Я, зомбі

— Об'єкт не виявлено… — прошепотів Барабаш, наближаючись до мене. — Слухай… того… це часом не пастка, га?..

Я знизав плечима. Я не знав. Це могло бути що завгодно і могло бути навіть пасткою. А ще б пак, подумалося мені, така нагода… за одним махом — як горобців шапкою! — накрити всю фірму…

Колона піднялася на гору й, звиваючись, мов гадюка, стала витягуватися на обшири головної вулиці міста.

Я випхався на тротуар і, витягши шию, мов гусак, намагався розгледіти, що діється в протилежному кінці вулиці. Якісь дивні віддалені звуки, неначе вибухи грому, докочувалися звідти, й спочатку я не здужав їх утямить, але що далі просувалася колона по цій широчезній вулиці, — то ближче й ближче чулися ті грімкі сальви, аж я став розрізнять: «Хай живе капеесес — на Чорнобильській АЕС!» і знов: «Хай живе капеесес…» і знов: «Хай живе…» — а через скількісь часу — неначе удари грому: «Слава! Слава! Слава!»

Наперестріч колоні з червоними прапорами, тим же маршрутом і в той же час, сунула удесятеро більша колона демонстрантів з синьожовтими знаменами й малиновими козацькими хоругвами.

— Об'єкт виявлено!.. — півголосом обізвався Мур-Мур. — Діять за диспозицією.

Сливе у той же мент звідкись узявся Мурат. Я на превелику силу впізнав його: на ньому було драпове пальто й шапка, схожа на пиріжок, — з тих шапок, що їх полюбляють різні вожді.

— Малевич коло пам'ятника, — звістив він. — На плечі шкіряна сумка. Стоїть у натовпі роззяв. Більша частина з них — агентура.

— Наші? — коротко поспитав я.

— Допіру підкотили. Відстань — один квартал. Метрів п'ятдесят, не більш. Командос зав'яжуть бійку… і в гру входимо ми!..

Я кивнув. Мурат став пропихатися вперед. Колона звернула на майдан, котрий од часу перших демонстрацій стали прозивати майданом Свободи, — і зламалася, і зжужмилась гармошкою, обтікаючи величезний камінний монумент, котрий, простягши свою тяжку десницю і подавшись уперед всім своїм тулубом, нависав не тільки над площею, але й, здавалося б, над всеньким білим світом…

… а по вулиці першими бурунами вже накочувала могутня, грізна хвиля: спочатку люди надходили по двоє, по троє, і зразу мало в кого з них були гасла чи транспаранти, а прапорів не було геть; аж в однісінький мент надовкіл як стій зачорніло од люду, натовп затопив дорогу, натовп валив тротуарами, стікався з бічних вулиць; якісь парубки вилізли на дах тролейбуса, котрий стояв попід узбіччям, й стали вимахувать знаменами; а далі велетенська людська повінь раптом закипіла, зацвіла, заясніла барвами золотих ланів і блакитного неба… Радісний гомін, скандування революійних гасел, повільний врочистий спів… і строго, і гордо палахкотів над вировиськом тисяч душ золотий знак Тризуба.

От він і прийшов, думав я, тамуючи піднесення, що аж підкочувало до горла… ось він і прийшов, цей час! Ну, що, генсеки й сексоти, комсорги й парторги, лягаві й кагебісти, стукачі, підгавкувачі, підсвистувачі… де тепер ваша ідеологія? Де тепер ваші многолюдні збіговиська, на котрих ви під маєвом кумачевих знамен поклонялися бісам в людській личині? Де ваші політики з круглими принциповими пиками, котрі звітували перед мікрофоном ув оглушливорадісному ревиську багатотисячних тлумиськ? Де ваші постанови й директиви, інструкції і резолюції, вказівки, вироки й доноси? І я заплющив очі — й знову з жахом і болем в душі побачив, як у підвальних померках тої вовчої доби заворушилися їхні вуста, як з трибун кольору крові стали махати руками й рвать на собі сорочки налякані люди, як почали роззявляти й закривати роти великі й малі вожді та вожденята… «Партійність, ідейність… неложними вустами… перша в світі…найпередовіша… найпрогресивніша…» — «Не їм говорити нам, хто такий Шевченко! Не їм учити нас, як слід вшановувати його пам'ять! Войовничий гуманіст… революціонер-демократ… стихійний марксист… а покидьки хай не простягають…» — «То тобі потрібна свобода? Якої ж це свободи ти хочеш, — може, вітрини бить в магазинах? Може, в темному провулку перехожих грабувати, а може, отуди йти, отуди, до пам'ятника…» — «Ми, люди нової епохи, будівники світлого майбутнього… в книгу історії… нащадки заздритимуть: Магнітка, БАМ, Чорнобильська атомна…» — «Моя книга на Заході… Хай це знає кожен, хто заплутався в тенетах українського буржуазного націоналізму… вважаю себе зобов'язаним і надалі пропагувати… і хоч помилки минулого важким тягарем лежать…» — «Ну, так что, дорогой товарищ третий секретарь, твой сын, оказывается, подонок? Ну, как же: связался с подозрительными элементами, антисоветчину порет… Да что ты мне здесь рассказываешь, козёл, — вот письмо из парткома: он советскую власть не признаёт! Он пропагандирует буржуазную идеологию! Он комсомольского работника избил… комсомольского работника, понял, ты?!» — «Мільйони громадян республіки… одностайно заявили про те, що політичний смисл радянської демократії, ленінські принципи національної політики, зафіксовані в Конституції УРСР, відповідають корінним інтересам…» — «Не валяйте дурня! Краще подумайте про своє майбутнє. Ви он уже стільки накоїли, що вас і в тюрму не приймуть… не те що!» — «Сьогодні на повістці денній тільки одне питання: антигромадська, антиколективна, од себе додала б, антирадянська! поведінка… не дозволимо, не допустимо!… Наш факультет — ідеологічний! О, постать дуже оригінальна! Що ж, будемо очищатися… а з відщепенцями тепер будуть говорити поіншому — це сам Леонід Ілліч заявив…» — «Керівна і спрямовуюча роль Комуністичної партії в період будівництва комунізму — це об'єктивна закономірність, зумовлена характером партії як авангарду робітничого класу. Без партії, котра твердо проводить у життя принципи марксизму… мобілізує всі сили народу на самовіддану працю… підвищує творчу активність мас, залучаючи їх…» — «Органы кагебе уже вас предупреждааали! Вас уже вышвырнули из университета… Вас вышвырнули за антисоветскую деятельность… Вас вышвырнули как бешеного пса!..» — «Ідейною основою всього духовного життя радянського суспільства є марксистсько-ленінська ідеологія, яка визначає такі основоположні принципи культури, як партійність, ідейність, народність, соціалістичний патріотизм, інтернаціоналізм, гуманізм…» — «Що, за долари продався… за долари, да?! Вон з нашого дому, ти нам не син більше! Відщепенцю, відщепенцю… ми зречемось тебе, ми одкажемось од тебе навіки… ми в газету, в газету напишемо, що ти нам не треба, враг народа!» — «Да как дадим вам двенадцать лет… семь — и еще плюс пять! Да как похлебаете баланды, да покатаете бревна на лесоразработках… на лесоразработках… на лесоразработках…»

Я заплющував очі міцніш, а голоси наростали й наростали, а пики все пхалися й пхалися до мене, товпилися одна поперед другої, тягли свої довгі, волохаті руки… В їхніх роззявлених пащеках було чорно, як у псячих ротах, а слова лізли й лізли з них, як здоровезні жаби з нори, і плигали мені просто в лице, і впивалися в мозок, і мені було боляче як ніколи в житті — так боляче, що хотілось тікать куди очі дивляться, аби тільки не жить в цій абсурдній державі, серед цих жорстоких і безмозких людей.

— Смерть бандерівцям! — раптом крикнув хтось од монумента; і хор озлоблених голосів зразу ж підхопив ці слова, спочатку врозбрід і без ентузіазму, але щодалі, то злагодженіше й злагодженіше стала звучать та безглузда фраза, аж переросла в скандування: — Смерть! Смерть! Смерть!

Смерть, подумав я… а звісно, звісно! Смерть — це було їхнє гасло. Вони полюбляли кидатися цим словом, та ще й як! Вони вставляли його де треба й не треба. Хто ж як не вони й послав мене на смерть того осіннього дня, коли я зайшов на подвір'я військкомату й раптом загледів оту «Волгу», а коло неї знайомого оперативника. «О-о, — сказав він, — вот и вы! Не ждали, наверное?» Я й справді не чекав. Я все не міг звикнути до їхніх манер, — з'являтися як зпід землі, та ще й у самий непідходящий момент. Я і на помислах не мав, що дідько принесе їх аж через три місяці, коли будуть оформлені всі документи, і призначена команда, і навіть повістка на збірний пункт виписана. «Поехали, — коротко сказав другий, з'являючись у дверях. — Военком согласен. Надо кончать с этим делом.» Я зітхнув і заліз на заднє сидіння. «И за что вы боретесь — не пойму! — сказав один, коли ми виїжджали з воріт. — Люди учатся, работают, устраивают свою личную жизнь… Кстати, прокурор просил для вас двенадцать лет.» Я розреготався. Ні, це справді був дешевий прийом. «Послухайте, хлопці, — сказав я, — що ви мені голову морочите? У вас там що, — Трійка, Особое Совещание?» Вони позамовкали. «Короче, — озвався перший, — вы должны дать расписку. Мол, так и так, поняв свои заблуждения… отправляясь выполнять интернациональный долг…» — «Не дурійте, — буркнув я. — Такої розписки я вам не дам.» — «Послушайте, — здивувався другий, — вы что же, действительно хотите в тюрьму? Да вы и так полжизни себе поломали!» — «Впрочем, дьявол его знает, — озвався перший, — вон у него какие глаза… послушай, Федя, да это же клиническая картина… этой, как ее… шизофрении!» — «Ничего, — сказав другий. — Ничего… полежит в Павловской, полечится!..» Я ошелешено зиркав то на одного, то на другого. Два місяці тому цих балачок і близько не було чути. «А вот старлей Соловьев, — озвався перший, — так он нам пожаловался на вас! Аа, говорит, такойто!.. Знаю я его… сволочь и козел, каких мало! Представьте, говорит, какой пидерас — украл у меня пистолет с кобурой!» — «Ну?!» — не повірив я. «А мы, — підхопив другий, — сразу и не поверили! Да что вы, товарищ старший лейтенант, он не такой, мы его знаем! Нет, говорит, нет… украл — и я его запомнил!» — «Та це якийсь сон рябої кобили!» — вигукнув я. «Вотвот, — сказав перший, наглядаючи за моєю реакцією в дзеркало. — Именно…»

Вони були задоволені. Од них аж віяло поблажливістю. Вони прокинулися в своїх затишних квартирках, взяли купіль, поголилися, смачно поснідали в колі родин — і поїхали мене брати. А тут виявилося, що я ще й полегшив їм життя. Полегшувати їм роботу було не в моїх правилах, але я просто хотів побачить світу. Адже я й поняття не мав, що це таке — Афганістан. Я уявити собі не міг, що це таке — партизанська війна, та ще й з мусульманами, та ще й у соціумі, котрий живе середньовічними традиціями. Я просто забаг нових вражень, а смерті… смерті я не боявся. А певно, поки не потрапиш під перехресний вогонь та не почуєш, як ріже повітря куля, котра мчить із швидкістю 900 метрів за секунду… Втім, за того часу я багато чого не знав, як і того, що людину можуть спіткати далеко, далеко гірші речі як смерть.

А так вони усі були задоволені. Всі кивали головами й казали, що воно, безперечно, піде мені на користь, — і ті двоє упиряк, і моя рідня, котрій через мене в селі проходу не давали, і навіть дівчина, яка, здається, трохи любила мене і єдина зпоміж усіх почувала, що все воно якось негаразд…

Попереду закрутилась веремія. Я відштовхнув якогось літнього пана й стрибнув на тротуар. Хтось із червоним лицем щосили пхнув мене у плече, і я впіймав ту руку в «замок» і вже шарпонув, вивертаючи з плеча, як ліворуч наді мною злетіла замашна гумова кияка; але здоровий, як кінь чолов'яга, котрий виринув о праву руч, видер того кия і скільки сили загилив його власника по голові. Натовп на мент розпався. В прогалині майнуло сіре лице Малевича. Якісь добродії в плащах і капелюхах, роблячи блискавині випади руками й ногами, боронили його од наших командос. Я скалічив іще двох суб'єктів, котрі чомусь запалали хіттю провалити мені довбешку, і, плигнувши вперед, затопив найближчому добродієві в вухо, та так, що з нього аж капелюх злетів! Либонь, він поліз шукати його на хіднику, бо геть пропав з очей, і більше я його не бачив; правда, тут же до мене кинувся його двійник, й довелося ухилятися од його смертоносної ноги в лакованому черевику, й коли я таки ухилився од неї, то правицею згріб його за барки, а з пальців лівої зробив таку рогачку й штрикнув увіч. Він охнув і приєднався до свого колеги, котрий корчивсь під ногами, усе ще розшукуючи капелюха. З гори на повній швидкості вже скочувалось авто. Коло пам'ятника Барабаш хекаючи гамселив якогось лобура. Тепер довкруг були тільки люди «Тартару».

Ми з Муратом одночасно доскочили до Малевича й, схопивши його попідруки, затягли на заднє сидіння. МурМур натиснув газ, і машина стрибнула вперед, підскакуючи на вичовганих камінцях бруківки. Я озирнувся: погоні ще не було. Мурат стиснув у пальцях шприц-ампулу й всадив Малевичеві в ногу. Той затрясся як у вогневиці, й тіло його обм'якло. Машина звернула в провулок. Ми вискочили на тротуар і, тягнучи бранця волоком, залізли в будку продуктового фургона. Дверцята грюкнули, закриваючи нас у цій бляшаній коробці. Фургон помчав угору, тоді звернув праворуч, тоді покотився вниз і хвилини за дві став. Стулки дверей розчахнулися, й ми перелізли в панцерне авто, замасковане під карету «швидкої допомоги». Там уже сидів Барабаш у білому халаті й шапочці.

— Все за планом, — задоволено звістив він. — Чиста робота!

— Ефект першого удару… — буркнув Мурат, втираючи лоба. — Командос?

— Відступили.

— Бойова група?

— На Заріччі. Чекають зв'язку.

— Ну, слава тобі Господи, — відітхнув я, — справилися!

Хмари в небі порідшали, й через мутнобілі шиби блиснуло сонце. Мурат глянув на дзиґарка. Добігала вже п'ята година.

— От сатана… не встигаємо, ну… не встигаємо, хоч убий! — На лобі в нього краплями виступив піт. — Дві хвилини… — Він гарячково роззирнувся. — Де ти подів сумку? Де сумка… сумка Малевича, га?!