Якщо на землі є пекло.

Від якого шампанського? — тривожно запитав спантеличений Володя.

Від французького шампанського. Ч-чудовий напій! Міг пригостити й вас, та пожалів будити, бо вам потрібен сон, а не шампанське...

Розмову почув Жора, який уже прокинувся і, вкрай здивований, також підійшов до Еріха.

Що трапилось, Еріх? Розкажіть усе толком, без фантазій,— похмуро попросив Жора.

Як же я обійдусь без фантазій, коли вони несподівано переплелися з дійсністю? Уявіть собі: щойно я пив шампанське з самим гером фон Гольцом...

З ким? — в один голос вражено перепитали юнаки.

З гером фон Гольцом!

Вибачте, Еріх, ви, бува, не того?..— Жора красномовно покрутив пальцем біля скроні.

Ні, друзі. Спершу і я так подумав про себе. Потім переконався, що це не галюцинації. Вчора я розповідав вам про фон Гольца. А оце сиджу тут, дивлюсь у вікно, ви спите, а я розмріявся... Пригадався мені фон Гольц, і я подумав: «Не бачились ми з ним уже п’ятнадцять років. Цікаво, де він тепер? Якою була б наша зустріч, якби раптом зустрілися?» Отак міркуючи, дивлюсь он туди — аж звідти йде сам гер фон Гольц, іде прямо сюди, усміхається мені і рукою привітно махає. Я аж перелякався: чи не привид? Чи не мариться мені? Протер очі, знову дивлюсь у вікно: ні, справжнісінький, живий і реальний гер фон Гольц — усміхнений, ставний і гарний, як і колись! Іде до мене — отже, треба відкривати двері. Глянув я на вас, а ви так солодко спите, що просто гріх будити. Та й чого мені боятися давнього друга? Тихенько попричиняв двері, щоб ви не прокинулись, і зустрів його за порогом барака. Обнялися міцно, заплакали... Завів я його до своєї майстерні — звідти теж добре видно, що діється в таборі. Одягнутий він шикарно: все на ньому новеньке, з голочки, пахне дорогими парфумами, па рукаві пов’язка капо, а в руці — шкіряний саквояж, та ще й повненький, бо важкий. Сміючись, гер фон Гольц сказав свою улюблену фразу: «Спритність рук і ніякого шахрайства»,— клацнув замочком, виставив на стіл дві пляшки шампанського, виклав білий хліб, шоколад, масло, сир, ковбасу, консерви... Не вірите? Ось ходімо покажу.

Еріх потяг хлопців у майстерню. Звідти ще не вивітрився запах сигаретного диму і дорогих парфумів, на столі вабила око гора делікатесів. Навіть лежало кілька пачок якихось дуже дорогих сигарет у блискучих золотистих пачках. Усе — як у казці. Ошелешені хлопці не могли й слова вимовити.

Тим часом Еріх розпорядився:

Не будемо милуватися, це вам не виставка. Сідайте і наминайте, а я розказуватиму.

Хлопці хутко присіли до столу, а Еріх перейшов на таємничий шепіт:

У цьому таборі гер фон Гольц перебуває уже третій день. Його, виявляється, привезли сюди в «мерседесі» самого лагерфюрера. Той дав йому, як «почесному» в’язневі, посаду начальника так званої служби обслуговування в есесівському містечку. Ну, до тієї команди входять кравці, шевці, кухарі, кондитери, ковбасники, перукарі, лікарі і навіть особистий масажист лагерфюрера. Фон Гольц похвалився, що це лише початок, а згодом він закрутить такі діла, що о-го-го! Він лишився таким, як і колись, невтомним жартівником і таким же щирим, відвертим другом.

А як же він сюди потрапив? — насторожено спитав Жора і перестав жувати, відклавши бутерброд.

Фон Гольц сказав, що я тут для нього — єдина людина, якій він може говорити все і довіряти, як самому собі. На радощах він випив шампанського, може, й забагато, бо почав, як на сповіді, виливати мені свою душу. Сказав, що до війни захоплювався не тільки математикою, мовами, гіпнозом і цирковим мистецтвом, а ще й картами та іншими азартними іграми, спустошував гаманці багатьох гравців у швейцарських, монакських, ліхтенштейнських і люксембурзьких гральних домах. Мав великі гроші, жив у розкошах, але ж і трудився, як диявол, ясна річ. Вивчав закономірності ігор, навіть відкрив якісь формули вірогідності виграшів у різних варіантах. Тривалий час йому щастило, проте інтуїтивно відчував, що рано чи пізно на чомусь спіткнеться. Гер фон Гольц завжди вірив у його величність Випадок і завжди боявся цього дволикого Януса. І от саме випадок привів його в табір смерті... Війна застала фон Гольца в Німеччині. Тікати нікуди не збирався, бо все у нього на той час ішло чудово. Вирішив трохи відпочити від мирської суєти і пересидіти воєнне лихоліття на дачі в Австрійських Альпах. Думав, що знайшов нарешті бажаний спокій, що забутий усіма — кому, мовляв, потрібен якийсь там циркач. Проте він помилився. Химерна планида приготувала йому дорогу з півдня на північ Німеччини. А сталося це так. У Балтійському морі на острові Фемарн є озеро Пленер, а на березі того озера — розкішна вілла Гейдріха, де часто збиралися гіммлерівські поплічники — Гейдріх, Мюллер, Кальтенбрунер, Вейс, Шелленберг, Вольф. Збиралися нібито для нарад, але влаштовували там п’яні гульбища. Гейдріх умів гуляти сам і вмів розважати гостей. Залучав до цього і свою молоду дружину — білявеньку красуню Гертруду. Захоплювалися тут азартними іграми. Гейдріх колись любив відвідувати цирк, і його чіпка пам’ять зберегла імена багатьох артистів, виступи яких сподобалися йому. Згадавши про «неперевершеного мага і чародія», вирішив на черговому збіговиську зробити гостям приємний сюрприз. Тому й наказав підлеглим будь-що знайти і привезти гера фон Гольца. Всюдисуще гестапо швидко виконало наказ. Гер фон Гольц сподобався усім. Карколомними фокусами і смішними анекдотами він віртуозно розважав гостей Гейдріха, підкорив їх своєю картярською майстерністю. Молода ж Гертруда палко закохалася в красеня-артиста. Ревнивий Гейдріх розлютився й поклав собі скарати на горло зухвальця, але дружина все-таки зуміла вплинути на свого владного й жорстокого чоловіка, і той пообіцяв, що збереже життя «чудовому артистові, який подарував їхньому товариству так багато приємних хвилин».
– Гейдріх дотримав слова, однак запроторив фон Гольца у концтабори. Ну, а далі ви знаєте. Рейнгардт Гейдріх був убитий чеськими патріотами в Празі 6 червня 1942 року, а гер фон Гольц вижив у концтаборах. 1 ось тепер опинився тут. Найцікавіше,— засміявся Еріх,— що вже дві ночі гер фон Гольц грає в карти у цьому ж таки центральному блоці, тобто в сусідньому приміщенні, за стіною чеської штуби, а я про це й не знав, так само, як він не знав, що я нидію тут. За дві ночі вій обчистив до нитки усіх тутешніх картярів-асів. До речі, ось і мені дав пачку грошей — тут тисяч п’ять. Я не хотів брати, бо навіщо вони мені? А він сміється: «Ще й як пригодяться! Це вам, дорогий Еріх, завдаток за майбутні рекламні плакати, які ви мені колись намалюєте. Після війни».

Як же він вас знайшов? — усе ще дивується Жора.

Зранку в есесмістечку він зустрівся з лагерфюрером. Той забрав його до себе на віллу поснідати. Фон Гольц признався, що лагерфюрер хоче використати його в якихось гешефтмахерських справах, пов’язаних з контрабандною торгівлею і чорним ринком. Під час сніданку він висловив своє захоплення віллою лагерфюрера, її гарним оформленням, а той похвалився, що має талановитого художника. «Так, це талант! Причому відомий: Еріх Хуцке. Дуже здібна людина, але впоров якусь дурницю і опинився в концтаборах. Ну що ж, тепер ми його використовуємо тут». Гер фор Гольц був дуже вражений почутим, одразу ж пригадав нашу першу зустріч у далекому 1929 році в Берліні, але виду не подав. Просто запитав, ніби між іншим, в якій арбайтскоманді працює цей художник. Лагерфюрер відповів, що ні в якій. Ну фон Гольц і попросив дозволу зарахувати художника в свою команду. Мовляв, краще буде, якщо такі спеціалісти перебуватимуть під його особистим контролем, це ж бо теж служба обслуговування. Лагерфюрер погодився, а гер фон Гольц одразу ж після снідання зайшов у есесівський буфет, накупив там цілий саквояж різних продуктів і прийшов до мене. Так що, друзі мої, тепер я матиму постійну матеріальну допомогу, отже, зможу й вам допомагати. Отака, хлопці, дивовижна історія...

Так, усе це дивовижно,— розмірковував Жора. — А скажіть, Еріх, чи не може бути таке, що фон Гольц для якоїсь там акції завербований гестапівцями?

Ні в якому разі! — замахав руками Еріх,— Саме ж гестапо запроторило його в табори...

Це не доказ. Якраз так вони й діють.

Але ж, хлопці, якби навіть так... Я вірю, що фон Гольц від мене цього не приховав би. У нас щирі стосунки, взаємна повага... Та ви ще не знаєте його! Він же — як дитина. Ніяких таємниць від мене не приховує.

Ми віримо вам, Еріх, але пам’ятайте прохання Карела: ні в якому разі і ні перед ким не розголошувати наші взаємини з чехами.

Я ж так і роблю. Якщо фон Гольц вас тут навіть побачить, то скажу, що доводиться брати для чорної роботи кількох в’язнів.

Це інша річ, Еріх. Отак і домовились,— погодився Жора, полегшено зітхнувши.

Ну що ж, тоді будемо працювати. Я робитиму протези. Ти, Георг, розмальовуватимеш таблички, бо ж треба, щоб ти був тут для примірки. А Вальдемар нехай несе передачу Петру. Там якраз Шакал. Ми йому обіцяли дати сигарет — і ось нагода. Маємо і сигарети, і продукти.

Приготували для Петра кілька бутербродів з маслом, сиром і ковбасою, загорнули в папір, поклали туди й трохи шоколаду, а в пляшку з-під шампанського налили перевареної води. Порадились і вирішили, що з першого разу давати Шакалові багато не треба — п’ять сигарет вистачить. На всяк випадок Володя в іншу кишеню поклав ще п’ять штук. У вікно побачили, що Шакал, шмагаючи нагаєм кар’єрників, жене їх до штабелів цегли. І, як завжди, в’язні несли пісок у чепчиках.

Володя сховав пакунок і пляшку за пазуху, взяв у руки порожнє відро, вийшов з майстерні і поспішив до штабелів — нібито по пісок. Тут він перестрів колону, вгледів Петра, обмінявся з ним змовницьким поглядом і підійшов до Шакала.

Добридень, пане штубовий. Вам привіт від художника Еріха.

Лише привіт? — хижо покосився той.

Ні, він передав вам аж п’ять сигарет.

О-о! — радо ошкірився Шакал. — То якого ж чорта мовчиш? Давай!

Володя тицьнув йому в руки сигарети і змовницьки додав:

Еріх просив, щоб ви дозволили мені переговорити з моїм земляком.

А де він? — уже миролюбніше відгукнувся Шакал, з блаженством нюхаючи із затисненої жмені запах дорогих сигарет.

Он висипає пісок.

Бери його й говори, скільки хочеш,— тільки тут, коло штабелів. Через півгодини ми повернемось...

Шакал погнав колону назад до кар’єру, а Петро лишився з Володею. Петро був до сліз зворушений увагою і підтримкою друзів. Від хвилювання не міг спочатку й слова вимовити. Та й що казати? Страждання навчили їх почувати і розуміти більше серцем, аніж казати гарні слова.

Їж, їж, Петре, не соромся. — Володя розклав перед ним їжу, поставив пляшку з водою, а сам пильно поглядав з-за штабеля цегли, щоб ніхто зненацька не застукав їх.

Зроду такого смачного не їв,— каже Петро, вдячно поглядаючи на Володю.

Нам, Петре, пощастило з друзями,— пояснив Володя,— Ти сміливіше їж, набирайся сил. Тепер ми будемо навідуватись до тебе частіше.

А де Жора і Кость? — питає Петро.

Я не сказав тобі, Петре, минулого разу... Жора майже здоровий. Лише зуби йому вибили. А Кость загинув...

Обоє довго мовчали. Що говорити? У всіх тут доля одна: зараз ти живий, а за годину чи навіть через якусь мить можеш бути мертвим. На те й табір смерті...