Втрата
Шрифт:
— Звичайно, вірю, — сказала доктор Кінцлер. Вона лагідно запитала: — Розкажіть мені більше про ваші стосунки з батьком.
— Вони були нормальними, я думаю. Тобто ми нерідко сварилися, але загалом уживалися. Я думаю… — Вона знову зробила паузу. — Думаю, він дуже мене любив.
— Більше, аніж інших членів вашої родини?
— Що ви маєте на увазі?
— Якщо він був у такому стані, який штовхнув його на те, щоб убити вашу матір і вашого брата, то чому він не вбив і вас?
— Я не знаю. І вже казала вам, що не вірю в те, що він це зробив. Я… я нічого не здатна пояснити з усього цього. Але мій батько
Ці слова привернули мою увагу.
— Він був лагідний чоловік, але — хоч дитині й важко говорити про свого батька — але в ньому не було нічого такого, що могло б штовхнути його на це.
Я сказав:
— Не бачу, в чому ця проблема стосується нас.
— Ми знаємо, що ваша дружина глибоко стурбована питаннями, які порушує це відкриття, — сказала психіатр. — Я намагаюся допомогти їй у цьому.
— А що, як вони мене заарештують? — запитала Синтія.
— Пробачте? — перепитала доктор Кінцлер.
— Ти про що? — мовив я.
— А що, як детектив Ведмор заарештує мене? — повторила своє запитання Синтія. — Що, як вона переконає себе в тому, ніби я причетна до цього вбивства? Що, як вона думає, начебто я єдина людина, яка могла знати про те, що було в тій каменоломні? Якщо вона мене заарештує, як я це поясню Ґрейс? Хто доглядатиме її, якщо вони мене заберуть? Їй потрібна її мати.
— Люба моя… — почав я.
Ледь не бовкнув, що я піклуватимуся про Ґрейс, але це означало б, що я вірю в реальність того сценарію, який вона намалювала для нас, вірю в те, що він буде втілений у реальність дуже швидко.
— Якщо вона заарештує мене, то перестане шукати істину, — мовила Синтія.
— Цього не станеться, — сказав я. — Якби вона заарештувала тебе, їй би довелося також припустити, що ти причетна й до всього іншого, до смерті Тес, можливо навіть, до смерті Ейбеґнела. Бо всі ці події мають бути якось пов’язані між собою. Усі вони — частина однієї головоломки. Усі вони споріднені. Ми лише не знаємо, як саме.
— Я думаю, а чи не знає цього Вінс, — сказала Синтія. — Не знаю, чи говорив хтось із ним останнім часом.
— Ейбеґнел сказав, що він шукає його, — нагадав я. — Хіба він не повідомив нам, коли ми бачили його востаннє, що хоче більше довідатися про його життя та вчинки?
Доктор Кінцлер, намагаючись повернути нас до первісної теми, сказала:
— Я думаю, нам би слід зустрітися раніше, ніж через два тижні.
Кажучи це, вона дивилася на Синтію, а не на мене.
— Звичайно, — сказала Синтія тихим і якимсь відсутнім голосом. — Звичайно.
Вона попросила вибачення й вийшла з кабінету, щоб піти в туалет.
Я сказав докторові Кінцлер:
— Її тітка, Тес Берман, приходила до вас кілька разів.
Вона звела брови:
— Так.
— З чим вона до вас приходила?
— За нормальних обставин я не стала б обговорювати з вами проблеми свого іншого пацієнта, але у випадку Тес Берман мені просто немає чого обговорювати. Вона приходила кілька разів, але жодного разу мені не відкрилася. Я думаю, вона зневажала цей процес.
Я любив Тес.
На нашому автовідповідачі було аж
десять телефонних дзвінків, коли ми повернулися додому, які надійшли від різних абонентів. Було довге, переповнене палкими почуттями, послання від Поли, з телестудії «На крайній межі». Вона казала, що Синтія заборгувала їхнім глядачам нагоду знову ознайомитися з її справою у світлі останніх подій. Нехай вона назве лише час і місце, і вона приїде туди зі своєю командою, сказала Пола.Я спостерігав, як Синтія натиснула на кнопку, щоб стерти це послання. Без роздратування. Без розгубленості. Лише один швидкий рух указівним пальцем, який не тремтів.
— Цього разу ти натиснула на правильну кнопку, — сказав я.
Прости мені, Боже, але ці слова вихопилися в мене несамохіть.
— Що ти сказав? — запитала вона, подивившись на мене.
— Нічого, — промовив я.
— Що ти мав на увазі? Чому ти сказав, що цього разу я натиснула на правильну кнопку?
— Забудь, — сказав я. — Я нічого не мав на увазі.
— Ти сказав це тому, що я стерла те повідомлення?
— Вважай, я не сказав нічого.
— Ти думаєш про той ранок. Коли я одержала дзвінок. Коли я випадково стерла історію дзвінків. Я тоді сказала тобі, що трапилось. Я була в шоці.
— Звичайно ж, ти була в шоці.
— Ти навіть не віриш, що я чула той дзвінок, чи не так?
— Звичайно, вірю.
— Ну, а якщо я не отримала того дзвінка, то й електронне повідомлення сама собі надіслала, еге ж? І листа на твоїй друкарській машинці надрукував не хто інший, як я.
— Я цього не казав.
Синтія підійшла ближче до мене, підняла руку й показала на мене пальцем.
— Як я можу залишатися під цим дахом, якщо я не можу на всі сто відсотків бути впевнена, що маю твою підтримку? Твою довіру? Мені не треба, щоб ти дивився на мене скоса, сумніваючись у всьому, що я роблю.
— Я не сумніваюся.
— Тоді скажи це. Скажи мені негайно, тепер. Подивися мені у вічі й скажи, що ти віриш мені, що ти знаєш, я ні до чого цього не причетна.
Присягаюся, я хотів це сказати. Але однієї десятої секунди, на яку я завагався, було досить, щоб Синтія відвернулася й пішла геть.
Коли я увійшов до кімнати Ґрейс того вечора й побачив, що все світло вимкнене, то сподівався побачити, як вона вдивляється у свій телескоп, але вона була вже під ковдрою. Проте сну не було в жодному її оці.
— Я здивований, що ти тут, — сказав я, сідаючи на край ліжка й доторкнувшись рукою до її голови.
Ґрейс не сказала нічого.
— Думав, ти спостерігаєш за астероїдами. Чи вже на них дивилася?
— Я не завдала собі клопоту.
— То ти вже не боїшся більше астероїдів?
— Ні, — сказала вона.
— То вони більше не падатимуть на землю? Що ж, це добра новина, — сказав я бадьорим голосом.
— Може, й падатимуть, — сказала Ґрейс. — Але мені тепер байдуже.
— Що ти хочеш цим сказати, моя люба?
— Усі навколо мене такі сумні останнім часом.
— О моє золотко. Я знаю. Кілька останніх тижнів були для нас тяжкими.
— Тепер мені байдуже, чи впаде астероїд на землю, чи ні. Тітка Тес померла. Я чула, як ви говорили про те, що знайдено автомобіль. Люди весь час помирають від дуже різних причин. Їх збивають автомобілі. Вони можуть утопитися. А іноді їх убивають інші люди.