Я, Богдан

Я вийшов з хати разом з отцем Федором, а вже двір повнився розгуляним козацтвом, якого не спинить ніяка сила і не, присоромлять ніякі слова.

— Батьку! — кричали козаки, сміялись, і плакали, і навіть лукаво вдавали, ніби міряться цілувати мої чоботи. — Батьку гетьмане! Яка радість! Пошанував наше товариство! Дяка й любов тобі, батьку!

Мені треба було виявити суворість, тому я відступився од п’яних і гукнув:

— Сотник ваш де?

— Сотник? Семко? Батьку! Буде! Буде й Семко! А ось ми з його сотні. Осьдечки ж ми! Оце Ярема Лелекало, в ремінних штанях, а отой босий — то Яндр Шаленко, а в кармазині Васько Ганебний, а в ярмулці Лейба Іван, а на скрипочках виграють Гаврило Пиркало та Семен Гиркало, бо Івашко Фалевдиш жениться, як і наш пан полковник Максим, і теж бере пані уродзону, хоч і зодягнена вона недишкретно, а Іля з Мотовилівки та Роман Кандір тягнуть ото барило з медом… Випий з нами, батьку! І ти, отче святий, причастися козацьким причастям…

Я випив корець меду, бо як же інакше. Сказав, щоправда: «Не напивайтеся, дітки, занадто, бо то гріх». Отець Федір перехрестив козаків. Тоді я спитав тих, що ближче:

— Як же вам ведеться, панове — товариство?

— А як ведеться, батьку гетьмане? Замок узяли. Приступилися і взяли. Тепер наш. І полковник Максим жениться на княгині. Як і наш Івашко Фалендиш. А ось і наш сотник правиться…

Семко Забудський пхався мокрий, як миша. Поміж козацькими сіром’ягами сяяв на сонці єдамашкою і златоглавом, коштовною зброєю обвішаний, немов на продаж, опецькуватий був ще тоді в Чигирині, тепер же в’язи йому так розперло, що панські саєти аж тріщали.

— Чолом, гетьмане! — ще здалеку мовив до мене своїм дошкульно — тихим (ніби тобі поза шкірою йде!) голосом, в якому легко вловив я владність і навіть пиху. Пиха перед гетьманом? З чого б то?

— Чолом, сотнику! — відказав йому. — Гаразд, що квапишся до гетьмана, та міг би ж коня взяти.

— А мого коня вбито, як брав я замок, — гордо мовив Семко, стаючи вже коло мене. — Бо то ж я взяв замок, гетьмане, Семен Забуський до твоєї ласки.

— Забудський? — нагадав я йому.

— Забуський, — поправив Семко. Згубив десь одну літеру, та вже хай.

— Розказуй же, як брав Тульчин, — даючи йому місце коло себе, сказав я.

— А так і брав. Прискочив з своїми молойцями, запалив Нестервар, наробив; диму й шелесту, та й ударив на замок. А там князь Четвертинський з шляхтою, та жиди, прихвосні панські збіглися з усієї округи. Ну ж порадів я, так порадів! Виставив найгорластіших своїх козаків Улаша Лунченка, та Яхна Чвовжа, та Яцька Обуйного і кажу їм, кричіть, мовляв, оттепер ми вам разом за все віддячимо, і за те, як ви Наливайка в мідяному волові спалили, і як дітей козацьких у казанах варили, і як козаків серед Варшави колесували, шкуру з живих лупили, і як жінкам їхнім груди обрізували та тими грудьми по пиці нас били, і як ви з жидами орали лід нашими батьками, і як ви нашу благочестиву віру нехристам запродували. Ну то й крикнули мої хлопці, а гармаші з трьох гармат замок стали бурити. Так що ж панота? Вони жидам мушкети роздали, ті як вдарили по ніс, то в мене й лягло хлопців надцять, а тоді ті як виломляться з замку, та як наляжуть, то й довелося брати ноги на плечі, трясця його мамі! Отут і коня мого вбито, а вже як я вцілів, того й Господь Бог не відає. То я відступив. Та пустив хлопців довкіл, щоб збирали люд, і приймали ми всіх, хто хотів, та як облягли замок тисяч на п’ять, а може й на десять, то пани й запросили решпекту. Викинули білу хоруговку, я й кажу хлопцям: «Зуспіли — таки ми панів!» Ну, перемови. Теє—сеє. Кажу панам: «Оддайте нам усіх жидів — зарізяк, що мене пошарпали, а самі сидіть собі. А жиди хай тепер нам платять відкупне, ото й уся рада. Бо дав нам заповіт батько Богдан: багатого дери, щоб не багатився, з убогим ділись, щоб не бідував, то й не буде лучче і не буде краще, як у нас на Україні».

— Затямив же ти мій заповіт, — урвав я його мову.

— Чому б мав не затямити? Викрикував тебе гетьманам, то знав, кого викрикувати.

— Хіба то ти викрикував? Бачив тебе під тином в Чигирині коло шинку, а на Січі не бачив.

— Гай — гай, пане гетьмане! Чи забув, як я кричав?

— Не розчув твого голосу. А тепер хочу почути. Говори далі.

— А що говорити? Зідрали ми луп з жидів, а самих звелів я загнати в калиновий гай. Є тут неподалік. Верби довкола, а посередині калина, рай, та й годі. Загнав їх туди, може тисячу, а може й три, хто ж там лічитиме. Тоді послав я хлопців, кажу, вбийте хоругву нашу християнську там у землю і крикніть: «Хто хоче прийняти нашу віру християнську, той зостанеться живий. Хай прийде і сяде під цю хоругву». І тричі кричали мої хлопці, а нехрещені й слухати не хотіли. Вже мій козак, що сам з них, Іван Лейба сказав, що там аж три гаони їхні, себто якісь їхні мудреці жидівські, Лазгар, Соломон і Хаїм та ще ректор тульчинський Арон, і всі вони вмовляли своїх триматися своєї віри. То я звелів забрати вчених тих та всіх рабинів та закувати в залізо, щоб мати за них викуп, а молойців своїх послав покінчити з усіма невірами, Черкни його ножем освяченим по шиї — та й уже! Аж біжать мої хлопці назад перестрашені та ще здалеку гукають: «Пане сотнику! Пане сотнику!» — «А що, — кажу, — не знайдете в калині кого різати? Може, який притаївся мертвим, то ви його ножем під боки, щоб не лукавив! Отак, діти мої!» А вони: «Пане сотнику, співають же ж! Співають і плачуть, чоловіки й жінки, старі й маленькі дітки! Що б то воно значило? Гріх же, пане сотнику! Люди ж! Співають. Співають і плачуть». Ну, тут уже моя душа й з кунтуша вискочила: «Чи ви козаки? — крикнув я їм. — Кінчати! Кому звелено?» Потав я їх назад, а сам одвернувся, щоб і не бачити, й не чути. А вже тоді з полковником Максимом і шляхту в замку доскочили.

Я дивився на цього опецькуватого, облитого потом під чужими кармазинами чоловіка і гірко думав: чом не здох він, п’яний, отам під тином в Чигирині? Чом?

— Чи ж думав ти про справедливість, Семку? — поспитав я його.

— Справедливість? Пане гетьмане, та ж вона приходить лише на поминки!

— А про милосердя? — питав я далі,

— Гей, пане гетьмане, — зареготав Семко. — Милосердя хай скапує з уст попівських, як сік з берези, а нам те й знати, що помсту та кару!

— А смерті безневинні, катування й кров хай падає на голову гетьманові? — тихо поспитав я. Не ждав відповіді від Забудського. Ні милосердя, ні добросердя. Сам пустив отаких по всій землі, тепер мав нести і їхні провини. Махнув своїм осавулам, щоб узяли Семка, і звелів: «Одпровадити до мого табору й прикувати за шию до гармати».

Семко запручався крутоплечо, але мої хлопці вміли брати міцно, тоді він сичливим своїм, аж занадто тихо — погрозливим голосом прошелестів: «Гей, пане гетьмане, тримай свою булаву, а то загубиш! Ой тримай!»

Я одвернув плечі од нього, бо ж не він вручав мені булаву, не він і відбиратиме. Семка потягнули пріч, а козацтво його похмуро посунуло на мене, грізно й ворожо посунуло, і вже тут важила не приязнь та любов до сотника, а думка про власне збереження, бо коли отак перед очима у всіх беруть самого сотника, одчайдуха Забудського, то можуть узяти будь — кого з них, — і рідна мати не знайде. — Поперед усіх вискочив кобзар, дзвякаючи голою шаблею об струни, та я не дав йому розтулити рота, ступнув важко назустріч, висмикнув йому кобзу з рук, зірвав шаблю зі струн, махнувши через плече, ввігнав її в одвірок, аж бринькнула, крикнув осудливо:

— Негоже, кобзарю, святу шаблю до струн чистих чіпляти! Шабля — кров лити, а струни — оплакувати ту кров!

Та й заграв — заспівав козацтву:

Отеє же, пішли наші на чотири поля, Що на чотири поля, а на п’ятеє подоллє. Хто перший підійде, того гармата уб’є Хто другий добіжить, того самопал цапне. Хто третій підлетить, той хреститися буде, Хреститися буде й молитися стане, Що хрест з осоки — то його надбаннє.

А з цими словами попросив свого духівника: «Отче Федоре, врозуміть заблудших сих».

Отцю Федору підвели коня його з саквами, і священик став діставати з саков книги, старі, товсті, мудрі, і найбільші крикуни втишилися, ждучи, що ж то воно буде далі. Отець Федір тим часом діставав одну й другу книгу, розгортав, закривав, дістав ще й третю, на нього дивилися з пошаною й острахом, ждали од нього слів високих і загадкових, та він мовчав, лиш кидав з — під густих брів короткі погляди, і те мовчання було страшніше за слова.

Зате я не витримав і дав волю своєму гніву.

— Бачите сі книги? В них Боже слово. А слово те: не убий! Не убий безоружного, не відбери життя в сіромахи, в старого й немічного, в удовиці, в дитяти, не зобидь безсилого, не надругайся над беззахисністю. А ви? Чи ви воїни, а чи зарізяки — вишневеччики? Ллєте кров, як воду, вбиваєте нещасних, ще й радуєтесь!

Вони мовчали. Задкували од мене. Ховали очі. Ховали руки. Дехто аж за спину. Хтось зітхнув, хтось спробував виправдатись: «Та хіба ми що? Пан сотник велів і гнав, а ми й не дуже! Там, може, половина ще й живі… Хто ховався, то ми й не чіпали…»