Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

Максового диванчика в крiсло i, як завжди, заговорив так, нiби продовжував думки вголос. Макс

дивувався тому, що, вочевидь, йому просто байдуже з ким розмовляти. Власне, те ж саме вiдчував i

вiн, Макс. Коли наважився запитати, чим заслужив таку увагу, Ерiх вiдповiв:

– Ви вмiєте слухати.

I заговорив про апокалiпсис, що було для Макса навiть доречним – саме сьогоднi в тому кiнозалi

вiн i вiдчув наближення особистої катастрофи. Тому слухав Ерiха хоч i в пiввуха, але з внутрiшньою

саркастичною посмiшкою.

– Усi вважають, що то має бути якийсь загальний великий катаклiзм, – бурмотiв Ерiх. – Щось

подiбне до велетенського цунамi, падiння метеориту, розлому земної кори, всесвiтнього потопу,

землетрусу з виверженням одразу всiх вулканiв. Нiчого подiбного! Апокалiпсис уже настав.

Непомiтно – тому i моторошно. Поглянь телевiзiйнi новини, чи мильнi опери, чи розважальнi шоу.

Хiба це не апокалiпсис? Вiн давно розпочався в головах. А цунамi та землетруси – то лише його

зовнiшнi прояви, реакцiя природи на весь цей абсурд. Менi тiльки цiкаво вирахувати, яка подiя була

його передвiсником. Хитрiсть у тому, що цiєю подiєю, тобто точкою вiдлiку, могло будь-що – вiд

польоту в космос до... розбитого люстерка, яке впустила маленька дiвчинка посеред перехрестя на

вулицi Буенос-Айреса чи вашого Києва... Немає значення, чому у НЬОГО увiрвався терпець. Вип'ємо...

Вiн простягнув Максовi чарку.

Це було те, чого йому не вистачало протягом дня: напитись i забутись.

– I тепер нiчого не має значення, – вiв далi Ерiх. – Особливо, коли розумiєш, що маєш лише одне

коротке життя. А хочеться прожити тисячi.

– Насправдi, – тихо сказав Макс, – це можливо.

– Не для всiх...– буркнув той.

I замовк, куняючи носом.

Макс не наважився продовжити. Вiн хотiв сказати цьому випадковому спiврозмовниковi, що таку

можливiсть може дати мистецтво, що цi тисячi життiв можна прожити в картинах, музицi, лiтературi.

Зрештою, в кiно, де за пiвтори години ти перетворюєшся на кiлькох рiзних людей, на цiлий натовп,

включно iз собаками, кiшками, рибами i птахами. Важливо лише те, щоб це було справжнє мистецтво.

I заради того, щоб створювати справжнє, вiн тут. I що мистецтво здатне зробити безсмертними не

тiльки одну людину, котра йому служить, але й тисячi iнших людей. I таке iнше...

Але Ерiх вже захропiв i Максу довелося вирiшувати iнше – як спровадити його до номера.

Попереду ще довгий вечiр i нiч. Макс хотiв ще раз обмiркувати побачене в кiнотеатрi, переглянути

новини по маленькому телевiзору, прикрiпленому навпроти канапи, зробити записи у щоденнику.

Вдома йому це не вдавалося – заважали сусiди, набридали своїми розмовами i ходiнням по коридору.

Тепер нова халепа – цей дивний випадковий супутник, балагур, котрому, вочевидь, немає з ким

поговорити. Якщо вiн лишиться тут до ранку, Робi, розкiшний мурин, що прийде завтра йому на змiну,

матиме пiдтвердження своїм пiдозрам про те, що Макс таки брехун. Так само думають i клятi колишнi

спiввiтчизники. Пiджартовують. Гмикають. Навiть коли з його кiмнати пiд ранок виходить дiвчина.

Лише фрау Шульце, певно, здогадується про його «велику мiсiю» – пiзнавати свiт i зрештою –

створити свiй. Ставиться до нього, мов король до блазня, але з тою ж поблажливiстю, з якою королi

спiлкуються лише з блазнями, адже i той, i iнший – самотнi. Ну, вiд кого вiн ще почув би те, що

сказала фрау Шульце пiсля перегляду його дипломної роботи, яку вiн привiз iз собою на диску i яку

берiг, мов талiсман: «Це на рiвнi того успiху, який люди не пробачають...». Отакої! Пiсля цiєї реплiки

йому лишилося тiльки жартома вiдповiсти:

– Я – ваш навiки, фрау Шульце! – i судомно ковтнути повiтря...

...Макс спробував розштовхати Ерiха. Але при першому ж доторку, той просто розплющив очi,

нiби i не спав. I продовжив недоказану Максом фразу:

– Ви кажете, це можливо? Яким чином, юначе?

– Тисячi життiв може прожити...художник... – промимрив Макс i додав: – Вам пора спати, гер Ерiх.

Дозвольте провести вас до номера.

Але той дивився на нього тверезим i досить лукавим поглядом, нiби пляшка вiски була ще повна.

– Боїтесь смертi? – несподiвано запитав вiн.

– Тобто? – не зрозумiв Макс.

– Художник, як ви кажете, або будь-який митець проживає тисячi життiв через те, що хоче

перемогти смерть. I взагалi, творчiсть – це боротьба зi страхом смертi. Так писав Бердяєв.

– Ви читали Бердяєва? – ледь не скрикнув Макс, вiдчуваючи, що сьогоднiшнiй довгий день ще не

закiнчився.

– Домовимось, хлопче, розмовляти без вигукiв, – сказав Ерiх. – Не люблю екзальтованостi. А щодо

творчостi – це кара. Нею займаються самогубцi. Самогубець пише в своєму життi одного листа –

передсмертного, а художник кожну роботу пише, як прощання. Витримати таке може далеко не

кожний. Тiльки патологiчно хвора людина.

– Але й щаслива... – якомога спокiйнiше додав Макс.

– О, звiдки вам це вiдомо?

Макс знизав плечима. Вiн не хотiв говорити, йому краще було послухати. I вiн слухав.

– Так, щаслива. Адже має в собi магiчну силу давати життя вигаданiй реальностi. Надзавдання

кожного справжнього митця – довести читача чи глядача до незручностi вiд упiзнавання себе в книзi,

на полотнi чи на екранi. Чи бувало у вас таке вiдчуття, що дивитися на екран або читати книжку стає

нестерпно, незручно, нiби автор виставив напозiр твою сутнiсть без твоєї на те згоди. Бiльше того – не

знаючи тебе особисто. Ось це i є диво! Влучення в больову точку. Мистецтво знаходити її, складнiше

за мистецтво голкотерапiї: там усi точки позначенi, тут – колеш у темрявi. Але коли влучаєш – це