Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

з тою статуеткою. Хлопчик вирiс, статуетка ожила...

Вiн сильнiше притиснувся до колiна, вкриваючи його невагомими доторками.

У головi крутилося лише одне слово: «Господи...».

– Це коштуватиме триста євро, раша!

Вона щось сказала?

Невже вiн чує її голос?

Рiвний, спокiйний голос, без жодної iнтонацiї.

Такий, яким i належить говорити порцеляновiй ляльцi.

– Що?

– Триста євро, – повторила вона.

На вустах загiрчив присмак алебастру. Роман випростався.

Вiдчув, як розтрiскується i розвалюється на шматки нiжна порцеляна – ноги, руки, голова – все з

гуркотом розкотилось по кутках – не зiбрати. Як i власного життя.

I тодi вiн заридав.

Уперше за тридцять рокiв. Так само як тодi, коли батьки зловили його на мiсцi злочину – зi

шматками розтрощеної ляльки в руках.

– Раша дурний i жадiбний, – сказала Порцелянова Дiвчинка, зiбрала свої речi з пiдлоги, швидко

одяглася i вийшла з номера.

Оксана. «Гуцулка Ксеня»

Душа була не на мiсцi!

Ось скажи комусь так – i стане зрозумiло: людинi не по собi. I почнуть заспокоювати, мовляв,

нiчого страшного, час вiд часу це вiдчуває кожен. Особливо взимку i навеснi. Треба попити настоянку

пiвонiї чи ехiнацеї, волокординчик, бiльше бувати на свiжому повiтрi, думати «про хороше». Але як

пояснити, що навiть пiсля таких заходiв, душа не повертається?! А як жити без душi, хто пiдкаже?

Якби Оксана зустрiла бодай одну людину з такою ж проблемою, їй стало би значно легше. Вони

порозумiлися б, допомогли б одне одному.

Просто подiлилися б своїми враженнями i симптомами, як це роблять хворi з однаковим дiагнозом.

Оксана обвела б пальцем довкола грудей, трохи захопивши верхню частину живота, i сказала б, що

ось тут є дiра – велика вакуумна порожнеча. I її неможливо залити настоянкою! Це невилiковна

хвороба. I чим довше триває, тим стає цiкавiшою для дослiджень. Якби тiльки вiн iснував, такий

дiагноз – «душа не на мiсцi», Оксана могла б багато чого розповiсти лiкарям i, можливо, допомогла б

науцi. От, наприклад, хоча б такий симптом, який вона назвала «вмикання лiхтарика».

Це коли всерединi порожнечi виникає бiль. Вiн не гострий, не заважає рухатися i робити

повсякденнi справи, але вiн поволi розпалюється всерединi, досягає розмiрiв грудної клiтини, тисне на

стiнки i, мов жива iстота, тягне iз судин усi соки.

Спочатку Оксана думала, що у неї проблеми з серцем.

Перевiрилась у лiкаря. Серце в порядку. Потiм нарiкала на шлунок, пiдшлункову залозу, легенi,

нирки. Аж доки дiйшла беззаперечного висновку – цей лiхтарик болю запалюється на тому мiстi,

звiдки вилетiла душа. Якраз посерединi грудей, трошки захоплюючи живiт.

А згодом, поспостерiгавши за собою, зробила неабияке вiдкриття: цей лiхтарик вмикається рiвно о

десятiй годинi ранку i випалює органiзм до одинадцятої ночi. Потiм згасає. Дає перепочинок на нiч. А

зранку все починається знову. Бiль зринає i зникає раптово, нiби хтось в серединi клацає вимикачем:

«раз» – i болить! Усе мов за годинником – анi хвилиною ранiше чи пiзнiше! – вимикач клацає вдруге:

можна перепочити, передихнути.

Захоплена такою незбагненною перiодичнiстю, Оксана провела свiй експеримент: почекала, коли

стрiлка годинника покаже пiвсекунди до десятої, i сама собi сказала: «Раз!» – «лiхтарик» увiмкнувся в

ту мить, коли стрiлка годинника вирiвнялась. Щоранку Оксана чекала, що «фокус не вдасться». Але

«лiхтарик вмикався»! I млосний, довгий, пронизлий бiль наповнював груди.

Потiм вона здогадалась: усе вiдбувається через те, що в нiй мiцно застрягла пам'ять про ТОЙ день –

день втечi. Це вона вмикає бiль, не вiдпускає, висмоктує з Оксани всi життєвi соки. Але звiльнитися

вiд тих спогадiв Оксана не могла i не хотiла. Навпаки, щоночi, перед тим як заснути, робила таку

вправу: ретельно поновлювала в уявi всi деталi свого вiд'їзду, намагалася призвичаїтись до цих

деталей i так зробити їх буденними, звичними, «прохiдними».

Вивчаючи свою дивну хворобу, Оксана якось натрапила на поради психолога, в яких чiтко

говорилось: аби позбутися якоїсь проблеми, треба «подрiбнити її на крихiтнi шматочки i проковтнути

– раз i назавжди». А тi люди, котрi штучно забороняють собi згадувати щось неприємне, ставлять

дамби i запруди на шляху невигiдних спогадiв – так лише заштовхують їх глибше в пiдсвiдомiсть. А

потiм усе спливає на поверхню в найнезручнiший момент. Запруда проривається страшною i

нестримною повiнню. Тому Оксана щодня перед сном оживлювала цю картину...

I в уявi чiтко поставала її обiдрана i засмальцьована димом дев'ятиповерхiвка на околицi

промислового мiстечка. Пiд старим, ще бабусиним лiжком, захована зiбрана валiза. Збирала її коли

дiти були в школi, а чоловiк спав, зачинившись у своїй кiмнатi, захаращенiй порожнiми пляшками.

Кидала речi, майже не розбираючи – аби швидше. Довкола крутилася Маркiза. Тицяла голову в речi,

тривожно муркотiла, навiть стрибнула досередини валiзи i надзюрила в один куток, дивуючись i,

певно, по-котячому радiючи тому, що хазяйка на це майже не зреагувала.

Кожна клiтина тiла вiбрувала. Таке враження, що цi мiзернi частки, з яких зiткано органiзм,

розбухли, загрожуючи вибухом, пiсля якого вiд неї лишиться мокре мiсце. Попри це руки робили свою

справу: пакували речi.

Усi питання вона вирiшила давно i вiдповiла на них жорстко.

Так, вона тiкає.

Так, вона залишає дiтей.

Так, вона – найостаннiша тварюка.

Так, її осудять.

Усi. Без винятку.

I не буде людини в цiлому свiтi, котра зрозумiла б її. Хiба та, котра знає, що таке iснувати на межi

життя i смертi. I щоденно, щохвилинно думати про вибiр на користь останньої. Але вона не може