Я, зомбі

– І підприємці давно вже ламають голови: за які це заслуги Крижинському надали в оренду цілий комплекс унікальних будівель! — докинув шеф безпеки.

— Тактак, — потвердив Мурат, — зараз це питання неначебто прояснюється. Не дивно, до речі, й те, що Крижинський для своїх шаманських сеансів отримав ефірний час на телебаченні. Далі. Слідча версія мені бачиться такою: Малевичмолодший, котрий був журналістом, — навіть більш того, так званим «незалежним» журналістом, позаяк газета «Наша думка», котру він очолює, фактично є виданням Руху, — отож Малевич-молодший став на препоні цій… ее… фірмі — й так добре став, що в неї не було іншого виходу, як тільки вдатися до фізичної розправи. Так чи інак, а з дня його зникнення втекло вже два тижні! Що зробив Малевичстарший, ви знаєте: він звернувся до нас через одного з посередників. Щоправда, напочатку у нас із ним вийшло непорозуміння… ну, та це несуттєво. Клієнт виклав нам лиш ті факти, які в нього були, а було їх небагато, й зводилися вони до одного: Малевича-молодшого прибрали за те, що він займався якимсь приватним розслідуванням. Більш докладну інформацію він обіцяв надати після того, як розбере папери свого брата. Домовленість була такою: Євген Малевич переказує на наш рахунок певну суму, а за тиждень, о шостій вечора, біля кав'ярні в середмісті, зустрічається з Оскаром і передає йому фото свого родича, його нотатки, щоденники… словом, інформацію для розшуків… чи для роздумів, як сказати ліпше. І що ж? Клієнт не встигає навіть перейти вулицю — його травмує машина, за кермом котрої сидить професійний убивця. А після того в гру, нав'язану фірмі «Тартар», вступають сили, про які ми нічого певного не знаємо… Ну, та тут, бачу, щось проривається додати і сам Оскар… — Мурат кивнув мені.

— Спочатку щодо організації, котра стоїть за цим убивством, — почав я. — Вона цілком конкретна, і на це не треба закривать очі. А зв'язок із нею найліпше ілюструє особа Альберта Крижинського. Гадаю, мало кому із присутніх тут співробітників фірми «Тартар» відомо, чив займався цей чоловік ще кілька років тому. — Шеф безпеки підняв голову й кинув на мене пильний, вивчаючий погляд. — А займався він дуже цікавою і, скажемо так, нехарактерною для екстрасенса діяльністю. Ну, та будем танцювать од початку!.. — Я взяв листок паперу, який лежав переді мною. — Біографічні дані. Народився тібетський мудрець на Житомирщині, в дуже великій і дуже убогій родині. Що ж… попервах життя юного екстрасенса не було встелено трояндами. Скоріш навпаки: з великими труднощами він скінчив восьмирічку, потім працював у рідному колгоспі, навчався в ремісничому, потім знову працював, слюсарем, і заразом кінчав вечірню школу. Поворотним у його біографії став тисяча дев'ятсот п'ятдесят сьомий рік: він вступив на історичний факультет університету… не знаю, що тут відіграло роль — колгоспне походження, робітнича закваска… а то й що інше! Так чи йнак, а од того дня дорога його йде вгору і тільки вгору, ані на цаль не звертаючи убік. До третього курсу ця людина займає вже крісло секретаря комсомольської організації факультету. Тоді ж — прийом у лави доблесної капе-есес. По закінченні університету — одруження з дочкою директора республіканського Будинку політпросвіти, аспірантура й захист дисертації. Тема її звучить приблизно так: «Партійна організація Черкаської області в боротьбі за підвищення врожаю цукрових буряків». — Хтось засміявся, решта мовчали, й видно було, що їм не до сміху. — Відразу ж після цього — вища партійна школа, затим викладацька робота в університеті. Обирався секретарем різних партбюро. Пильний. Принциповий. Непримиренний. Позбавлений будь-яких моральних принципів. Словом, типовий комуніст… точніш, комуняка, як про таких завжди говорилось в народі. В роки погромів української інтелігенції (друга хвиля арештів, 1972–1980 роки) був призначений заступником декана історичного факультету. Прославився як моральний садист і… і взагалі як сволота. Саме під його керівництвом організовувалися комсомольські судилища над ліберально настроєними студентами, провадилися виключення з вузу та допити в першому відділі. Ну, та роки йдуть… час міняється, і… — я посміхнувся, — …й ми теж міняємося разом із ним, чи не так? 1988 рік стає новим карколомним поворотом у біографії товариша Крижинського. Як тільки повіяло вітрами перебудови, він покидає кафедру, вчений ступінь, звання доцента — і… зникає. Нове явління комуніста Крижинського відбулося наприкінці минулого року… ну, та про цю його личину, вам, гадаю, розповідать не треба. Тібетський мудрець. Буддійський монах. Цілитель. Екстрасенс. Вигнання бісів у Палаці спорту. Заряджена вода. Сеанси по телебаченню. Має сотні тисяч прихильників серед дрібноміщанських верств населення. Слава. Популярність. Масовий психоз!… — Я обвів поглядом присутніх. — Що ж, гадаю, всім зрозуміло, які ж саме сили стоять за цією людиною! Є припущення… — я помовчав, — …є припущення, що на відомство він почав працювати ще в студентські роки.

— З третього курсу!.. — озвався раптом шеф безпеки. — Попервах як секретний інформатор. Конспіративна кличка «Ушастый».

На якийсь мент мені аж заціпило. Скажи лишень, подумав я, виходить, служба безпеки теж копає під цю людину!..

— Тим краще… — оговтавсь я нарешті. — тим краще, панове! Ще одне. — Я жестом спинив Мурата, який надався було перебить мене. — Хочу повернутись до ситуації, в якій опинився «Тартар». Шановні колеги, давайте ж глянемо правді у вічі! Ви що, так досі й не зрозуміли, у яку ми влипли халепу зі справою Малевича? Нас розсекретили; наш клієнт забитий лише тому, що за справу взявся «Тартар»; причина цього — інформація про діяльність відомства, котра, за моїми припущеннями, викладена в паперах Малевичамолодшого. Незрозуміло, щоправда, чому ці папери опергрупа шукала на квартирі, адже Євген Малевич мав їх при собі… Втім, так чи ще як там, а справа, за яку ми взялися, небезпечна, і порятунок лише в тому, що ми відмовимось од неї. Хоч, може, й це буде запізно. Наголошую ще раз…

— Досить! — устряв Мурат. Я збивсь на півслові й здивовано глянув на нього. — Досить!.. — втомлено повторив він. — Оскар виклав свою позицію, а як діяти далі… й чи діять у цьому напрямку взагалі, вирішуватиме нарада. Що ж до розсекречення, то це завжди було компетенцією служби безпеки… — Мурат глянув на чолов'ягу в окулярах.

— Як тільки надійшла інформація про інцидент у справі Малевича, нами було проведено перевірку. — Шеф безпеки говорив, як заавжди, безпристрасним, позбавленим будьяких емоцій голосом. Ну й бюрократ, подумав я… та він, кажуть, і працював десь там — у контррозвідці генштабу, а то навіть і в самому відомстві!.. — Хочу заявити: деконспірації нема! Це — факт, і підтверджений він за нашими джерелами. Певна річ, про детективну діяльність фірми «Тартар» знають у так званих «правоохоронних органах»… Але як знають? До них регулярно надходить інформація, що в місті забезпечується охорона підприємців, причому за дуже великі гроші. Оскільки ми не конфліктуємо із законом, — не використовуємо вогнепальну зброю, не вбиваємо і навіть особливо не калічимо людей, не сприяємо зростанню злочинних структур, а навіть стримуємо їх, — то для чого ж органам займатися зайвою роботою? Адже й там люди, і вони теж отримують платню, у сотні раз меншу од нашої, зважте! Крім того, дістатися до «Тартару» можна тільки через систему посередників, а їм, на випадок чого, невигідно давати свідчення проти нас. Так що… так що деконспірації нема. Тепер про інцидент, який мав місце учора. Аналіз ситуації… а також певні джерела, про які зараз я не маю права говорити, дають картину десь такого характеру: останні дні Малевич ходив із охороною, яку набрав із своїх людей; ліквідація його була дуже утрудненою, тим більше що все це мало виглядати як нещасний випадок; убивство на момент контакту становить собою збіг обставин, який важко було передбачити навіть… ее… ліквідаторам… чи виконавцям, як там ліпше… адже жоден з них не сподівався, що на місці убивства перебуватиме професіонал, котрий зуміє організувать погоню. Словом, фірму «Тартар» під час операції не зауважили… і це дає нам винятковий шанс вести цю справу й далі… і, — шеф безпеки глянув на мене, — зоставивши її, звичайно ж, такому талановитому й доскіпливому детективові, як Оскар.

В кабінеті зависло мовчання.

— Що скажуть інші? — по хвилі озвався Мурат.

— Провадити! — вихопився Дядько Пацюк. І, подумавши, докинув: — До переможного кінця, не менш!..

— Лугиня? — поспитав Мурат, неуважно креслячи щось у блокноті.

— За! — буркнув той. — І взяти під нагляд таксиста. Ще ліпше — затримати!..

— Це вирішимо потім. Інші думки… Мур-Мур?

— Я прозондував би обстановку в фірмі Крижинського. — обізвався Мур-Мур своїм оксамитовим голосом — завжди, коли він говорив, здавалося, що в роті у нього тане шоколад. — Врешті, ми на цьому нічого не втрачаємо. Один такий візит… просто так, аби роззирнутися, кинуть оком… один такий візит міг би дати додаткову інформацію, і неабияку!

Мурат з цікавістю глянув на нього.

— Це… — поволі сказав він, — …це справді непогана… ее… як її…

– Ідея! — не втримавсь я.

– Ідея! — по хвилі сказав Мурат і зупинив погляд на мені. Внутрішньо я аж зіщулився — шеф умів подивитися так, що ти зразу ж починав відчувати, де твоє місце. — Я… ее… згоден з Мур-Муром. Так що… так що вирушайте, вирушайте! Час біжить, і ніхто за вас вашу роботу не зробить. Екіпіровка, імідж… на розсуд служби безпеки.

Я стенув плечима… що ж, як кажуть: найнявся — продався! Але МурМур… МурМур який же ж мерзотник — отаке повісити на свого першого друга!.. Ну, та що ти тут вдієш: робота — це робота, дружба тут ні до чого…

— Тепер, — почув я, зачиняючи двері з того боку, — тепер слід було б вирішити лише одне питання: що нам робити із цим таксистом…

VI

З-за універмагу, дзеленькаючи, випхався трамвай. Я став на узбіччі, перечікуючи, аж поки він поїде геть, і витріщився на своє відображення у вітрині.

Господи, ну й міняється ж чоловік, коли йому зроблять отаку хіпову зачіску, надінуть супермодерну куртку й окуляри, котрі сповзають на носа! Що вже було дивувать Барабашеві, котрий знав мене як облупленого і навіть більш, а все ж вискочив з-за свого бюрка, як сторожовий пес, коли я став спускатися у вестибюль «Тартару». А що ж, хлопці із служби безпеки уміють робити своє діло… і, судячи з усього, не тільки створити імідж чи здобути якусь дрібну інформацію. Принаймі про фірму Крижинського мені сказали там набагато більше, ніж я довідався на нараді.

Я поправив окуляри й, ще раз подивовано глянувши на екстравагантну й немов би мішком прибиту фігуру, котра ламалася у вітрині, став переходить трамвайні колії. Тоді звернув за універмаг.

Провулок був порожній. О ліву руч тяглися глухі камінні мури. За ними був старезний дубовий парк, а посеред парку — декілька старосвітських кам'яниць із фігурними ґратами на вікнах. Триста років тому тут був єзуїтський колегіум, пізніш, за більшовицького режиму, — диспансер по венеричних хворобах, а нещодавно ці будівлі за якісь заслуги оддали Школі тібетської медицини. Ну, та якогось дива в цім не було… швидше всього була реакція на чудодійні сеанси, та й інтерв'ю у вечірній міській газеті підлило олії в вогонь, ще й як! «Моя сила, — пригадав я мимохіть, — Божистого походження. Все життя дрімала вона у мені… часом я простотаки мучився!.. Скінчилось тим, що мені ненависною стала робота, яка давала сякийтакий шмат хліба, і я рушив у світ… отак, знаєте, куди очі дивляться. І тоді вийшов мні назустріч тібетський мудрець. Він посміхнувся й сказав: давно чекаю я тебе, сину мій духовний… аж нарешті почув ти мій внутрішній поклик! Й одкрив він мені страшну таємницю…» — «Яка ж це таємниця, Альберте Феліксовичу? Звучить якось аж моторошно…» — «Він сказав мені, що наш рід — від одного з дванадцяти апостолів Ісуса Христа…»

«Од смердючого тхора, од чорної гадюки ти походиш!» — подумав я, сплюнувши. І знову перед очима в мене постав отой понурий осінній день, коли в аудиторії вперше з'явився цей кощавий, худий, мов тичка, молодик… Боже, — простогнала якась дівчина, котра сиділа поперед мене, — то це його нам сюди прислали? Та це ж дурень… в нього ж на лобі написано, що дурень, та ще й фанат до того ж!..

Сердешне дитя… воно як у воду дивилось! Од тих пір білий світ став для нас чорним, як міліцейські халяви, а семінари з історії КПРС нагадували гекатомбу. А що ж тут іще скажеш… люди добрі, цей чолов'яга вірив, щиро вірив, що в матеріалах з'їздів є якісь думки! Мало того, він не давав переповідати їх своїми словами, а простотаки вимагав, щоб кожен повторював їх буква в букву. Зізнаюся, це мене спантеличило. А ну ж бо, подумав я собі, й справді в тих дурнуватих рішеннях та резолюціях можна знайти сенс… а то бодай зчеплення з реальним життям? Я покинув усе й, засівши у читальні, вгризся у багровочервоний том, наче хробак. Шкода праці! Я потратив кілька днів, аби встановити: доповіді партійних лідерів — не що інше, як роздуті загальні фрази й порожні речення, напхані цілковито абсурдним змістом; різниці між ХХІV і, скажімо… ну, хоч би й XXV з'їздом — нема ніякої, і незрозуміло, чому і те, й друге називають історичним; будьякий партійний документ носить символічний характер і становить собою міф у його закінченому, чистому, а головне, матеріалізованому вигляді — щось таке як священна корова… Ну, та висновки висновками, а на семінарах треба було щось казать! Крижинський заходив до аудиторії, мов дресирувальник у клітку. Мав цей чоловік якісь комплекси, а чи так був схибнутий на ідеології, чи, може, був просто пришелепуватий, але його вузький, щурячий писок так і дихав ненавистю до всіх нас. Пізніше я зрозумів: він любив партію. Він просто кохав її, як чоловік кохає жінку, непокоячись за найменші збурення в її організмі. Він, сільський хлопець, який на силу Божу здолав середню школу, знав, що таке відчай, убозтво, чорний труд, — од партії взяв усе: вона зробила його агентом наймогутнішої в світі секретної служби, вона відкрила йому двері високих кабінетів, вона, врешті, піднесла його на вершину життя, надавши вчений ступінь і всі блага, пов'язані з ним, з однією лиш умовою: служити їй не за страх, а за совість. От він і служив! Цей чолов'яга грудьми стояв за неї. Непримиренним, пильним оком він видивлявся всякого, хто міг би на неї заміритися. Просто він був на посту. Він був — солдат. Він був — боєць партії…

Я зціпив зуби. «Що ж, — подумав я, — нанесемо візит великому цілителю… буддійському монахові, котрий водночас ще й нащадок одного з апостолів!» Провулок був пустельний, і тільки вітер свистів і гнав клапоть газети. Я підстрибнув і, вчепившись за край муру, підтягся на руках. У парку не було й душі. З тильної сторони найближчої з кам'яниць чорніло декілька вікон, але на цей ризик доводилося йти. А як ще дістатися до тібетського мудреця, зануреного в нірвану, — на воротях кажуть, що йому нікого не хочеться бачити, а газетярам і взагалі дають понюхати кулака… Шурхаючи ногами в мокрому снігу, я пройшов між деревами. Тоді перетнув двір, піднявся на високий мурований ганок і пхнув тяжкі, масивні двері.

Це була старосвітська зала з високим склепінням, і в ній сиділа юна білявочка. На тлі каламутного вечора, котрий цідився через венеціанські вікна, вирізнявся її пещений і дуже наївний профіль.

— На добридень, ласкава… ее… панно!.. — лагідно обізвавсь я, покотячому підкрадаючись до її суперсучасного робочого місця — з кількома телефонами фірми «Панасонік», електронною друкарською машинкою і пультом зв'язку. По правді кажучи, «Тартар» мав куди ліпшу апаратуру — у нашого Цуцичка під рукою був ще факс і комп'ютер.