Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

Я їхала з острахом. А якщо бути чесною – з великим страхом. У мене зi свiтом i без того складнi

стосунки, щоб додавати до них ще складнiшi.

Мало хто розумiє мене, адже всi тепер прагнуть бути людьми свiту. А я думаю, що такою людиною

можна стати лише в тому разi, коли точно знаєш, хто ти є i звiдки прийшов. Ось цього я про себе i не

знаю. Це пригнiчує. Це все одно, що вiд народження жити в сиротинцi i не знати, звiдки ти взявся на

свiт.

Якщо мiй дiд з ваших країв, отже, в менi є частка вашої кровi, але є iнша частка – нiмецька. Але нi

там, нi там я нiколи не була, нi тої, анi тої мови не знаю (хiба що мати часом говорила зi мною

нiмецькою).

Хто мiй батько, я так i не довiдалась. Вiдколи себе пам'ятаю, у мене було кiлька вiтчимiв, з якими

мама час вiд часу провiдувала мене в приватнiй школi, а згодом – в коледжi. На питання про батька,

невiдмiнно вiдповiдала: «Яка рiзниця?». Дивна позицiя, яку я не могла осмислити до кiнця. Можливо,

так вона мстилася бабусi, яку так i не пробачила. Завжди називала себе «фон Шульце», додаючи –

«баронеса». Це смiшило мене.

Але принаймнi у неї була батькiвщина – якiр, з якого можна знятися будь-якої хвилини, а можна

просто подовжити його довгий ланцюг. Головне – знати, що вiн є. Нехай навiть i на великiй глибинi.

Мабуть, батькiвщина – те, що любиш i через що страждаєш?

До Берлiнгтона ми жили в Цинциннатi, власне, я там народилася. Але чи люблю я це промислове

мiсто? Хотiла б повернутися? Певно, нi. Погано його пам'ятаю. Тi спогади для мене немов вкритi

сiрим покривалом, що висiло над нашим кварталом.

Я не знаю, чому ми опинились там – чи був звiдти мiй невiдомий батько, чи мати занесло туди

якимись iншими вiтрами, але дивно те, що це мiсто в штатi Огайо заснували нiмецькi переселенцi. Про

це я дiзналася лише в коледжi на уроках iсторiї. Не знаю, чи знала про це мати, але тепер, коли я

замислююсь над дивними переплетiннями доль, цей факт здається менi визначним. Можливо, у свiтi

iснує якесь тяжiння на кшталт магнiтного, що керує нашими, на перший погляд, випадковими

вчинками. Тому i Цинцинатi? Не знаю...

У загальнiй школi мене дражнили «носатою» i я безмiрно страждала через це, тому мало виходила

на вулицю. Пiсля сьомого класу мама вiддала мене в приватну школу-пансiон – це вже в штатi

Вермонт.

Перше, що змусило ворухнутися серце, кущi бузку на околицях Берлiнгтона i запах дощу в перший

день нашого приїзду, велике синє озеро Шамплейн, над яким поставали з рожевого марева

Адiрондацькi гори – з пiвночi i Зеленi – зi сходу. Цей краєвид досi стоїть перед очима...

Отже, мiй якiр – бузок, озеро i тi гiрськi хребти? Чи зеленi галявини кампусу приватної школи, де я

провела бiльшiсть часу? Або Нью-Йорк, до якого, мов трамвай, «ходить» з Берлiнгтона чорний лiтачок

на сорок мiсць, i куди я часом втiкала, щоб подивитись мюзикл на Бродвеї?

Чи не замало це для справжньої любовi i справжнього страждання? Тих, з якими ти говорила про

свiй Львiв, попри всi свої успiхи i новi можливостi?..

Мабуть, цi питання змусили мене шукати «фрау Шульце», без якої я б не народилася на свiт. А,

можливо, спрацював той «магнiт»?.. Тепер детальнiше, як ти i просила.

...Прибула на мiсце увечерi, п'ятнадцятого травня. Приємно вразило те, що мiстечко дуже схоже на

будь-яке у Вермонтi: розкреслене охайними газонами, геометрично чiтке i якесь прозоре, мов вiдбиток

в дзеркалi. Напевно, ти помiчала, що вiдбиток будь-чого в дзеркалi має бiльшу прозорiсть i яскравiсть,

нiж те саме в реальностi? Людей на вулицях обмаль. Тиша. Карамельнi вiлли, оточенi садами. I... запах

бузку.

У порожнiй кав'ярнi, куди зайшла, щоб вiдтягнути час зустрiчi, до якої не дуже була готова,

довелося перекинутись парою слiв з барменом. Сказала, що шукаю будинок фрау Шульце. У вiдповiдь

почула, що стара фрау доживає останнi днi i навряд чи прийме мене, адже давно усамiтнилась i навiть

не тримає покоївки, хоча може собi це дозволити. I покоївку, i кухаря, i хороший догляд соцiальних

служб. Але ось вже роки зо два в її будинку не було людської ноги. З тим i пiшла до помешкання.

...Менi довго не вiдчиняли. Потiм за дверима почувся скрип, нiби до них пiдiйшов залiзний чоловiк,

та це скрипiв iнвалiдний вiзок. У ньому сидiла стара жiнка. Стара, але красива. Я стояла на порозi з

валiзою i не знала, що сказати. Не знала, якою мовою, адже нiмецьку знаю погано.

Ззовнi був день, яскраве свiтло, буяння кольорiв запущеного саду, а з отвору на мене повiяло

задушливою темрявою, здавалося, що зроблю крок i розчинюсь в нiй, стану тiнню. Я заклякла. Жiнка

дивилась на мене, її руки i губи тремтiли.

Я навiть подумала не зiзнаватись, а просто запитати, чи здає вона кiмнати, як ранiше. Але вона

випередила мене, промовивши моє iм'я. Я не знала, чи варто нахилитися i поцiлувати її. Не поцiлувала.

Вона трохи вiд'їхала, впускаючи мене в дiм.

У цьому великому двоповерховому будинку жеврiла лише одна кiмната – велика спальня, де,

певно, вона i мешкала. На стiнi висiв портрет – юна жiнка з квiткою. Вона чимось невловимо була

схожа на тебе.

I я розслабилась. Хоча зовсiм не уявляла, що маю робити далi... Знаєш, що менi сподобалось? Вона,

фрау Шульце, не лiзла менi в душу i не вимагала називати бабусею з першого ж дня. Тiльки запитала,

чи зможу я залишитись на все лiто, адже збиралася померти в кiнцi серпня, i не прийняла вiд мене

нiяких ввiчливих заперечень. Ми навiть посмiялися над цiєю темою.

Ну, тепер про будинок, як ти i просила. Можливо, вiн теж став для тебе маленьким якорем,