Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

Максим оселився тут останнiм. Пустила його з чистої цiкавостi: саме такої людини не вистачало в

моєму «пасьянсi». З першого ж погляду було зрозумiло, що хлопець непростий. Таким складно

змиритися зi свiтом, не пiдкоривши його. Їм завжди необхiдно рухатися швидко i в рiзних напрямках,

нiби заплутуючи слiди, збиваючи всiх з пантелику.

Максим весь час пише. Свiтло в його кiмнатi горить до ранку. Зараз таких фанатикiв мало. А вiн

фанатик, це точно... Останнiм часом вiн ходить сумний, зосереджений. Менi здається, я знаю чому –

йому треба рухатись. Рухатись далi, а вiн застряг тут нiби в бермудському трикутнику. Я знаю,

атмосфера нашого передмiстя розслабляє, вона для таких старих, як я. Молодим тут нiчого робити. Я

сказала йому про це. Вiн поглянув похмуро i вiдповiв, що не знає, куди рухатись i додав:

– Якщо ви не проти, фрау Шульце, я зроблю на задньому дворi маленьке аутодафе.

– Що ви маєте на увазi? – запитала я.

– Вогнище. Воно горiтиме швидко, а потiм я все приберу. Попрошу Соню i вона посадить там

квiти...

Менi стало його шкода. Я зрозумiла, що вiн збирається спалити свої рукописи. Звiсно, заборонила.

Сказала те, що в таких випадках може сказати стара людина – про те, що у нього все ще попереду i

таке iнше. Вiн посмiхнувся i несподiвано запитав:

– Як ваше iм'я, фрау Шульце?

Вiн був єдиний, хто запитав про це.

Я дозволила йому називати себе скороченим iменем – Лора.

– Лореляй? – уточнив вiн.

I процитував рядки з Гете...

...Мiй ковчег дав трiщину пiсля того, як ми вiдправили труну з нещасною Оксаною на батькiвщину.

Ця подiя прорвала потаємну запруду. I вона прорвалась – нестримною потужною хвилею. За мiсяць я

лишилася тут сама. Менi пропонують продати будинок i перейти на державне забезпечення. Не знаю.

Можливо, варто так зробити...

Юстина. Лист

«Дорога Соню!

Довго не писала тобi. Останнiм часом просто не було сил сiсти за комп'ютер i впорядкувати все, що

думаю.

По-перше, бабусю поховали так, як вона просила – без повiдомлень у газетi, без помпи i цiкавих

поглядiв незнайомих людей. А своїх було обмаль. Приїхав з Америки Макс. Була фрау Вiра.

Ти просила розповiсти подробицi, але їх небагато: в день похорону зiбралися бiля капели. Кожен

зробив запис у книзi спiвчуттiв, розсiлися в першому ряду. Майже не спiлкувалися. Вийшов пастор.

Його промова була досить розпливчастою, такою, яка б пiдiйшла кожному другому – «добропорядна»,

«законослухняна», «чуйна», «нехай спочиває з миром» i таке iнше.

Що вiн мiг знати?

Що вона сплатила всi витрати, щоб Оксану могли поховати на батькiвщинi? Що дала грошi Максу

на його поїздку до Штатiв i вiдмовилась взяти борг? Що першi твої успiхи на мiжнародних виставках –

з її подачi?

Не думаю, що хтось це мусить знати, крiм нас. Отже, бабусю поховали з миром. Як приїдеш –

пiдемо до неї разом.

Твiй квiтник перетворився на хащi – повно здичавiлих квiтiв, лiзуть з-пiд землi, мов скаженi.

Ну, не будемо про печальне...

Дорога Соню! Хочу написати багато – великого, довгого листа, почуття переповнили мене до тої

межi, коли хочеться вихлюпнути їх, затопити цiлий свiт своєю вдячнiстю до тебе. До тебе i твого

чоловiка, мiстера Рiда.

Якби не ви...

Не уявляєш, яка я вдячна, що ти розшукала мене в Америцi. Знаю, ти скажеш, що лише виконувала

прохання бабусi, але ж могла i не шукати...

Я давно звикла, що в цьому свiтi кожен за себе. Завжди почувалася самотньою. До того часу, як

побачила тебе у своїй кiмнатi в унiверситетському мiстечку пiд Берлiнгтоном. Пам'ятаєш?

Досi соромно за розкиданi речi, порожнi бляшанки з-пiд пива i тютюновий запах – i це все на тлi

пiдстрижених газонiв упорядкованої ззовнi територiї.

До наших кiмнат нiколи не заглядає професура. А тим бiльше – гостi чи вiдвiдувачi.

Я була незадоволена тим, що хтось бачить цей безлад i рознервувалась.

Отже, пробач, що не одразу була до тебе привiтною. Не хотiла нiчого знати.

Здавна мене переслiдує вiдчуття, що живу (точнiше жила) в щiльно запаянiй бляшанцi, замкнена в

собi i в межах того простору, в якому весь час перебувала – за парканом кампусу, де геометричнiсть

форм бездоганно пiдстрижених газонiв i клумб, охайних корпусiв i штучнiсть стосункiв цiлком

вiдповiдають цьому стану.

Певно тому, з вiдчуття спротиву, влаштовувала такий безлад на тiй територiї, яка тимчасово

належала менi, тобто в унiверситетськiй кiмнатi. Адже хоч щось в цьому свiтi має бути створеним для

мене?!

А я цього нiколи не вiдчувала!

Моя мати казала, що бабуся обманювала нас все життя, i я уявляла, що все, що пов'язано з «фрау

Шульце» – несправжнє i навiть вороже. З дитинства, як найбiльший докiр, коли не слухалась чи

робила якiсь прикрощi, чула, що «пiшла в свого дiда». Але не в того, портрет якого стояв у матерi на

столi, – поважного пана у фрацi, а в якогось «iншого» – з «дикої країни», «чужинця», котрий «купив

бабусю за шматок хлiба». I тим самим позбавив нас «чистої аристократичної кровi».

Усе життя менi хотiлося розмотати цей клубок.

I ти стала першою ниточкою, за яку я вхопилася. Хоча, повторюю, менi досi прикро, що зустрiла

тебе i мiстера Рiда непривiтно. Тепер ти знаєш чому. А я знаю, що ти знаєш. I вiд того легше на душi...

Справжня приязнь з'явилася пiсля того, як побачила твою виставку в Нью-Йорку. Це було

неймовiрно! Я не великий знавець мистецтва, але в твоєму срiбно-скляному свiтi я прожила кiлька

прекрасних годин i повiрила тобi остаточно.

Ти сказала, що життя часом зав'язує цiкавi вузлики. Розповiла, як жила в тому притулку – така ж

законсервована в собi як i я. Умовила поїхати до бабусi.