Я, робот

— А чого він має її залишати? Це не його обов’язок. I він, звичайно, — ніяка не жахлива машина. Це найкращий робот, якого можна було купити за гроші і який, я добре пам’ятаю,

обійшовся мені в половину мого річного прибутку. I він вартий того, незважаючи ні на що — бо куди розумніший за половину моїх службовців.

Він знову потягся до газети, але дружина виявилася спритнішою і відкинула її далі.

— Послухай, Джордже! Я не хочу довіряти своєї дочки якійсь машині — байдуже, розумна вона чи ні. У неї немає душі, і ніхто не знає, що в неї на думці. Не годиться, щоб дитину доглядали всілякі металеві створіння.

— Коли це ти так вирішила? — спохмурнів Вестон. — Він уже два роки доглядає Глорію, і я не помітив, щоб тебе це дуже. непокоїло.

— Спочатку все було інакше. Все-таки новинка й мені полегкість, менше турбот і взагалі все було так добре… А тепер не знаю. Сусіди…

— А що сусідам до того? Послухай! Робот заслуговує більшої довіри, ніж нянька-людина. Адже він сконструйований лиш для одного — доглядати маленьких дітей. На це спрямовані всі його здібності. Він просто не може не бути вірним, чесним, добрим. Він так запрограмований. А про людей такого не скажеш.

— Але щось може зламатися. Щось там таке… — Місіс Вестон досить невиразно уявляла внутрішню конструкцію робота. — Ну якийсь там гвинтик — і це жахливе створіння почне бешкетувати і… і…

Вона так і не спромоглася чітко висловити своєї думки.

— Дурниці! — заперечив Вестон, мимоволі здригнувшись. — Абсолютне безглуздя. Ми довго дискутували з приводу Першого закону робототехніки, коли купили Роббі. Ти ж знаєш, що робот не може завдати шкоди людині; коли через якісь неполадки й виникне загроза порушення ним Першого закону, він одразу ж вимкнеться, перестане існувати як робот. Тут усе точно розраховано. А крім того, двічі на рік до нас приходить інженер з “Ю. С. Роботс”, ретельно перевіряє весь механізм, замінює дрібні деталі. Якщо на те пішло, то в мене або в тебе більше шансів з’їхати з глузду, ніж у нього, значно більше — це факт. А, крім того, як ти збираєшся забрати його у Глорії?

Він ще раз спробував дістати газету, але дружина сердито шпурнула її в сусідню кімнату.

— У тім-то й річ, Джордже. Вона більше ні з ким не хоче гратися. Скільки кругом хлопчиків і дівчаток, з якими вона могла б подружитися, а не хоче. Не хоче й близько до них підходити, поки я їй не скажу. Це нікуди не годиться. Невже ти хочеш, щоб вона була ненормальна? Ти ж хотів би, щоб вона знайшла своє місце в суспільстві!

— Ти воюєш з привидами, Грейс. Уяви собі, що Роббі — собака. А багатьом дітям набагато цікавіше возитися з собакою, ніж сидіти з батьками.

— Собака — то зовсім інше, Джордже. Ми повинні позбутися цієї жахливої машини. Продай її тій самій фірмі. Я дізнавалася, це можна.

— Дізнавалася? Послухай мене, Грейс, давай не будемо гарячкувати. Робот буде в нас, поки Глорія підросте. Я не хочу, щоб хтось знову його купував.

З цими словами він, роздратований, вийшов з кімнати.

Через два дні місіс Вестон перепинила свого чоловіка біля дверей ванної кімнати.

— Послухай, Джордже. У селищі незадоволені.

— Чим? — запитав Вестон і зайшов до ванної. Почувся плюскіт води.

Місіс Вестон зачекала, поки він умиється, й сказала:

— Незадоволені нашим Роббі.

Вестон вийшов з рушником у руках. Його розчервоніле обличчя було сердите.

— Про що ти кажеш?

— О-о, далі вже нікуди! Спочатку я на все це закривала очі, але більше не можу. У селищі вважають, що Роббі небезпечний. Увечері дітей і близько не підпускають до нашого дому.

— Ми ж довіряємо йому свою дитину!

— Людям це байдуже.

— Ну й біс із ними!

— Це не вихід. Я щодня мушу ходити по магазинах і бачитися з ними. А в місті стає дедалі гірше з роботами. У Нью-Йорку прийнято постанову, яка забороняє випускати роботів на вулицю від заходу до сходу сонця.

— Гаразд, але вони не можуть заборонити нам тримати робота вдома. Грейс, ти знову за своє. Але по-твоєму не буде. Я скажу тобі одне — ні! Роббі залишиться в нас.

Він любив свою дружину, і, як на лихо, вона знала про це. Зрештою, містер Вестон був усього-на-всього чоловіком — маленьким гвинтиком, тоді як його дружина пускала в хід усі свої жіночі хитрощі, хоч це не приносило їй особливих успіхів.

Десятки разів він вигукував наступного тижня: “Роббі залишиться в нас — і годі!”, але щоразу голос його звучав дедалі слабше й дедалі виразніше супроводжувався болісним стогоном.

Нарешті настав день, коли Вестон підійшов до доньки й винувато запропонував їй подивитися в селищі “чудовий” візівокс.

Глорія радісно заплескала в долоні.

— I Роббі піде?

— Ні, люба, — сказав він й аж поморщився, ніби від болю. — Роботів на візівокс не пускають, але ти все йому розповіси, коли повернешся додому.

Останні слова він промимрив затинаючись і відвернувся.

Глорія прийшла додому у захваті від побаченого — то був справді чудовий спектакль.

Вона чекала, поки батько ставив реактивний автомобіль у підземний гараж.

— Постривай-но, татусю, я розповім Роббі. Йому це дуже сподобається. Особливо те, як Френсіс Френ тихенько задкував — прямісінько на людину-леопарда, а потім кинувся тікати. — Вона знову засміялася. — Татусю, а справді на Місяці є люди-леопарди?

— Мабуть, ні, — неуважно відповів Вестон. — Це лише химерні вигадки.

Довше вовтузитися з машиною він уже не міг. Треба було глянути правді у вічі. Глорія побігла через лужок.

— Роббі! Роббі!

Нараз вона зупинилася, помітивши на ганку гарненького песика коллі. Той метляв хвостиком і дивився на неї серйозними карими очима.

— Ой, який гарний песик — Глорія збігла сходами на ганок, обережно підійшла до цуценяти й погладила його. — Це мені, татусю?

— Так, це тобі, Глоріє, — сказала мати. — Бач, який гарний песик — м’якенький, пухнастий. Він дуже добрий. 1 маленьких дівчаток любить,

— А він уміє гратися?

— Авжеж. I всілякі фокуси виробляти. Хочеш подивитися?

— Неодмінно! I щоб Роббі побачив. Роббі! Вона нерішуче зупинилася й насупила бровенята.

— Б’юсь об заклад, що він стоїть у своїй кімнаті й гнівається на мене, що я не взяла його на візівокс. Ти йому все поясниш, татусю. Мені він може не повірити, але якщо ти скажеш, неодмінно повірить.

Вестон міцно стис губи. Він скинув очима на дружину, але та відвела погляд.

Глорія круто обернулася й побігла сходинками вниз, вигукуючи:

— Роббі! Йди-но подивись, що мені татко з мамою привезли. Вони привезли мені песика, Роббі!

За хвилю дівчинка повернулася знічена.

— Мамо, а де Роббі? Його немає в кімнаті.

Відповіді не було. Джордж Вестон кашлянув і втупився поглядом у хмари, що повільно пливли в небі. Голос Глорії затремтів, в очах бриніли сльози.

— Де Роббі, мамо?