли ти її туди запхав? — запитала Синтія.

— Може, з годину тому.

— А чому вона була завалена речами, якщо ви щойно її туди поставили? — запитала Ведмор. — Як ви це поясните?

Я стенув плечима. Сказати мені було нічого.

— Не доторкайтеся до неї, — застерегла вона і знову дістала з кишені свій мобільний телефон.

Синтія дивилася на мене приголомшеним поглядом.

— Що з тобою? Що, в біса, відбувається?

Я хотів би запитати її про те саме.

Розділ двадцять сьомий

Рона Ведмор зробила кілька дзвінків по своєму мобільнику, більшість із нашої під’їзної алеї, де ми не могли почути, що вона каже.

Це залишило Синтію, мене та Ґрейс (Ведмор дозволила Синтії швиденько з’їздити до школи й забрати її) самих у домі й дало нам змогу коротко обговорити ці останні події. Ґрейс була на кухні, вона запитала, хто ця товста жінка, яка дзвонить по телефону, водночас наминаючи свою післяшкільну перекуску — грінку, намазану арахісовим маслом.

— Вона з поліції, — сказав я. — І навряд чи їй сподобалося б, що ти назвала її товстою.

— Я б не сказала їй це в обличчя, — промовила Ґрейс. — А чого вона тут? Що відбувається тепер?

— Не зараз, — сказала їй Синтія. — Візьми сандвіч і йди до своєї кімнати.

Коли Ґрейс пішла, не перестаючи невдоволено буркотіти, Синтія запитала:

— Навіщо ти заховав друкарську машинку? Цього листа було надруковано на твоїй машинці чи не так?

— Так, — сказав я.

Вона дивилася на мене якусь мить.

— Це ти написав того листа? Тому й заховав машинку?

— Господи, Синтіє, — сказав я. — Я заховав її тому, що думав, чи не ти, бува, написала його.

Її очі розширилися від шоку:

— Я?

— Хіба це здається безглуздішим, аніж те, що я його написав?

— Я не намагалася заховати машинку, ти намагався.

— Я хотів захистити тебе.

— Мене?

— У тому разі, якби ти написала його. Я не хотів, щоб поліція про це знала.

Синтія якусь хвилину мовчала, мовчки пройшовшись по кімнаті кілька разів.

— Я намагаюся щось зрозуміти, Тері. То що ж ти мені сказав? Ти кажеш, що думав, ніби я написала того листа? А якщо я його написала, то завжди знала, де вони є? Моя родина? Я завжди знала, що вони лежать на дні того затопленої кар’єру?

— Не… обов’язково, — мовив я.

— Не обов’язково? Тоді що ж ти думав?

— Чесно кажучи, Синтіє, я не знаю. Я вже не знаю, що й думати. Але в ту мить, коли я вперше побачив цього листа, я вже знав, що він надрукований на моїй машинці. І знав, що я його не друкував. Отже, залишалася тільки ти, якщо тільки хтось інший не увійшов сюди й не надрукував його на моїй машинці з метою, щоб, я не знаю, здавалося, ніби його написав хтось із нас.

— Ми вже знаємо, що хтось був у нашому домі, — сказала Синтія. — Капелюх, послання електронною поштою. Але, попри це, ти схильний думати, що листа надрукувала я?

— Я волів би так не думати, — сказав я.

Вона подивилася мені у вічі, і вираз її обличчя став жахливо серйозним.

— Ти думаєш, це я вбила свою родину? — запитала вона.

— Боже збав.

— Це не відповідь.

— Ні, я так не думаю.

— Але така думка промайнула у твоїй голові, чи не так? Ти знову й знову замислювався над тим, чи це можливо.

— Ні, — сказав я. — Не замислювався. Але мені спадало на думку, а надто останнім часом, чи той стрес, який довелося тобі пережити, той тягар, який ти мусила нести протягом стількох років, не призвели до того… — Я мав таке відчуття, ніби наступив на яйце і шкаралупа тріщить під моїми підошвами, — що ти стала мислити або сприймати речі, або навіть щось робити у спосіб… який би я назвав… так би мовити… не зовсім раціональним.

— Он як, — промовила Синтія.

— Розумієш, коли я побачив, що лист надрукований на моїй машинці, то подумав, чи не надумала ти так учинити для того, щоб розбудити цікавість поліції до цієї справи, спонукати їх до дій, до спроби розгадати цю таємницю раз і назавжди?

— І тому спрямувала їх на хибний слід? Чому я обрала саме це місце, саме це конкретне місце?

— Я не знаю.

Хтось постукав із двору у стіну нашої кімнати, й детектив Рона Ведмор увійшла у двері. Я не мав уявлення, як довго вона під ними стояла, підслуховуючи нашу розмову.

— Усе домовлено, — сказала вона. — Ми пошлемо водолазів.

Операцію було призначено на наступний день. Підрозділ поліційних водолазів мав бути на місці на десяту ранку. Синтія відвела Ґрейс до школи й домовилася з однією сусідкою, що та забере її зі школи в кінці дня й відведе до себе додому на випадок, якщо ми не встигнемо на той час повернутися.

Я зателефонував до школи, попросив до телефону Ролі й сказав йому, що сьогодні не буду.

— Господи, що там у вас знову? — запитав він.