Я 11–17… Небезпечний маршрут

— Ні, майоре. Я такий самий солдат, як і ви, і я виконую наказ.

— Може, на транспорті є санітарний ізолятор? — не здавався майор.

Дементьєв задумався і сказав:

— Цей транспорт я ще не оглядав. Можу вам пообіцяти тільки одне: якщо на ньому є ізолятор мінімум на чотири місця, я вашого солдата пропущу.

— Коли ви це знатимете?

— Зараз.

Дементьєв пішов повз контрольний пост, але дорогу йому загородив лейтенант — рожевощокий хлопчак з голубими очима. Дементьєв помітив у його очах нерішучість. Але тут несподівано втрутився майор:

— Що ви робите, лейтенанте? Це санітарний інспектор, який відповідає за всю евакуацію.

— Повинен бути пропуск, — боязко мовив лейтенант.

— Будь ласка!

Дементьєв простягнув лейтенантові той самий папірець. Лейтенант навіть не дочитав його до кінця, повернув Дементьєву і взяв під козирок.

— Дуже прошу вас, капітане, знайдіть на причалі полковника Кунгеля і відрекомендуйтесь йому. Без його дозволу я не маю права…

— Мені не треба рекомендуватись полковникові Кунгелю, ми з ним давно знайомі… — недбало сказав Дементьєв і пішов до заповітного причалу.

Під навантаження тільки що був поставлений величезний транспорт під назвою «Аеліта». Матроси поспіхом прилаштовували широкі трапи. Це були ті самі зібрані з окремих сегментів трапи, про які в кафе говорили три офіцери інженерних військ. «Все-таки встигли…»— подумав Дементьєв. Коло транспорту стояла група офіцерів і, очевидно, капітан транспорту — огрядний чоловік у чорній морській куртці.

— Пробачте, панове офіцери… — Дементьєв увічливо козирнув усім, — мені потрібний капітан «Аеліти».

— Я капітан, — промовив чоловік у чорній куртці.

— Пробачте, панове офіцери… — Дементьєв простягнув йому свій папірець.

Капітан прочитав і поблажливо усміхнувся:

— Що ж ви від мене хочете?

— Я повинен оглянути корабель і головним чином ті приміщення, які займуть солдати. Коротше кажучи, трюми.

— Навіщо це? — втрутився в розмову полковник з холодним, трохи одутлим обличчям.

— Ви полковник Кунгель? — Дементьєв виструнчився.

— Так, я полковник Кунгель.

— Капітан Рюкерт, санітарний інспектор евакуації. Ось мій мандат.

Полковник гидливо одмахнувся від папірця:

— Гаразд… робіть своє діло, але пам'ятайте: солдати не нарікатимуть на те, що ми їх вивезли звідси не в каюті першого класу.

— Але ж ви розумієте, — палко заперечив Дементьєв, — яке небезпечне епідемічне захворювання в умовах…

— Робіть своє діло!.. — роздратовано перервав Дементьєва полковник Кунгель і повернувся до капітана «Аеліти»: — Хай йому покажуть трюми…

Дементьєв оглядав трюми в супроводі мовчазного помічника капітана, який ішов позад нього, пихкаючи короткою люлькою-носогрійкою і розносячи скрізь їдкий дим дешевого тютюну. Що б не говорив Дементьєв, — він мовчав. Нарешті, вони піднялись на палубу.

— Коли відходите? — запитав суворо Дементьєв.

— Мали о дев'ятнадцятій тридцять, та перешкодили російські бомбардувальники, — повільно, не виймаючи люльки, проказав помічник капітана. — Якщо не перешкодять, вийдемо в двадцять три нуль-нуль. Кажуть, є наказ виходити тільки в темряві.

— Скільки чоловік візьмете на борт?

— Скільки влізе. — Люлька запихкала, і Дементьєву здалося, що помічник капітана сміється.

— Сьогодні відійдуть й інші кораблі?

— Навряд… — Помічник капітана вихопив люльку з рота і раптом заговорив швидко і обурено: — Хотів би я бачити дурня, який придумав цю організацію! Бояться нальотів і десятки кораблів тримають на відкритому рейді, а сюди, під навантаження, ставлять по одному. Поки ми відійдемо та поки пришвартується інший транспорт, мине три-чотири години, а до цього причалу одразу можна ставити п'ять кораблів. Дурні! — Він сердито увіткнув люльку в рот і знову замовк.

Дементьєв розписався в судновому документі і зійшов на причал. Кунгель зустрів його глузливим поглядом:

— Ну, капітане, вдалося вам спіймати там заразну блоху?

— Трюми у задовільному стані, — сухо відповів Дементьєв і звернувся до капітана «Аеліти». — Зробіть усе можливе щодо вентиляції.

— Гаразд, — буркнув капітан і подивився на годинника. — Час починати…

Кунгель рушив до пропускного пункту, поруч з ним ішов Дементьєв. Полковник, ніби вибачаючись перед ним, сказав:

— Кожен з нас робить своє діло. Нам не треба тільки заважати один одному.

— Але ж ми повинні турбуватися про життя і здоров'я солдатів.

— Тоді треба почати з того, щоб заборонити росіянам користуватися авіацією! — Полковнику явно сподобався його жарт, і він довго сміявся, поглядаючи на Дементьєва. — Капітане, ви бували на фронті?

— Починаючи з Франції і весь час, — чітко, ніби рапортуючи, відповів Дементьєв.

— Дивно, що фронт не вбив у вас педанта. Ви розумієте взагалі, що відбувається?

— Іде війна. І ми зобов'язані зробити все для перемоги! — палко промовив Дементьєв.

Полковник подивився на нього, зітхнув і більше вже нічого не говорив…

Солдати сіро-зеленою лавиною ринулись на оперативний причал. Ревучи моторами, повзли танки, тягачі тягли гармати. Дементьєв разом з полковником стояв коло пропускного пункту, і лейтенант міг переконатися, що вони справді знайомі.

— Коли вантажитимуть наступний транспорт? — спитав у Кунгеля Дементьєв.

— Не знаю, — сухо відповів полковник. — Можливо, вночі.

— Помічник капітана «Аеліти» сказав мені, що організація евакуації погана.

— Та ну? — полковник потер долонею пухлу, до блиску вибриту щоку.

— Він сказав, що одночасно можна вантажити п'ять транспортів, — вів далі Дементьєв.

— А генерал Троттер вважає, що треба вантажити по одному, — з незрозумілою інтонацією сказав Кунгель.

— Треба повідомити йому думку спеціалістів-моряків.

— Це зробити дуже важко, капітане: генерал Троттер ще вчора вилетів у Берлін.