Втрата

Вінс сів на кушетку, понишпорив рукою в коробці.

— Мені все це здається непотрібним сміттям, — сказав він.

— Так, досі воно й було непотрібним сміттям, — мовив я.

Я спробував зателефонувати на мобільник Синтії, плекаючи слабку надію, що він може бути увімкнений. Я вже хотів покласти слухавку після четвертого дзвінка, коли почув, як Синтія сказала:

— Алло?

— Синті?

— Привіт, Тері.

— Господи, з вами все окей? Де ви?

— З нами все гаразд, Тері.

— Люба моя, повертайся додому. Благаю тебе, повернися додому.

— Я не знаю, — сказала вона.

Десь на задньому плані чувся якийсь сторонній звук, наче гудіння.

— Де ви?

— В автомобілі.

— Привіт, тату!

Це вже був голос Ґрейс, вона кричала так, щоби бути почутою з пасажирського сидіння.

— Привіт, Ґрейс, — сказав я.

— Тато каже «привіт», — повідомила Синтія нашій доньці.

— Коли ти повернешся? — запитав я.

— Я сказала, що не знаю, — промовила Синтія. — Мені потрібен час. Я ж тобі все написала у своєму листі.

Вона не хотіла більше говорити про це, принаймні в присутності Ґрейс.

— Я турбуюся за тебе, й мені тебе бракує, — сказав я.

— Передайте їй привіт, — крикнув Вінс із вітальні.

— Хто це? — запитала Синтія.

— Вінс Флемінґ.

— Хто?

— Не з’їдь із дороги, — сказав я.

— Що він там робить?

— Я поїхав побачитися з ним. У мене виникла божевільна думка, що, можливо, ти захотіла його навідати.

— О Господи, — здивувалася Синтія. — Передай йому… привіт.

— Вона передає вам привіт, — переказав я Вінсові.

Він лише промурмотів щось із іншої кімнати, риючись у коробках із-під черевиків.

— Але він у нашому домі? Тепер?

— Атож. Він підвіз мене сюди у своїй машині. Це досить довга історія. Я розповім тобі про все, коли ти повернешся. Крім того… — Я завагався. — Він розповів мені дещо про ту ніч, про що він раніше нікому не розповідав.

— Про що саме?

— Про те, як він поїхав за тобою і твоїм батьком тієї ночі, сидів якийсь час у машині перед вашим будинком, чекаючи нагоди постукати у двері й подивитись, як тобі ведеться, а потім побачив, як із дому вийшли Тод і твоя мати, а пізніше і твій батько. А потім був іще один автомобіль перед вашим будинком, який поїхав за машиною твоєї матері й Тода, коли вони від’їхали.

У телефоні не чути було нічого, крім дорожнього шуму.

— Синтіє?

— Я тут. Не знаю, що все це означає.

— Я теж.

— Тері, тут дуже багато машин. Мені треба з’їхати з дороги. Я вимикаю телефон. Я забула взяти зарядку, й мої акумулятори майже розрядилися.

— Повертайся скоріш додому, Синті. Я кохаю тебе.

— Бувай, — сказала вона й відімкнулася.

Я поклав слухавку й пішов до вітальні.

Вінс Флемінґ показав мені вирізку з газети, де була фотографія, на якій Тод стояв серед своїх друзів із баскетбольної команди.

— Цей хлопець схожий на Тода, — сказав Вінс. — Я його пам’ятаю.

Я кивнув, не забравши вирізку з його руки. Я вже бачив її сотню разів раніше.

— Атож. Ви навчалися з ним в одному класі?

— Можливо, мали один спільний урок, навряд чи більше. Але ця світлина якась дивна.

— Чому дивна?

— Бо я більше нікого не впізнаю на ній. Тут немає хлопців із нашої школи.

Я взяв у нього вирізку, хоч у цьому не було жодного сенсу. Я не ходив до школи разом із Тодом або Синтією й не міг знати нікого з їхніх односумів. Синтія ніколи не звертала особливої уваги на цю фотографію, наскільки мені було відомо. Я кинув на неї побіжний погляд.

— І ім’я написане неправильно, — сказав Вінс, показуючи на підпис під фотографією, де зліва направо були подані імена й прізвища всіх гравців, спочатку тих, які стояли в нижньому ряді, потім тих, що в середньому, й наостанок — тих, що у верхньому.

Я стенув плечима.

— Нічого дивного. Газети часто перекручують прізвища.

Я подивився на підпис під фотографією, де були написані прізвища й перший ініціал. Тод стояв другим зліва, в середньому ряду. Я провів пальцем по напису й прочитав те прізвище, яке мало бути його прізвищем.

Там було написано «Дж. Слоун».

Я дивився якусь мить на ініціал і на слово, яке стояло поряд із ним.

— Вінсе, — сказав я, — чи ім’я та прізвище «Дж. Слоун» щось означають для вас?

Він похитав головою.

— Ні.

Я двічі перевірив, чи це ім’я справді стосується індивіда в середньому ряду, другого з лівого краю.

— Оце так чортівня, — мовив я.

Вінс подивився на мене.

— Ви хотіли мені щось сказати?

— Дж. Слоун, — сказав я. — Джеремі Слоун.

Вінс похитав головою.

— Я досі не розумію, в чому тут річ.

— Чоловік на продуктовому поверсі, — пояснив я. — У торговельному центрі. Так звали того суб’єкта, якого Синтія прийняла за свого брата.

Розділ тридцять шостий

— Про що ви говорите? — запитав Вінс.

— Десь зо два тижні тому, — сказав я, — Синтія, Ґрейс і я були в торговельному центрі, й Синтія побачила цього чоловіка, й була переконана, що це Тод. Вона сказала, що він має такий вигляд, який мав би Тод у дорослому віці, через двадцять п’ять років.

— Як ви взнали його ім’я та прізвище?

— Синтія пішла за ним до паркувального майданчика. Вона покликала його, назвала Тодом, він не відповів, тоді вона підійшла до нього і назвалася його сестрою, вона, мовляв, знає, що він її брат.

— Господи, — сказав Вінс.

— То була жахлива сцена. Той чоловік категорично заперечив, що він її брат, дивився на неї як на божевільну психопатку, й вона справді поводилась, як божевільна. Я відвів його вбік, попросив у нього пробачення і сказав, що якби він показав Синтії своє посвідчення водія, якби міг довести їй, що він не той, за кого вона його приймає, то вона дала б йому спокій.

— І він це зробив?

— Так. Я побачив його посвідчення. Штат Нью-Йорк. А звали його Джеремі Слоун.

Він узяв у мене вирізку, подивився на прізвище, що було на тому місці, де мало бути прізвище Тода.

— Це до біса дивно, чи не так?

— Я нічого не можу зрозуміти, — сказав я. — Це не має глузду. Чому надрукували фотографію Тода в цій старій газеті з цим іншим прізвищем?

Вінс мовчав якусь хвилину.

— Той чоловік, — сказав він нарешті. — Той, якого ви зустріли в торговельному центрі, він що-небудь сказав?