Я 11–17… Небезпечний маршрут

Нарешті Дементьєв вирвався з порту і попрямував у відділ. Коло входу стояв вартовий. Він виструнчився, з-під каски на Дементьєва глянули тривожні очі.

В приміщенні було тихо. Пахло паленим папером. У кабінеті Мельха вся підлога була вкрита чорним попелом. Порожні ящики з письмового стола валялися коло грубки. Дементьєв зазирнув у інші кімнати. Скрізь така ж сама картина. І тільки в кімнаті технічного секретаря відділу на своєму звичайному місці, за друкарською машинкою, сидів худий фельдфебель Шірер. Він зустрів Дементьєва радісним вигуком:

— Здрастуйте, капітане Рюкерт!

— Здрастуйте… — стримано відповів Дементьєв. Він вирішив показати себе перед фельдфебелем, як поінформовану у всьому людину, що лишилася тут не випадково. — Як ваші справи?

— За наказом Мельха я знищив усю документацію. Дуже добре, що ви прийшли! Ріхард Брандт наказав, якщо ви прийдете, затримати вас до його приходу.

— Я з ним уже бачився в порту… — спокійно відповів Дементьєв. — Скажіть, чисті бланки у вас залишились?

— Сто шістнадцять штук, — з суто німецькою точністю відповів фельдфебель.

— Усе, що лишилося, принесіть у Мельхів кабінет і прийдіть туди з машинкою. Швидше!

— Слухаюсь!

Дементьєв сидів у Мельховому кріслі і диктував Шіреру текст розпорядження:

— «Пункт перший. У зв'язку з закінченням роботи, відділ по організації цивільного тилу ліквідується. Пункт другий. Фельдфебелю Шіреру здати мені чисті бланки і друкарську машинку. Пункт третій. Фельдфебель Шірер переходить у розпорядження комендатури міста…»

Дементьєв наказав фельдфебелеві третій пункт скопіювати на окремому бланку: цю виписку Шірер мав пред'явити в комендатурі. Увесь цей час одна думка живчиком билася в голові Дементьєва: зараз може ввійти Брандт… Запобіжника на пістолеті спущено. Спочатку — Брандта, а потім — фельдфебеля…

Закінчивши друкувати наказ, Шірер устав і виструнчився перед Дементьєвим.

— Дозвольте спитати?

Дементьєв кивнув.

— Мельх уночі сказав мені, що сьогодні мене евакуюють разом з другою групою офіцерів відділу.

Дементьєв зітхнув:

— З другою групою, Шірер, нічого не вийшло. Триматися за мене я вам не раджу. Я виїду звідси останнім. Якщо взагалі виїду. Не хвилюйтеся, ідіть в комендатуру. Ви будете евакуйовані на загальних підставах. Тут не залишиться жоден солдат рейху — такий наказ фюрера.

Шірер клацнув каблуками, обернувся і вийшов. Дементьєв поклав у кишеню чисті бланки, замкнув друкарську машинку у футляр, взяв її і вийшов на вулицю. «Перший бар'єр взято», — думав він, не наважуючись радіти з того, що тут усе обійшлося так добре.

Дементьєв ішов на квартиру, хоча там могла бути засада. Адже Брандт у місті. Дементьєв і цього разу йшов, готовий до всього. Але не йти він не міг. Як учора він не міг обійтись без рації, так і сьогодні для виконання задуманого плану йому був необхідний надійний притулок хоча б на годину. Але спочатку треба зайти за чемоданом у готель.

На площі перед готелем жодної людини, жодної машини коло під'їзду. Очевидно, протягом ночі всі штабні офіцери перебралися в порт.

Двері в готель були замкнені. Тільки цього ще бракувало! Дементьєв натискував кнопку дзвоника, стукав у двері ногою — ніхто не виходив. У Дементьєва похолоділо серце… Помилка! Сталася страшна помилка — він не мав права залишати чемодана. Не мав… Ніхто, і насамперед він сам, не пробачить цієї помилки. Якщо чемодана він не одержить, тоді… тільки куля, що призначалася Брандту, справедливо відплатить за помилку.

У дверях клацнув ключ, і вони відчинилися.

— О, капітане! Як добре, що ви прийшли! Я просто не знав, що робити з вашим чемоданом. Просив ваших колег, щоб вони його взяли, — ніхто не бере. А нам наказано готель запечатати.

Дементьєв слухав портьє і тихо сміявся:

— Дякую, дорогий… Дуже дякую!..

Хазяйка квартири зустріла Дементьєва якось дивно: не поздоровкалась, дивилася на нього з презирливою посмішкою. Її дочка прочинила трохи двері з своєї кімнати, але, побачивши Дементьєва, гучно грюкнула ними. Тільки увійшовши в свою кімнату, Дементьєв почав догадуватись, що сталося в квартирі. Стіни кабінету були голі, а на підлозі валялися рами од картин.

— А де картини? — суворо запитав Дементьєв у хазяйки, що стояла на дверях.

— Де? — хазяйка неприродно засміялась. — Це я у вас повинна спитати.

— Нічого не розумію… — щиро промовив Дементьєв, вичікувально дивлячись на хазяйку.

— Вночі з'явився ваш товариш по службі і пограбував квартиру.

— О котрій годині це сталося?

— Близько дванадцятої…

— Який він на вигляд? Смію вас запевнити, мадам, що це страшенне непорозуміння.

— Це був офіцер у шкіряному пальті, високий, з мертвими очима.

«Брандт», — одразу догадався Дементьєв, але й далі вдавав дуже здивованого:

— У шкіряному пальті?

— Так.

— Яке в нього звання?

— У нього не було відзнак.

— У нас таких немає.

— Дивно, а він вас прекрасно знає і дуже шкодував, коли довідався, що вас немає. Він навіть не повірив мені і якось по-дурному шукав вас за шафою і під ліжком.

— Ви, мадам, стали жертвою авантюриста, — переконливо промовив Дементьєв.

— Дивно, а він називав цим самим словом вас…

— Мене не цікавить, що він говорив. Але я не заспокоюсь, поки не знайду його! Пробачте, мадам, але немає нічого огиднішого за мародерів. А що він ніби знає мене, то погодьтеся, що взнати моє прізвище не дуже важко.

Дементьєв помітив, що хазяйка починає йому вірити.

— Яка гидота, яка гидота! — повторював пін, оглядаючи голі стіни. — Я сьогодні ж піду в штаб і, можете мені повірити, зроблю все, щоб повернути вам ваші речі. Слово офіцера!

Хазяйка знизала плечима і пішла до себе. «Головне, що остаточно встановлено, — думав Дементьєв, — і що дуже небезпечно — Брандт й досі в місті. Він був тут опівночі і тому ніяк не міг встигнути запакувати і повантажити на транспорт картини. Тепер про це треба пам'ятати кожної хвилини… Звичайно, Брандту і на думку не спаде, що я повернувся на цю квартиру. А це значить, що квартира поки що — найнадійніше місце. Так, це вірно, і треба діяти…»

Дементьєв замкнув двері, включив рацію і передав коротку шифровку: