Я, Богдан

— Не я — козаки. Озлились за здирства.

— Чиї ж і для кого? Бачив оті їхні лахи і бебехи? Будь справедливим. Пророк Самуїл покровительствував Саулові, поки той був справедливий. А тоді милість свою переніс на Давида.

— Вже й від мене милість одвертається? А я ще й не побачив її.

Він відповів мені, як казано ще в отців—єзуїтів:

— Qui vivra verra — хто переживе — побачить.

Я мовчав. Тяжке мовчання гетьманське. Що я міг відповісти всезнаючому духові Самійла з Орка? Вже під Жовтими Водами пересвідчився в безсиллі гетьманськім. Дав недобитим шляхтичам слово гонору: що відступлять безперешкодно, а тоді заплющив очі на те, як Тугай — бей по — вовчому напав на переможених і безоружних. Тоді вперше відчув, які тяжкі стали в мене повіки. Такі тяжкі, що часом несила їх підняти. Гетьманські повіки. Важкоокий гетьман. Повіки влади. Чи ж я винен? Ще не раз і не двічі падатимуть повіки мені на очі, і щоразу буду безрадний. Чи ж я винен?

Та все ж спробував заперечити Самійлові.

— Чи знайдеш на світі народ, розум якого не потьмарювався б жорстокостями? Хіба ж не перекупили колись жиди у черського царя дев’яносто тисяч полонених християн тільки для того, щоб усіх їх замучити — розіп’ята на хрестах, зварити в олії, побити камінням? Відомщували свою озлість проти християнських імператорів царгородських за переслідування й упослідження, але ж мстилися на невинних і мстилися смертю, хоч їх самих не вбивано, а лиш утиснувано.

— Тому не може бути виправдання також, — згодився Самійло. — Тож ми говоримо про Україну. Чи лили тут кров жиди? Чи вбивали? Чи стають зі зброєю в руках проти козацтва? Скажеш: орендами замучили, церкви на замку тримали, дідами й батьками лід орали. Чи ж усі таке чинили? І чи самі, чи під шляхетською рукою? А скільки бідноти жидівської і яка ж нужденна? Чи й вони в усьому спровинені? Ще скажеш про лихварство та про гроші. Мовляв, з Єрусалима вигнано жидів таких бідних, що продавано їх по тридцять за один динарій, а тепер прибрали до рук мало не все золото світу. Тільки вічна загроза могла породити цей сприт їхній до грошей та до золота. Бо ж гнано їх з землі в землю, відбирано все майно, щойно вони його надбавали. Не було законів, які б їх захищали, а тільки проти них. Що мали діяти? Стали дбати про те, що можна заховати від стороннього ока і від найжорстокішого закону. Про гроші для прожиття і про душу для збереження людської гідності. Гідність же свою найвищу бачили в спогадах, в історії. Коли славетний рабин Хасдаї, лікар і міністр омейядського халіфа в Іспанії Абдур — Рахмані, довідався, що хазарські хани прийняли іудейську віру, то писав у листі до хана Іосифа: «Де нам взяти сил, щоб далі жити? Як ми можемо забути про зруйнування нашого славного храму, про залишки, врятовані від меча, які зазнають випробувань од вогню і води, так що лишились ми з многих немногі?» Це писано за часів ще до нашого Олега. Чуєш, гетьмане, цей зойк і цей біль? Тисяча літ вже минула, як поруйновано їхній храм Соломона, а вони пам’ятають, і згадують, і плачуть. Який сильний дух у цього народу! Яка пам’ять! А що пам’ятаємо ми? Чи пам’ятаємо ми мудреців своїх, подвижників, святих, і далі батька й діда пам’ять і не сягає. Правнуки погані. Де наші святині? У Києві свята Софія бур’яном поросла, кози скачуть по покрівлі, а ніхто й не погляне. Поки Петро Могила не відбудував святині, не прийшов туди ні пан, ні гетьман, не кинув і оком, не те що думкою. Чом же не вчимося в цього народу, та ще й мордуємо його дико? Навіть Христос усміхнувся з хреста оком розп’ятим коло нього, хоч були вони розбійники і жиди. Чом же ми такі немилосердні?

Ось тут я нарешті міг урвати його звинувачення.

— Кажеш, Христос усміхнувся розп’ятим. Та ж були коло нього. Двоє. Бачив їх. Милосердя, як і кара, не падає на всіх одразу, а тільки зосібна. Покажи мені, кому маю виказати милосердя, — і я виявлю гетьманську волю і владу.

— Показати?

— Покажи!

— Поїдь до Нестервара, поглянь, що там діється.

— Що ж?

— Поїдь і поглянь. Побачиш свого сотника Забудського.

— Чи не Семка?

— Семена.

— Де він взявся у моїм війську? І вже й сотник? Що ж там накоїв? І як ти знаєш?

— Знаю і бачу все, я ж бо не чоловік, а дух. Квапся, гетьмане, поки ще не пізно. І Кривоніс…

— Ще й Кривоніс? Ти, може, й про мене? Он уже кажуть, що мої джури — то дівки перевдягнені. Гей, Іванцю, Демку! Коней мені і сотню гетьманську зі мною! Бачиш їх — Іванця й Демка? Не дівки ж? Вусаті, мордаті й сонні. Хіба дівка була б сонна біля гетьмана?

Але Демко й Іванець увірвалися до шатра з таким шелестом, так гаркнули: «На послух, батьку!», так блимнули своїми вирлами, що дух Самійлів щезнув, наче й не було його тут, і мої джури знетямлено перезиралися, чуючи, як я говорю з кимось неприсутнім, чи то сам до себе, чи, може, в сп’янінні.

Тоді я підвівся і грізно тупнув на них:

— Ще довго там? І отця Федора попросіть. Щоб зі мною…

А тоді скакав, мчав, летів понад землею, через усю Україну, ніч і день, без доріг, без спочинку, без зупинок, летів поперед усіх, осібно від усіх, ніхто не наважувався наблизитися до мене, всі відставали шанобливо й налякано, я ж не помічав нікого й нічого, мені праглося досваритися з Самійлом чи з його духом, договорити недоговорене, досперечатися про те, про що не досперечалися. Шкода мовити! Я казав йому: «Чи ти знаєш, що таке битва і що означає сила на силу і кров на кров? Ти йшов з нами, маючи каламар за поясом, а меч несли інші. Твоя рука не мала нічого тяжчого за просте писало. Чи ж тобі нас судити? Змалку мав справу з книгами, тоді був скрибент аж до смерті, чи тобі відоме те людське, що про нього сказано в пророка Самуїла: „Слухай вимагання людського в усьому, чого бажають“.

Але Самійлів дух нависав наді мною тяжкою хмарою, це відступав і не лякався моїх слів, а насупроти виставляв знову ж з книги пророка Самуїла: „Господь — бо дивиться не так, як чоловік, чоловік — бо дивиться на лице, Господь же дивиться на серце.“ Зазирни собі в серце, гетьмане!»

А я те й робив, що зазирав собі в серце. Було воно вже й не моє, було нічиє, належало всім. Як сказано: «І скупились коло його всілякі злиденники й задовжені, й всякі невдоволені люде, і зробився їх отаманом». Забув про себе, став усіма, піднявся над усім світом, а хто це може зробити? Он ти навіть по смерті лишаєшся мстивим смертним чоловіком, хоч і колеш мені очі мстивістю. Не можеш забути, що такі, як Семко Забудський, не порятували тебе під Жовтими Водами, не захистили, покинули непохованого. А хіба один Семко був такий? Під Жовтими Водами переможені кинули вбитих, бо втікали. Переможці ж не мали часу зазирнути в лиця вбитих товаришів, бо квапилися закріпити перемогу. Так я не побачив тебе, Самійле, і не знав, що ти вбитий. А Семен, коли й знав та бачив, не міг гаяти часу на тебе, бо поспішав за мною, за своїм гетьманом. Прозвали його Забудським, бо все забуває, добре і зле, — але чи ж він винен? А тепер знов робиш його винним за все, що діється в розклекотаній землі, так ніби він один і ніби він той Господь Бог, про якого сказано: «Він воздаватиме відомщення й народам, допоки не понищить сонму гнобителів і не сокрушить скіпетрів неправедних».

Та в тупоті коня, в хлюпостінні вод, в пошумах дерев і тихих скаргах трави під копитами вчувався мені голос Самійлів, що летів наді мною невідступно й незнищенно, мов сумління моє; ніби вічне нагадування і прокляття: «І над мертвими не возбрани благодаті! Не возбрани!».

Так ніби я возбраняв і радувався мертвим!

Скільки ж разів сам був уже мертвий, убитий, понищений, пущений у непам’ять, і ніхто не помічай того, ніхто не хотів знати, а тепер побачили мене, живого і вознесеного, і запрагли звалити на мене всі провини. Шкода говорити!

Не знаю, коли й прискочили під Нестервар — вранці чи ввечері, згадую лиш, що світ був задощений, мовби в сльозах, і обрії потьмарилися, і нічого не видно було, тільки білий деревій жалібно хилився під твердими копитами коней наших, білий деревій, яким, здавалося, того літа проросла вся Україна.

В самий Тульчин я не поїхав. Передмістя, зване Нестерваром, було спалене дощенту, холодний чад віяв з — за Сельниці, мені вже достоту знайомий був той дух паленизни, щоб я мав охоту зайвий раз ним втішатися. Замок височів над палениськом закіптюжений, пошарпаний, але цілий, і там муравлилося безліч люду. Понад берегом Сельниці горіли вогнища, поміж ними теж панував великий рух люду, безладна метушнява, вештання туди — сюди, збудженість, видати радісна, переможне піднесення. Я зупинився в простій селянській хаті (ще й долівка була свіжо — помазана й притрушена зеленою травою!), покликав до себе отця Федора, а осавулам звелів шукати сотника Семка Забудського або хоч якихось козаків з його сотні.

Мій духівник отець Федір, звиклий до неспокійного життя гетьманського, ніколи й не дивувався, коли вдень чи вночі, в спеку чи в сльоту доводилося сідлати коня, пхати в сакви священні книги й вирушати не знати куди й на який час. Чорна ряса на отцеві Федорі була схожа на козацьку кирею, чорна камилавка радше нагадувала козацьку шапку — бирку, величезний срібний хрест на товстенному срібному ретязі міг послужити і для благословіння, і як зброя при потребі, бо ні шаблі, ні мушкета отець Федір, природно, не носив, а життя наше було сповнене загроз і непевності.

Ввійшовши до хати, отець Федір мовчки поблагословив мене, і я поцілував йому руку.

— Отче, — сказав я, — пролилася безвинна кров. Одпусти мені гріх мій тяжкий.

— Бог простить, — промовив він задумливо.

— І дітей нерозумних теж прости, — попросив я.

— Бог простить і їх.

А «діти нерозумнії», козацтво моє нестримнеє, зачувши про гетьмана, вже побралися через річку хто як був — той голий до пояса, той у чоботях, а той босий, той з рушницею на плечі, а той з чаркою, вели з собою й жінок якихось непутящих, і бандурист з голою шаблею, причепленою на струни, і два скрипалі — не розбереш, цигани чи жиди, — прицигакували слідом за бандуристом: «Ой вей, жидівочка, сугель, сугель, коханочка! Та дрей сабаш, та дрей гугель, та дрей Хаїм, ром — бом — бом!»