Я, Богдан

Я мовчки махнув рукою Виговському. Волів побути наодинці. Тільки тепер відчув, яка розтривожена була моя душа відтоді, як виїхав я з Чигирина, не побачивши Мотрони. Ждав усі ці дні й місяці, сам не відаючи чого, а тепер діждався! Побачу патріарха і впаду перед ним на коліна, випрошуючи благословіння на шлюб. Ні перед ким не падав, а тут упаду!

Пам’ять повинна вчасно зупинятися, а вона бунтує, повстає, вона відкидає почуття несправдження.

Теплий дух Мотрончин огортав мене, стояв наді мною невідступною хмарою, а я вдавав, ніби не помічаю його. Моє життя — на видноті, перед військом, перед натовпами, вдень і вночі, довкола мене тисячі людей, простежено кожен мій крок, кожне слово, кожне бажання і небажання, в мені вбито всі тайнощі, я не належав собі, а належав людям і всьому світові.

А вона? Що вона, і де, і як? Поставити до неї вивідачів, пустити по її сліду, погнати Лавріна Капусту назад до Чигирина, звеліти: відкопати з — під землі? Я не міг. Вона була єдиною моєю таїною, єдиним, що зосталося в мені простого людського. Як же я міг і це відібрати в себе? Віра була дорожча за підозріливість. З вірою житй легше. Коли ми більше знаємо — в любові чи в ненависті? Любов сліпа, але ненависть ще сліпіша, вона відбирає розум і всі людські чуття.

Я простив Мотрону ще тоді в Чигирині, я носив з собою не її слова, а її дух, доторки, дихання і ще щось, мов церковний спів, що піднімає, возносить серце. Плоть уярмлена, але дух вознесений — і це щастя.

Я згадував короткі хвилі щастя з Мотроною. Де вони і чи були насправді? Вже тоді в її погляді читався докір, але було й благання, безумна ніжність, мовчазна й уперто затаювана, і безсмертні надії нашої любові, нашої любові, нашої…

Чи ж нашої, а чи тільки моєї?

Я покликав Тимоша.

— Як. ти, сину?

— А як має вестися гетьманський син? Пробую лагодити з усіма, хто є в твоїм війську.

— З татарами?

— Хіба самі татари? А волохи, донці, куряни й путивляни, та й шляхта з хлопом польським, знаєш же сам. Полку свого не маю, тож і обрітаюся з усіма.

— Серця мені приростає, коли тебе слухаю. За полком не шкодуй, ще й гетьманувати доведеться. А тепер хочу, щоб ти став під Жовквою, де вже зготовлена валка, і рушив у Вкраїну.

— Куди ж?

— До Чигирина.

— До пані Раїни?

— До Чигирина. До столиці гетьманської. Будь там за мене. Та не дурій. Чуєш мене?

— Чую, гетьмане.

— Йду до Києва. Тоді й до Чигирина. Видно буде. Ти ж шануйся і вспокой жінок усіх. Катрю, пані Раїну…

— І Мотрону?

— Побачиш — вспокой і її. Хай ждуть вістей.

— Вістей чи гетьмана?

— Вістей — перше. Ввіряю тобі, сину, душу свою.

— Ну! — сказав Тиміш і втупився вперто в землю.

Я обійняв його і заплакав. Гей, сину рідний! Щоб урятувати людину, потрібен розум, а щоб згубити — тільки махнути рукою. Ти мій найближчий, а там далеко — найдорожча. Тобі ввіряю…

29

Король поїхав до Ченстохова подякувати тамтешній чудотворній опікунці Божій за елекцію, а звідти мав удатися до Кракова на коронацію.

Я вертався в Україну далеку. Йшов од Замостя до Києва шість тижнів зимових, світ прислухався до мене, а я — досвіту.

Полишав позад себе втрати невідшкодовані. Кривоніс, Тугай — бей. Обидва полягли не на полі бою, а вмерли від чорного мору. А скільки полягло безіменних, без згадки, без пам’яті. Воїни бояться смерті, а полководці — поразок. Я не знав поразок, а від смертей темніло в очах. Матінка — війна змилується над козаком, сиру землю йому в голову покладе, чорних круків на біле тіло нашле, буйними вітрами славу рознесе.

Вітер гуде, трава шумить, Козаченько вбитий лежить На купині головою, Накрив очі осокою. Кінь вороний у ніженьках, Орел сизий в голівоньках. Да вислужив королівську В чистім полі могилоньку!

Згодом дивуватимуться, як змінювався я по путі від Замостя на Київ, а тоді — в Переяславі. Поставав щодалі мовби зовсім іншим чоловіком, і ніхто не вмів збагнути тої переміни. Від слів обережних у Замості до незалежно — роздумливих у Києві і до нестерпно — різких у Переяславі. Як це могло статися? Чи за ту путь шеститижневу змінилося в мені кілька людей і встиг я прожити кілька життів?

Побачив народ свій, почув його слово, промовила до мене вільна його душа, що жила в пригніченні цілі віки, а тепер стрепенулася, розкрилася, мов квітка після довгої ночі, — нестерпно яскрава, соковита, безборонно — ніжна, як жінка до свого коханого: не віддай мене нікому, захисти, не дай в обиду.

Ночували в поліських курних хатах, їли, що було в тих хатах, а не було там, власне, нічого, я входив з Демком своїм до хати, скинувши шапки, пробували вклонитися до образів, та й образів не знаходили, Демко жартував: «Знали ми, що у вас дві дірки за столом, то оце прийшли заткнути».

— Просимо дорогих гостей, — казала господиня, — таж пироги забула спекти, аби й вам дірки в роті заткнути.

— Пироги — обідові вороги! — посміювався Демко, видобуваючи з міха наші припаси. — Добре слово ліпше м’якого пирога.

То їхали цілі дні пустелею безлюдною або ж натрапляли на вмираючих з голоду, на попалені хутори, горілий ліс на цілі милі довкруж, чорні попелища, жах. Побачив на дорозі при кінськім стервиську. дитя чотирирічне і пса при нім, хтось кинув його тут не знати й коли, було мовби здорове, нічого не боялося і в тім стерві, де пес шарпав, греблося й собі, та коли дали йому теплої полевки пивної, одразу вмерло, бо вже не їло, мабуть, тиждень або й більше і було опухле, а мені видалося здорове.

Збожеволілі од горя жінки стрічали мене на околицях лісових сіл, заступали дорогу, кидали слова не м’які — твердіші за камінь:

— То оце ти, гетьмане великий?

— А де ж наші діти? Де мужі наші?

— Хай би під тобою земля запалася!

Джури хапалися за шаблі, я давав знак не чіпати вдког го. Людям треба дати вишумітися, викричати мені в лице свої муки, ненависть, впокорення й почуття вини, яке несуть з собою ще з дитинства і радо передають його тому, хто зможе взяти на свої рамена. Тільки тоді можуть мене слухати, чути, розуміти.

Суворо й тяжко на сім світі, немає місця навіть для людини, не те що для справ остаточних.

Я плакав од горя, пив і знову плакав, а тоді їхав далі й знов бачив те саме або й гірше і слухав слова образливі й несправедливі, та ось з лісових нетрів виповзав обідраний смолокур, подивовано протирав очі, сміявся, бачачи козаків, випивав піднесену кварту, вигукував:

— Воля ж яка! Пана не побачиш од моря аж до Києва. Ніякий біс тобі не вказує, що хоч, те й роби!

— Чи ти хоч знаєш, де той Київ? — питав його Демко.