Якщо на землі є пекло.

Відомо було, що під загороджувальною смугою в землі лежать бетонні плити, які слугують фундаментом і водночас підземною перепоною. Есесівці, як видно, все ж таки враховували можливість підземних підкопів... З тих в’язнів, які починали будівництво цього табору, серед живих не було вже нікого, за винятком одного німецького капо. Від нього й дізнався Карел про підземну бетонну стіну й деякі подробиці. Правда, німець не пам’ятав, на яку глибину залягає стіна, але вона є, це безсумнівно.

Стіна не страшна — підкопаємось,— сказав Карел. — Страшне інше: якщо наткнемося на підземні води — пропадуть усі наші зусилля...

А ви не думали про те, що поруч є кар’єр? — запитав Володя. — Адже він майже двадцятиметрової глибини — і ніякої води там немає.

Х-хе, кар’єр... На щастя, я не проходив у ньому карантину, але свого часу добре його роздивився. Щось схоже на ніжність, як це не парадоксально, я відчуваю, згадуючи ту гидку яму.

Дивно ви жартуєте, Карел,— сторопів Володя.

Жартую, але справді саме кар’єр наштовхнув мене на думку про будівництво тунелю. Адже в кар’єрі я ви-

вчив структуру тутешнього грунту і переконався, що на глибині немає грунтових вод. Щоправда, літо було спекотне, може, тому їх не було. Але ж скоро почнуться зливи. Поспішати, треба поспішати...

І вони, вибиваючись з останніх сил, поспішали. Чимало мороки було з установкою кріплень. Карел особисто перевіряв кожен цвях, кожну деталь, щоденно безліч разів обмацував усе підземне «господарство». Володя передавав йому свій шахтарський досвід, розповів про катастрофу завалу, яку пережив колись у шахті «Гогенцоллернгрубе»: вона сталася саме через неякісне кріплення штреку.

Ціною неймовірно важких зусиль тунель дедалі подовжувався. Поки що все йшло добре. Інколи в серце Володі заповзав страх, якась липка тривога. Як-не-як, а сім втеч, здійснених ним протягом двох років з різних таборів, давалися взнаки, він знав, що будь-яка, па перший погляд незначна, дрібниця може звести нанівець так гарно обдуману й ретельно підготовлену операцію. А це означало б одне — смерть...

Одного разу увечері він стояв поблизу барака й дивився в бік сторожової вежі. Есесівець на пій раптом клацнув затвором кулемета, вставляючи нову стрічку. І Володю враз охопило передчуття тривоги. На мить здалося, ніби есесівці давно знають, що робиться в цьому недобудованому блоці, і лише удають, ніби нічого не знають, аби потім познущатися. Тривога наростала, і Володя, намагаючись її розвіяти, почав про щось говорити з Жорою, навіть невдало пожартував, сказавши, що блок, з якого вони збираються «випурхнути», має номер тринадцять. Його настрій і тон, мабуть, зачепив Жору за живе.

Забобони, містика, нісенітниця! — вигукував. — Скажи краще, що ти починаєш боятися. Ну, гаразд, малюк, я розумію твій душевний стан. Страх — річ природна, і ніякий героїзм не виключає страху, бо героїзм — це не презирство до життя, а навпаки — любов до нього. Героїзм — це уміння подолати в собі страх у найтяжчі хвилини. Хіба є на світі люди, які перед лицем смертельної небезпеки не звідують страху? Немає таких. Загибелі боїться кожен. Хто більше, хто менше — цього аршином не зміряєш і в аптеці не зважиш. Але треба перемагати будь-який страх і боротися за життя до останньої можливості. І якщо вже почався бій, якщо йдеш в атаку — не розкисай! Недаремно кажуть: сміливого куля боїться, сміливого й багнет не бере...

ІІу що ти, Жоро... За кого ти мене маєш? — Володя почував себе ніяково, ніби й справді виявив боягузтво.

Жора також ніби засоромився своїх повчань:

Пробач, друже...— І додав, мабуть, щоб підняти настрій Володі: — А взагалі — не бійся, малюк. Я ж бо й сам боюсь...

У карих Жориних очах спалахнули іскринки сміху — того щирого сміху, який уже не раз розвіював нервове напруження друзів у тяжкі хвилини концтабірного життя.

17

Здавалося б, тунель — дуже проста споруда, що може бути простіше? Копай собі, та й годі. Але яг скільки варіантів перебрали чехи, скільки планів запропоновано, скільки виникало нових пропозицій перед тим, як було знайдено оцю чітку схему, остаточний план... А скільки непередбачених, несподіваних ускладнень виникало в ході самих робіт! Наприклад, яку висоту і ширину повинен мати тунель? Тут нібито все ясно: чим менші розміри, тим менше доведеться виймати грунту, тим легше його ховати, тим: менше потрібно кріпильного матеріалу і робота піде швидше. А практика показала інше. Дуже швидко переконалися, що чим менші габарити тунелю, тим важче в ньому працювати, важче виймати грунт, важче його транспортувати по тунелю і піднімати на-гора, важче ставити кріплення. Нарешті — |важче й дихати, бо повітря у вузенькій норі мало, а зайнята тяжкою фізичною працею людина потребує кисню значно більше, ніж у звичайній обстановці. Та й змінникам неможливо протиснутися — доводилося ждати, поки всі піднімуться на-гора, а це великі втрати часу. Отож вирішили уже розпочатий тунель розширити до таких розмірів, де двоє чоловік могли б одночасно, пліч-о-пліч пересуватися рачки або по-пластунськи і працювати в парі при встановленні кріплень.

Робота просувалася успішно, однак нервове напруження дедалі зростало. Усі падали з ніг від утоми. Особливо вибився із сил Володя. Давалися взнаки страшні випробування, через які довелося пройти раніше. Адже він був наймолодший за всіх, і його концтабірна «одіссея» розпочалася ще в сорок першому, коли хлопцеві виповнилось лише п’ятнадцять років. І ось ще одне нелегке випробування. Він з тривогою в серці думав: чи ж витримає нелюдське навантаження, чи не здадуть нерви? Виснажлива втома породжувала нервозність. А нервозність загрожувала перейти в паніку, що паралізує волю і енергію. Карел як міг підбадьорював: «Спокійно, друзі, не треба гарячкувати — у нашій справі це ні до чого. Не перенапружуйтесь. Тверезий розрахунок і продуманість — ось що головне».

Жалюгідний каганець не міг освітити весь тунель, до того ж він чадів і поглинав кисень. А грунт був важкий: раз по раз натрапляли на коріння велетенських дерев, які тут колись росли. Коріння рубали сокирою, пиляли ножівкою, довбали стамесками. Карел заспокоював: «Хваліть бога, що тут немає, каміння і підземних вод, а тільки глина, пісок та коріння. Коріння — це не страшно, впораємось. Воно навіть допомагає нам, бо скріплює грунт, як залізні прути в залізобетоні». Він казав це так спокійно, ніби їм належало нарубати в’язку дров у лісі.

Інколи тут же, в бараці, чехи тихо співали своїх пісень — здебільшого журливих, і Жора також вплітав свій голос у мелодію. А іноді просили Володю, щоб почитав вірші. Одного разу він читав Маяковського, і поезія звучала так злободенно, неначе написана була якраз для них. Читав Володя добре і відчував, що його хвилювання і мужній голос поета сприймаються серцями слухачів, додають їм сили й упевненості. Один тільки Карел якось дивно дивився на Володю* був суворий і зажурений. Коли всі заворушилися, щоб знов стати до роботи, Карел притримав Володю.

Вигляд у тебе, синку, дуже змучений. Мабуть, ми трохи ранувато впрягли тебе в роботу.

Про що ви, Карел? — здивувався й насторожився Володя. — Змучені всі, але ж треба форсувати роботи.

Ні, ти дуже перевтомлений,— похитав головою Карел. — Так довго не протримаєшся. Ця робота — лише початок, а Бескиди ще далеко... Я призначаю тобі додатковий пайок і звільняю від роботи під землею. Тимчасово...

Ні, я не згоден! — гарячкував Володя. — Та мені й харчі не підуть, якщо не буду працювати нарівні з усіма!