Я, Богдан

Чом сів я в Чигирині? Родове гніздо? Але що рід, коли йдеться про цілу землю? Треба б конче в Київ. Серед соборів, архієрейських палат, древностей і святощів. Та знав, що у Києві легко заспокоїтися, зазолотитися і згубити всю справу. А в Чигирині — мов птах на гнучкій гілці: не засидишся, зідме вітер, полетиш далі, бо треба летіти, треба летіти.

Земля козацька, воля для якої починалася під Жовтими Водами, — це села й хутори, містечка й пасіки, хати й курені. А де палаци, церкви, школи? Жодна земля, здавалося б, не може без палаців і соборів. Народ вкладав у ці споруди не тільки свій піт, але й горіння душ, і стоять ці будівлі мов запорука його тривання і величання перед світом і вічністю. Є життя й вічність, світ Богів і світ смертних, все інше — прах. Дух повинен мати форму святості. Магічні місця в поєднанні з життям щоденним. Недарма ж звано Київ святою Софією степів.

Тоді чому ж я не сів у Києві?

Я думав: Чигирин — це багато протоптаних у снігу стежок… Можна б додати: стежок, які приводять тебе туди, куди ти хотів прийти. З Чигирина лежать стежки на всі вітри. А куди ведуть стежки з Києва? Тільки туди, тільки до Києва.

Я думав: у Чигирині мене охоронятимуть орли. А в Києві?

В Чигирині немає незнаних, там тільки гетьманський почт, двораки, челядинці, попихачі, слава, блиск. А в Києві — тисячі чужих і всі жадають влади: митрополит, воєвода, ієреї, міщани.

Ще я думав: Чигирин я наповню собою. Київ не дається ні для кого. У Київ ідуть на поклон, а не жити. Живуть у Києві люди загадкові й несуєтні. Хто любить рух, пересування, той тут не всидить. Жити в Києві таке велике щастя, що це загрожує отупінням чуттів, збайдужінням до всього, що поза цим містом. Київ не приймає нікого стороннього. Його краса замкнена, як внутрішній простір Софії, вона прикрашена раз і назавжди — навіки. Київ мав бути поза мною, бо був наді мною. Тисячоліття дивилися на мене некліпно, суворо, очікувально, і на їхній вершині сяяв цей вічний праслов’янський град. Чи ж міг я насмілитися сісти в нім? Попрати святиню — втратити святощі не тільки в країні, землі, а й у душах. А руїни душ страшніші, ніж руїни в селах і містах.

Я покликав Демка, звелів готувати сотню Козаків для супроводу, бажаючи поїхати по Києву. Не хотів нікого стороннього, відмовився від послуг війта і його писарів, радів, що не маю коло себе прив’язливого Виговського, і ніхто мені не докучає, ніхто не пхається межи очі, не заважає впритул стати з цим загадковим містом.

Я не знав, куди ведуть вулиці, де стоять доми, де живуть люди, відчував тільки настрій Києва, вловлював його жадібно й покірливо, а він був невловимий, страшний і великий, і дух возносився над цим вічним городом невмирущий, могутній, чистий і просвітлений проти темної зловісності дияволічних сил руйнування.

Він був спалений Батиєм, тоді поволі підіймався з руїн майже три віки, і знов спалив його татарський хан Менглі—Гірей майже двісті літ тому, і вже здавалося, що вмре Київ навіки, бо на узграниччю стали купчитися перші козаки, відбудовано на старих городгацах або закладено нові городи: Корсунь над Россю, Лубни над Сулою, Чигирин над Тясьмином, Кременчук над Дніпром, життя пересунулося туди, а тут було занедбання й розвалища, і навіть окраса Києва — Софійський собор, який уцілів при Батиєві, доживає останні роки. Київський біскуп католицький Верещинський писав у 1595 році про Софію: храм сей не тільки осквернений худобою, кіньми, псами й свиньми, які в ньому вештаються, але й позбавлений значною мірою церковних прикрас, знищуваних дощами. На покрівлі росте трава й навіть дерева. Стіни руйнуються. Стискають собор звідусюди ґрунти митрополитські, архімандритські, ігуменські, чернечі, попівські. В шинках київських шинкують таким пивом, що коли б козі налив у горло, то не діждала б і третього дня, а мед, беручи за нього втринадцятеро, звуть тройником, а ним хіба людей труїти, а не покріпляти, бо він такий солодкий, як горілка з ісопу.

Уніати ще більше зруйнували Софію і занедбали Київ, Міщани київські в листі до гетьмана і Війська Запорозького в 1621 році писали: «Церкву Софійську як обідрав пан Садковський, то нагадати йому, аби накрив хоч соломою, жеби їй гнити не давав, олово обідрав і продав і трісками накрив умисно, аби се обалити, як і інші мури повалялися, маетностей церковних уживає, а церква, гниючи, пустует…»

Після уніатів у соборі жодних охендозтв не було, як книг, так і жодних аператів не знаходилося, тільки голий мур і вівтарі, руїнами завалені. Митрополит Петро Могила в чолобитній царю Михайлу Федоровичу в 1640–му повідомляв, що, відібравши «от волкохищных рук униатов церковь соборную премудрости Божия в Киеве в разрушенном виде, он по силе своей об устроении разоренных в ней зданий и внутреннем украшении и днем и ночию печалуется и труждается».

Тринадцять років одбудовував Петро Могила Софію. А був то такий час, коли православні священики в Києві з митрополитом своїм, сповідавшись, тільки й ждали, що ось почне шляхта начиняти ними шлунки дніпровських осетрів або ж того вогнем, того мечем відправлять на той світ.

Півроку не дожив Петро Могила до Жовтих Вод. Не знати, як би привітав він мої вікторії — адже був родич Вишневецького, походив з магнатського роду, ніколи не жалував ні козацтва, ні бідноти. Ми розминулися з ним за життя, але зустрітися мали в спільній справі великій визволення народу свого з темряви, невігластва й неписьменності. Скріпта ферунт аннос — письменністю світ стоїть.

Я поїхав на Поділ, щоб побачити засновану Могилою колегію, взяту колись козацтвом під свою оборону й опіку. Сказано про моє прибуття ректорові колегії, українському Арістотелеві — Інокентію Гізелю, він вийшов мені навстріч, вітав довго латинською мовою, я подякував і, попросивши паперу й приладдя для письма, одразу написав тези для диспуту про свободу і власноручно прибив їх до брами колегії. Викликав на диспут Адама Киселя, хоч і знав, що він далеко й прибути довго сюди не зможе, а коли й прибуде, то ще не знати, чи впустять його кияни в свій город, тому став дивитися, кого б з моїх козаків перевдягти в Киселя й поставити своїм опонентом. Одначе не було жодного козака такого вузькоплечого, як пан сенатор, тож я покликав свого Іванця Брюховецького і звелів йому опонувати супроти мене впрост тут на снігу перед брамою Могилянської колегії, при учнях і киянах, які зібралися на таке видовисько.

— Що ж казати? — питав Іванець, блукаючи своїми швидкими очима по лицях. — Що маю мовити, пане гетьмане?

— Кажи, що казав би на твоєму місці пан Кисіль, який не вельми жалує наш люд український, хоч і примилюється до нього всіляко.

Іванець прибрав поважності, пустив очі під лоб, мовив з тихою значущістю:

— Нарід не повинен бути вільним, поки не навчиться користатися з своєї свободи.

— Ага, — сказав я, — це схоже на того дурня, який вирішив не ступати в воду, поки не навчиться плавати. Коли б людям довелося ждати свободи, поки не стануть розумними й добрими в рабстві, їм довелося б ждати вічно. Навіщо знати чоловікові, що є смерть, коли ще не відає, що таке життя?

Тепер уже Іванцеві не треба було підказувати. Став мовби справжнім паном сенатором, набундючився й наіндичився, навіть плечі йому ніби округлилися і повужчали, а голова видовжилася.

— Пане Хмельницький, — взявся він мені докоряти, — блиск істини й свободи може засліпити, затуманити й потьмарити темний народ, напівосліплий в утисках рабства. Він кинеться руйнувати, палити, нищити і ніколи не зупиниться, вважаючи, що то і є справжня свобода, бо й хто ж його просвітить? Просвіщати ж слід поволі, терпляче і вміло.

— Як можна показати те, чого немає? — засміявся я. — Тисячі років може мріяти народ про свободу, а зустріне її — й не впізнає. Ніхто не зможе змалювати її заздалегідь, показати, яке в неї лице. Аріосто розповідає казку про одну фею, яка через таємниче закляття вимушена була являтися іноді у вигляді гидкої отруйної змії. Хто зневажав її в часи таких перетворень, назавжди позбувався її доброчинств. Тим же, хто жалів її й захищав, вона відкривалася згодом у своїй природності небесній, у прекрасній формі, ставала нерозлучною супутницею, виконувала всі забаганки, наповнювала доми багатством, робила щасливими в любові й переможними у війні. Свобода нагадує що фею. Іноді вона, як гадина повзуча, сичить, і кусає, і викликає омерзіння, але горе тим, хто наважиться роздавити її. І щасливі ті, хто прийме в страшному, відворотному вигляді, бо винагороджені будуть нею в пору її краси і слави.