Я, робот

— Ти підглядав! — вигукнула вона. — Та й мені набридло грати в піжмурки. Я хочу кататися.

Але Роббі, ображений несправедливим обвинуваченням, обережно сів на землю й похитав незграбною головою.

Глорія відразу почала його ніжно вмовляти:

— Не сердься, Роббі. Я й на думці не мала, що ти підглядав. Ну, покатай мене!

Але Роббі не так легко було вмовити. Він уперто дивився в небо і ще рішучіше хитав головою.

— Ну, будь ласка, Роббі, будь ласка, покатай мене! — Вона міцно обняла його за шию рожевими ручками.

Нараз її настрій змінився, й вона відійшла від нього.

— Якщо ти мене не послухаєш, я заплачу! — I обличчя її погрозливо скривилося, ніби ось-ось покапають сльози.

Та немилосердний Роббі не звернув на цю погрозу аніякісінької уваги і втретє похитав головою. Глорія вдалася до останнього козиря.

— Якщо ти не покатаєш мене, — вигукнула вона із запалом, — я більше ніколи тобі не розповідатиму казок! Ось так! Жодної!

Після такого ультиматуму Роббі змушений був здатися негайно й беззастережно. Він так енергійно закивав головою, що його металева шия аж гула. Відтак обережно підняв дівчинку й посадив на свої широкі пласкі плечі.

Глорія радісно скрикнула, сльози вмить зникли. Металева “шкіра” Роббі, під якою нагрівальні елементи підтримували постійну температуру в 21 °C, була приємна на дотик, а гучні, красиві звуки, що вилунювали, коли вона тарабанила п’ятками по його грудях, просто зачаровували.

— Ти літак, Роббі. Ти великий сріблястий літак. Розведи руки. Розведи руки, раз ти збираєшся бути літаком!

Логіка була незаперечна. Руки Роббі стали крилами, що розтинали повітря, а він — сріблястим літаком.

Глорія повернула голову робота й нахилила її праворуч. Він зробив крутий віраж. Глорія наділила літак мотором: “Д-р-р-р…”, а тоді зброєю: “Ту! Тутуту!” За ними гналися пірати, але ту-таки від їхніх кораблів тільки тріски летіли.

— Ще один готовий… Ще два! — кричала вона.

Потім “пілот” Глорія поважно мовила:

— У нас закінчуються боєприпаси!

Вона відважно цілилася через плече, і Роббі вже став тупоносим космічним кораблем, що з шаленою швидкістю мчав у космічному просторі.

Роббі біг через галявину до латочки, порослої високою травою на тім боці. Там він так раптово зупинився, що розрум’янена вершниця аж зойкнула від несподіванки. Роббі вивалив її на м’який килим зеленої трави.

— Ой, як гарно! — прошепотіла Глорія, важко дихаючи.

Роббі почекав, поки вона віддихається, а тоді легенько смикнув її за пасмо волосся.

— Чого тобі? — з удаваним подивом запитала Глорія, широко розплющивши очі.

Однак цим годі було обвести круг пальця її масивну “няньку”. Роббі дужче смикнув за пасмо.

— А-а, знаю. Ти хочеш казку.

Роббі енергійно закивав головою.

— Яку?

Роббі пальцем описав у повітрі дугу.

— Знову? — запротестувала дівчинка. — Про Попелюшку я тобі розповідала мільйон разів. Невже вона тобі не набридла? Це ж казка для маленьких дітей.

Роббі знову провів у повітрі дугу.

— Ну, гаразд.

Глорія зібралася з думками, пригадуючи всі подробиці казки (разом із власними доповненнями, яких у неї було кілька), і почала:

— Ти готовий? Ну то слухай. Колись, у сиву давнину, була собі маленька гарна дівчинка. Звали її Еллою. I була в неї страшенно зла мачуха і дві бридкі злющі сестри і…

Глорія дійшла до найцікавішого місця в казці, коли пробило північ і все довкола стало набирати химерних обрисів. Роббі слухав напружено, з сяючими очима, але тут їх перебили.

— Глоріє!

Це був високий голос жінки, що вже кликала доньку не раз; із схвильованого тону відчувалося, що її нетерпіння переростає в тривогу.

— Мене мама кличе, — сумно промовила Глорія. — Віднеси мене додому, Роббі.

Роббі охоче послухався; щось підказувало йому, що місіс Вестон треба слухатися без найменших вагань. Батько Глорії удень рідко бував удома, хіба що в неділю — як оце сьогодні, — але коли він приходив, то поводився завжди добродушно й чуйно. Роббі завжди почував себе незатишно перед мамою Глорії; йому завжди кортіло шмигнути кудись, щоб не потрапляти їй на очі.

Місіс Вестон побачила їх саме тоді, коли вони підвелися з високої трави, й повернулася додому, щоб там їх зачекати,

— Я аж охрипла від крику, Глоріє, — сказала вона суворо. — Де ти була?

— Я була з Роббі, — тремтячим голосом відповіла Глорія. — Я розповідала йому про Попелюшку й забула про обід.

— Жаль, що й Роббі забув про обід. — Тоді, ніби згадавши про робота, вона повернулася до нього: — Можеш іти собі, Роббі. Ти їй зараз не потрібен. I не приходь, поки я не покличу тебе, — додала вже грубо.

Роббі вже зібрався йти, але завагався, почувши, як Глорія стала на його захист:

— Мамо, дозволь йому залишитися. Я не доказала казки про Попелюшку. Я йому обіцяла, але не встигла.

— Глоріє!

— Слово честі, мамо, він стоятиме тихо-тихо, ти навіть не почуєш, що він тут. Він сидітиме на стільці в куточку і не промовить навіть словечка… тобто я хотіла сказати, що він нічого не робитиме. Правда, Роббі?

У відповідь Роббі закивав своєю масивною головою.

— Глоріє, коли ти зараз цього не припиниш, то не бачитимеш Роббі цілий тиждень.

Дівчинка опустила очі.

— Гаразд. Але “Попелюшка” — його улюблена казка, і я не доказала її. А він так її любить…

Засмучений робот вийшов. Глорія насилу тамувала сльози.

Джордж Вестон був у доброму гуморі. Для нього вже стало звичкою — бути в доброму настрої після недільного обіду. Ситна смачна їжа, тепло родинного вогнища, м’яка старовинна канапа, на якій так приємно лежати, свіжий номер газети “Таймс”, пантофлі, — хіба може ще щось отак шднімати настрій!

Ось чому йому стало неприємно, коли увійшла дружина. Після десяти років подружнього життя він ще мав необережність любити її і, безперечно, завше був радий бачити її, але недільний пообідній відпочинок став для нього священним. На його думку, для повного щастя йому треба було дві-три години побути на самоті. Отож він незворушно уткнувся в останнє повідомлення про експедицію Лефебра-Йошіде на Марс (цього разу вони стартували з Місяця й цілком могли досягти мети) й удав, що не помітив дружини.

Місіс Вестон терпляче почекала дві хвилини, тоді, вже з нетерпінням, ще дві й нарешті порушила тишу.

— Джордже!

— Гм-м…

— Чуєш, Джордже! Може, ти хоч на хвильку відкладеш свою газету й поглянеш на мене?

Газета зашелестіла на підлогу, й Вестон повернув до дружини стомлене обличчя.

— Що таке, люба?

— Ти добре знаєш що, Джордже. Це наша Глорія і та жахлива машина.

— Яка жахлива машина?

— Не вдавай, ніби не знаєш, про що я кажу. Йдеться про робота, якого Глорія називає Роббі. Він не залишає її ні на мить.