Янтарне скло

— Зрозуміло. Лірин алетіометр у тебе?

— Так, — відповів Віл, залишивши її в невіданні, чи може він читати цей прилад.

— Я так розумію, у тебе також ніж?

— Це сер Чарльз розповів вам про нього?

— Сер Чарльз? А, Карло? Звісно, він. Те, що він сказав, було надзвичайно цікавим. Чи можу я подивитися на нього?

— Звісно, ні, — промовив Віл. — Чому ви втримуєте Ліру тут?

— Тому що я люблю її, — була відповідь. — Я її мати. Їй загрожує жахлива небезпека, але я не хочу, щоб із нею сталося щось погане.

— А що саме їй загрожує? — спитав хлопець.

Пані Кольтер поставила свій кухоль на землю та нахилилася вперед, зробивши так, щоб її волосся звисало обабіч обличчя. Знову випрямившись, вона обома руками заправила його за вуха, і Віл відчув, що від неї дмухне ароматом якихось парфумів разом зі свіжим запахом її тіла. Це стривожило його.

Навіть якщо пані Кольтер помітила його реакцію, вона цього не видала.

— Послухай, Віле, — почала вона, — я не знаю, як ти познайомився з моєю дочкою, не знаю, що тобі відомо, і, безперечно, не знаю, чи можу я тобі довіряти, але, хай там як, я втомилася брехати. Тож слухай правду. Я з'ясувала, що моїй дочці загрожують саме ті люди, до яких я раніше належала: церковники. Відверто кажучи, я гадаю, що Церква хоче вбити її. Отже, як бачиш, переді мною постала дилема: коритися Церкві чи рятувати свою дочку. Я була відданою слугою Церкви, можливо, навіть найвідданішою з усіх: я віддала їй усе своє життя, усі свої помисли. Але дочка… Я знаю, що коли вона була малою, я не дбала про неї як слід. Її швидко забрали в мене, виховали невідомі мені люди. Либонь, саме тому вона не бажає довіряти мені. Але коли вона почала підростати, я побачила, яка небезпека їй загрожує, і тричі спробувала врятувати її. Мені довелося стати віровідступником і ховатися в цьому віддаленому місці, і я гадала, що тут вона в безпеці. Але тепер я дізналася, що ти дуже легко відшукав нас — і, як ти розумієш, це тривожить мене. Я впевнена, що люди Церкви відстали від тебе лише ненабагато, і вони прагнуть убити мою дочку, Віле! Церква просто не дозволить їй жити.

— Але чому? Чому вони так ненавидять її?

— Тому що вважають, що в майбутньому вона вчинить щось згубне для Церкви. Я не знаю, що саме: якби я це знала, то спромоглася б зробити її становище безпечнішим. Однак я знаю лише те, що Церква ненавидить Ліру й що вона не знає пощади.

Пані Кольтер нахилилася вперед, її слова були спокійними, розважливими й чіткими.

— Чому я розповідаю тобі все це? — повела вона далі. — Чи можу я тобі довіряти? Здається, обставини не залишають мені вибору. Я не можу втекти самотужки, мені просто нікуди далі втікати. А коли ти друг Ліри, ти міг би стати й моїм другом, а мені дуже потрібні друзі, їхня допомога. Зараз на мене йде війною весь світ. Якщо Церква відшукає нас із Лірою, то знищить не лише її, а й мене. Я самотня, Віле, в цій печері на краю світу лише я та моя дочка. І тут з'являєшся ти та показуєш мені, як легко нас відшукати. Що ти збираєшся робити? Чого ти хочеш?

— Чому ви утримуєте її уві сні? — промовив хлопець, ігноруючи її запитання.

— А що станеться, коли вона прокинеться? Вона відразу втече, а самотужки їй не протриматися і п'яти днів.

— Але чому б не пояснити їй усе це та не дозволити самій зробити свій вибір?

— Ти вважаєш, вона мене вислухає? І навіть якщо вислухає, чи повірить вона мені? Вона мені не довіряє, навіть ненавидить мене, Віле. Ти повинен знати це: вона зневажає мене. Я… навіть не знаю, як це сказати… я так люблю її, що заради неї відмовилася від усього, що мала — від кар'єри, становища в суспільстві, багатства, комфортного життя… І все це заради того, щоб прийти в печеру в горах та харчуватися засохлим хлібом і кислими фруктами — адже головне для мене не дозволити їм убити мою дочку. І якщо для цього я мушу не давати їй прокинутися, хай буде так. Але я зобов'язана не дати її вбити! Хіба твоя мати не зробила б того самого?

Віла охопив напад люті та обурення: як вона посміла згадувати у своїх доказах його матір? Потім його обурення дедалі посилилося, бо він подумав про те, що його мати, зрештою, зовсім не захищала його: це він був змушений захищати її. Чи любила пані Кольтер Ліру більше, ніж Елен Пері любила його самого? Але це було нечесно: його мати тяжко хворіла.

Або пані Кольтер не побачила, яку бурю почуттів спричинили її слова, або була диявольськи розумною, але її чудові очі м'яко спостерігали за тим, як Віл почервонів і ніяково заворушився. Цієї миті пані Кольтер виглядала такою самою простосердою, як її дочка.

— Але що ти збираєшся робити? — знову спитала вона.

— Я побачив Ліру, — сказав Віл, — вона жива, і, здається, їй нічого не загрожує. Це все, що я хотів дізнатися. Тепер я можу, як і збирався, піти на допомогу лордові Ізраелю.

Пані Кольтер не спромоглася приховати свого подиву, але швидко опанувала себе.

— Ти ж не… я гадала, що ти міг би допомогти нам, — вже спокійно вимовила вона, не благаючи, а просто запитуючи. — За допомогою ножа. Я бачила, що ти робив у домі сера Чарльза. Ти міг би убезпечити нас обох, чи не так? Міг би ти допомогти нам сховатися?

— Я пішов, — сказав Віл і підвівся.

Пані Кольтер простягла руку. Сумна посмішка, знизування плечима, кивок, ніби вона визнавала, що досвідчений суперник зробив удалий хід по шаховій дошці — усе це вона дуже вміло виразила своїм тілом. Віл відчув, що ця жінка йому подобається: вона була хороброю, до того ж дуже нагадувала Ліру, хоча, звичайно, перевершувала дочку багато в чому. Хлопець просто нічого не міг вдіяти — пані Кольтер йому подобалася.

Але він похитав головою — його наміри залишилися чіткими та твердими. Жінка повернулася до золотавої мавпи, що весь цей час сиділа в неї за спиною, та обмінялася з нею поглядами, котрі Віл не спромігся витлумачити.

Тоді вона знову повернулася обличчям до хлопця та посміхнулася.

— До побачення, — промовив Віл, і вона спокійно сказала у відповідь:

— До побачення, Віле.

Хлопець вийшов із печери, знаючи, що очі пані Кольтер стежать за ним, але не озираючись. Ами не було видно. Віл пішов стежкою в напрямку, з котрого прийшов, і звернув з неї лише тоді, коли почув попереду шум водоспаду.

— Вона бреше, — сказав він Йорику Бернісону тридцять хвилин потому. — Безперечно, вона бреше. Вона брехала б навіть у разі, якби це погіршувало її становище: вона надто полюбляє брехати, щоб припинити це робити.

— Тож який твій план? — спитав ведмідь, котрий грівся на сонечку, зануривши черево в купку снігу, що лежала між скелями.

Віл почав ходити назад-уперед, розмірковуючи, чи спрацює той прийом, котрий він так успішно застосував у Гедінгтоні: використати ніж для переходу в інший світ, перейти там до місця, на якому лежала Ліра, перетягнути її крізь вікно й відразу зачинити його за собою. Такий план був очевидним, тож чому він вагається?

Відповідь на це запитання знав Балтамос. І, знову набувши вигляду ангела та мерехтячи в сонячних променях, мов марево, він промовив:

— Піти туди було дурістю. Ти лише хочеш ще раз побачити її.

Йорик утробно рикнув. Спочатку Віл вирішив, що ведмідь попереджає ангела, але потім із подивом зрозумів, що цей звук був вираженням згоди. Досі Йорик і Балтамос майже не звертали уваги один на одного: способи їхнього існування були надто різними. Але, без сумніву, їхнє ставлення до останнього вчинку Віла було однаковим.

Хлопець насупився, проте його товариші мали рацію: пані Кольтер зачарувала його. Усі його думки зрештою були про неї — коли він думав про Ліру, то лише гадав, наскільки схожою на свою матір вона буде, коли виросте; коли його думки зверталися до Церкви, то він розмірковував, скільки священиків і кардиналів перебувають під її чарами; думаючи про свого батька, він гадав, чи захоплювався би той пані Кольтер, чи почував би до неї відразу; і навіть думаючи про матір…

Віл відчув, що його серце закалатало. Він відійшов від Йорика та деякий час стояв на камені, з якого можна було побачити всю долину. У прозорому холодному повітрі було добре чути, як десь лісоруб рубав дерево, далеко подзвякував дзвіночок на шиї вівці, як унизу шелестіли верхівки дерев. Його очі чітко бачили найменші розщілини між горами, що височіли далеко на горизонті, а також стерв'ятників, що кружляли над головою вмираючої тварини за багато миль від того місця, на якому він стояв.

Сумнівів бути не могло: Балтамос мав рацію. Ця жінка наклала на нього чари! Думати про ці чудові очі та м'якість її голосу, згадувати, якії руки підвелися, щоб відкинути назад сяюче волосся, було так приємно та солодко…