Втрата

Я проігнорував його критику. «Отже, Джеремі Слоун, якого Синтія зустріла в торговельному центрі, це той самий Джеремі Слоун, який живе в Янґстауні, штат Нью-Йорк, у будинку, де телефон зареєстрований на ім’я Клейтона Слоуна. А батько Синтії зберігав у своїй шухляді вирізку з газети, де надруковано його фотографію у складі баскетбольної команди».

Жоден із нас не сказав нічого. Ми обидва крутили мізками, намагаючись розгадати цю таємницю.

— Я зателефоную Синтії, — сказав я. — Може, вона щось зрозуміє.

Я побіг назад до кухні, набрав номер мобільного телефону Синтії. Але, як вона й попереджала, той був вимкнений.

— Прокляття! — вилаявся я, коли Вінс увійшов на кухню слідом за мною. — Ви маєте якісь ідеї? — запитав я в нього.

— Цього Слоуна, якщо вірити тій жінці, — можливо, вона його мати, я не знаю, — немає в місті. А це означає, що він досі може бути в Мілфорді або його околицях. І якщо в нього тут немає ані друзів, ані родичів, то він, імовірно, живе в якомусь місцевому мотелі або готелі.

Він знову дістав телефон із кишені, знайшов номер у своєму списку й натиснув на клавішу. Він зачекав трохи, а тоді сказав:

— Це я. Так, він досі зі мною. Мені треба, щоб ви дещо зробили для мене.

І далі Вінс сказав тому, хто був на протилежному кінці лінії, покликати двох інших хлопців — я підозрював, що ця команда складалася з тих самих розбишак, які схопили мене, та їхнього водія, тих самих, яких Джейн назвала трьома блазнями, — і почати об’їзд усіх готелів у місті.

— Ні, я не знаю, скільки їх тут, — сказав він. — Чому б вам не полічити їх для мене? Я хочу, щоб ви з’ясували, чи десь тут живе чувак на ім’я Джеремі Слоун, із Янґстауна, штат Нью-Йорк. І якщо ви довідаєтеся, в якому готелі він живе, негайно мене повідомте. Нічого не робіть. Гаразд. Можете почати з готелю Говарда Джонсона, «Червоного Даху», «Супер-восьмого» або з якого хочете. І, Боже, що то за страхітливий гуркіт у вас на задньому плані? Хто там слухає довбаних «Карпентерів»?

Передавши свої інструкції і переконавшись, що його підлеглі повністю їх зрозуміли, Вінс знову поклав мобільника до кишені.

— Якщо той Слоун досі в місті, вони його знайдуть, — сказав він.

Я відкрив холодильник, показав Вінсові на бляшанку пива «Корс».

— Не відмовлюся, — сказав він, і я подав йому одну пляшку, собі взяв другу й сів за кухонний стіл.

Вінс сів навпроти мене.

— Ви маєте бодай якесь довбане уявлення про те, що відбувається? — запитав він.

Я ковтнув трохи пива.

— Схоже, я починаю щось розуміти, — сказав я. — Що, як та жінка, котра відповіла мені по телефону, це мати Джеремі Слоуна? І що як Джеремі Слоун — і справді брат моєї дружини?

— Як ви сказали?

— Що, як я щойно розмовляв із матір’ю своєї дружини?

Якщо брат і мати Синтії були живі, то як пояснити тести ДНК, зроблені на останках двох тіл, які вони знайшли в тому автомобілі? Правда, Ведмор поки що змогла підтвердити лише той факт, що знайдені в автомобілі тіла споріднені одне з одним, а не те, що то справді були Тод і Патрисія Бідж. Ми чекали подальших тестів, які підтвердили б генетичну спорідненість між ними й ДНК Синтії.

Я намагався якось осмислити у своїй голові цей дедалі заплутаніший масив інформації, коли почув, як говорить Вінс.

— Мені лишається тільки сподіватися, що мої хлопці не вб’ють його, коли знайдуть, — сказав він, роблячи наступний ковток. — Це було б дуже на них схоже.

Розділ тридцять сьомий

— Хтось тобі телефонував, — сказала вона.

— Хто?

— Він не сказав, хто він.

— А голос ти не впізнала? Хтось із моїх друзів?

— Голос я не впізнала. Як я можу впізнавати голоси твоїх друзів? Але він спитав, чи ти вдома, а коли я сказала, що тебе немає, він сказав, ніби пригадує, як ти йому сказав, що хочеш поїхати в Коннектикут.

— Що-що?

— Ти ж нікому не казав, куди ти їдеш?

— Ні, не казав.

— Тоді звідки він довідався? Певно, ти все ж таки комусь сказав. Мені не хочеться вірити, що ти міг утнути таку дурницю.

З її тону було очевидно, що вона дуже сердита на нього.

— Кажу ж тобі, нікому я не казав!

Він відчував себе шестирічним хлопчиком, коли вона говорила з ним таким тоном.

— Якщо не казав, то звідки йому це відомо?

— Не знаю. Ти побачила на телефоні, звідки був дзвінок? Там висвітився номер?

— Ні. Він сказав, що домовився зіграти з тобою в гольф.

— У гольф? Я не граю в гольф.

— Я йому про це сказала. Що ти не граєш у гольф.

— Знаєш що, мамо? То, мабуть, хтось помилився номером або щось таке.

— Він запитував тебе. Він сказав Джеремі. Ясно, як день. Можливо, ти комусь прохопився ненароком, що їдеш.

— Знаєш, мамо, навіть якби я справді прохопився, а цього не було, тобі не варто надавати цьому такої ваги.

— Це просто стривожило мене.

— Не тривожся. До того ж я повертаюся додому.

— Справді? — тон її голосу змінився.

— Так. Думаю, виїду вже сьогодні Я зробив усе, що міг тут зробити. Залишилася тільки одна справа… ти знаєш.

— Ми її неодмінно зробимо. Ти знаєш, як я довго на це чекала.

— Якщо я виїду звідси невдовзі, — сказав він, — то, думаю, пізно ввечері я вже буду вдома. Уже пообідня пора, й іноді я дуже стомлююся, тож, можливо, я зупинюся біля Ютики або десь там, але думаю, що одного дня мені вистачить.

— Тож я ще маю час приготувати для тебе морквяний торт, — сказала вона веселим голосом. — Я приготую його пополудні.

— Окей.

— Їдь спокійно. Я не хочу, щоб ти заснув за кермом. Ти ніколи не був таким витривалим у дорозі, як твій батько.

— Як він?

— Я думаю, якщо ми владнаємо всі свої справи на цьому тижні, то він протягне бодай стільки. Буду рада, коли це нарешті закінчиться Ти знаєш, скільки коштує взяти таксі, щоб поїхати туди його навідати.