Юлія або запрошення до самовбивства

Василя вона зустріла в поїзді, їхала до тітки в Синельникове, а він теж у Синельникове, прямо з своєї застави женитися… Тоді була мода на прикордонників, пісня «Катюша» була, «и бойцу на дальнем пограничье от Катюши передай привет…», дівчата з усього Союзу писали в Москву охоронцям кордону, а там уже ті листи пакували і цілими торбами розсилали по заставах. Василеві теж дісталося скільки там листів, а в кожному ж фотокартка — вибирай, яку хоч, він і вибрав Катюшу з Синельникового і цілий рік з нею листувався, і вже така любов по пошті, що домовилися вони про одруження, і ото він їхав з своєї застави в Білорусії на станцію Синельникове до коханої Катюші, якої ніколи не бачив, а я їхала до тітки В гості, бо закінчила десятий клас і не знала, що мені робити, а тітка була агрономом у радгоспі, то мама мене й послала побути в тітки, порадитися, і я їхала, людей у поїзді не дуже й багато, ввійшла я в вагон, сіла між двома тітками, а навпроти лейтенант–прикордонник, такий, як оце ти, високий, чорнявий, красивий, молодий, як побачила я його, так і вмерла, а він на мене дивиться і теж мов сам не свій, дозвольте поцікавитися: ви далеко ідете? В Синельникове. І я в Синельникове. Я кажу: в мене там тітка. А він каже й не каже, хто там і що в нього в Синельниковому, бо прикордонник же, і воєнна тайна, і… а жінки торохтять обабіч мене, почом сємечки в Дніпропетровську на Озьорці, а він слухає та все усміхається так, як оце ти, аж наче засоромлено, і питає мене, чи могла б сказати, як мене звуть, яке ім’я, я кажу: Юлія, а він каже: Василь, а тоді так несміливо, хоч і лейтенант, і прикордонник, хоч і границя на замку, питає, чи не могла б я вийти з ним постояти отам біля вікна, щоб поговорити, а я вже готова за ним у вогонь і в воду, що там мені якесь вікно, і якийсь вагон, і якась станція Синельникове! Ну він усе мені чесно: і про заставу, і про листи, і про Катюшу на фотографії, і про «Расцветали яблони и груши», а тоді взяв мене за руки, як оце ти, а мене як молнією вдарило… Ну, й не доїхали ми до станції Синельникове, злізли на станції Ігрень, зразу за Амуром, на другім боці Дніпра за Дніпропетровськом, там, в Ігрені, кажуть, шамашедчий дом, і ми обоє були як шамашедчі, вернулися в Дніпропетровськ, а тоді в Нікополь, через Дніпро і в Кам’янку, до моєї мами, і Василь по стойці «смірно»: дозвольте взяти в законні жони вашу доньку Юлію, обіцяю любити її вірно і… А через рік знайшлася в нас донечка, та тільки я така дурна, так рвалася до Василя на заставу, що в мене молоко в грудях пропало, ну, я мамі зоставила Галю, а сама в Білорусь, а через місяць воно й почалося… І коли ото Василь геройською смертю, а мене аж в оцю Азію… Боже ж мій, Боже!.. Там кров, там смерть, а тут як звірі… Я думала, всі чоловіки на війні, а тут їх ще більше, ховаються од фронту і все для себе, до себе, під себе… Жінці хоч лягай і помирай. Всі тебе хочуть, всі на тебе… А я хіба не можу хотіти для себе? Хіба я не людина? І як побачила тебе, так мене мов у груди вдарило: Василь мій, Василько, Васюня!.. А ти про себе й нічого… Вдень я б тобі теж нічого не розповіла, а вночі можна… Вночі можна все. Правда ж?

Та ніч мовби й не кінчалася ніколи і тепер тривала далі вже в залізному бігові поїзда, що мчав крізь безмежжя Азії, крізь темряву, крізь тьму, бо Азія — це і є тьма просторів, пустель, віків, тисячоліть. Після склянки спирту в нічній Арисі Шульга проспав цілий день, а коли прокинувся, знову була чорна ніч, промерзлі за довгу зиму на лютих казахстанських морозах рейки на безконечних перегонах, і древні казашки на полустанках з твердими грудками баранячого лою і сушеною бараниною, темною, як мумії фараонів, і дика туга в темних просторах, і непогамовна хіть вирватися з залізного вагона і по шпалах назад до безладного глиняного міста на безіменну глиняну вуличку в теплий жіночий дух за дверима з сірої шовковиці, до гарячого знадливого тіла, до знетями, до цілонощного солодкого вмирання…

Тоді, після бігання по штабах, коли нарешті знов опинився в глиняній хатинці і не застав там Юлії (не міг застати, та все ж сподівався), хотілося впасти під дверима з шовковиці і вмерти від розпуки, бо нащо жити, нащо кудись їхати, нащо якийсь там священний обов’язок, нащо все… Він сів біля круглого столика, мовби ще сподіваючись на чудо, на те, що ось поруч зродиться Юлія, досить лиш простягнути руку, але рука його безсило падала, натрапляючи на холодну порожнечу, і всі речі в кімнаті були холодні й байдужі, і холодні й байдужі були обкарнані тутові дерева, брудний арик, глина за тьмавим більмастим віконечком, а вода в арику, коли вже Шульга вийшов з хатини і став над тією узбецькою водою, була якась свинцево–сіра, брудна, мертва. Він гірко усміхнувся — в цих ариках було все: водопровід, каналізація, цивілізація. І мертва вода. А він вирушав у пошуках води живої. Яке знущання! Хіба могло тепер для нього бути десь життя без Юлії?

Він соромився признатися їй, що не мав ще жінки, не знав, не вмів нічого з нею робити, потопав у соромі, може, тому так злякався тоді на базарі, побачивши її червоні безсоромні губи… У його рідному Великому Лузі ще зовсім малим він бігав на верхні вулиці, де старші хлопці й дівчата влаштовували танці, тоді, вже в ремісничому, їздив у Кічкас, а то й на лівий берег, вчився танцювати й сам, але ще не вмів до пуття, навчався в танковій спецшколі, куди його взяли одразу до дев’ятого класу, як відмінного електротехніка, і там готували в майбутні командири Червоної Армії, командири ж повинні були знати й уміти все, знайомитися й танцювати з дамами і вести з ними розумні бесіди, до них на танці запрошували дівчат із сусідньої десятирічки, і Шульга познайомився з одною з них і одразу закохався, а вона, мабуть, закохалася в нього, бо ні з ким після того вечора більше не хотіла танцювати, а тільки з ним, і нарешті він одважився спитати її про ім’я, сказавши перед тим, що його звуть Романом і що він з Великого Лугу, де живуть його батьки, і що батько його Данило будував Дніпрогрес, тоді вона сказала, що її батько інженер на трансформаторному, а її звуть Уляна, але це так записано в метриках, а звуть усі Уля, ні в кого з дівчат такого імені й немає, а в нього теж ім’я рідкісне, бо вона й не чула, що когось з хлопців звали Романом. Шульга не сказав Улі нічого, дотанцював з нею, потихеньку пішов з танців і більше туди не ходив.

Бо його маму звали Уляною.

Відтоді Шульга став боятися жінок і їхніх імен.

У Борисоглібську вночі на їхній ешелон була справжня навала жінок з розбомбленого поїзда з евакуйованими. Солдатики, пустіть, поможіть проїхати хоч трохи, доїхати… Шульга вартував на платформі з танками. Стояли на посту вдвох з Дробахою, маленьким чернігівцем, з розбишацькими безбарвними очима. Коли на їхню платформу стали проситися дві молоді жінки, Шульга строго кинув: «Не можна! Заборонено. Бойова техніка!» Дробаха ж не тільки не забороняв, а сам подав руку одній, а тоді й другій жінці, допоміг дістатися на платформу, одвів їх од Шульги, про щось перемовлявся–домовлявся, тоді ховав жінок під брезентами, якими вкриті були танки, підбіг до Шульги, зашепотів: «Ну, Шульга, порядок у танкових військах! Я домовився! Сказав: довеземо їх до Волги. А вони щоб нам за це… Ти з отою нижчою, бачив, яка вона тілиста… а я хочу спробувати високу. Як ти хочеш? Першим? Тоді я постою на посту. Давай, Шульга!». Шульга мало не вбив його, але стримався, мовчки відвернувся, відійшов од Дробахи, закам’яніло став на краю платформи. «Ну, чудик! — захихотів Дробаха. — Ну, ти даєш, Шульга! Ну, коли так, то постережи, а я під брезент!»

В Чирчику вони з Дробахою ходили кілька разів «у самоволку», простіше кажучи, втікали, щоб бодай кілька годин поблукати по місту, геть озвірівши від вбивчого училищного режиму — щодня дванадцять годин занять і чотири години самопідготовки, теорія й тактика, стрільба на танкодромі, чищення–перечищення «матчасті» (спробуй відмити танк од проклятущої азійської глини!) — меткий Дробаха знав уже всі входи й виходи в невеликому місті, знав, як обминати комендантські патрулі, знав, де можна поласувати смачненьким і навіть смикнути чогось міцного, до узбецьких дівчат, щоправда, Дробаха не зміг підібрати ключика, бо узбечки жили мовби в якомусь іншому світі («Азія! — зневажливо вигукував маленький чернігівець. — Дим, туман, тьма — нічого не видно!»), але тут повно було евакуйованих, які працювали на фабриках, і Дробаха повів Шульгу познайомити з «своїми» дівчатами, вони опинилися в такому самому глиняному дворі, як і. в Юлії в Ташкенті, кілька халуп, арик, тутові дерева, виноград, урюк і кілька дівчат, але всі якісь ніби пригнічені, маленькі, дрібненькі, з Дробахою вони велися вільно, він клав руку на плече то одній, то другій, тоді сховався за виноградним плетивом з одною з дівчат, а Шульга соромився, і його сором’язливість мовби передавалася дівчатам, вони не наважувалися наблизитися до нього, може, він був для них занадто великий, громіздкий, тому не такий приступний, як Дробаха…

Там жінки з молодими соковитими тілами були від нього на відстані руки, і він не простягнув руки, не знав, як здолати ту відстань, а тепер ладен був вириватися з поїзда і бігти назад цілі сотні кілометрів, назад до Юлії, до єдиної жінки на світі, до свого життя, бо життя було тільки там, з нею, а попереду тільки смерть, небуття, відчай і порожнеча…

Щастя, що вона тоді перед ранком приспала Шульгу і він не чув, як Юлія йшла на чергування, а то ще й не знати, чи зміг би він розлучитися з нею взагалі. Бо коли прокинувся і побачив, що сам у глиняній кімнаті, побачив за віконцем сумний арик і ще сумніші узбецькі шовковиці, а тоді доплентався до дверей, де на стіні висіла його новенька командирська шинеля з двома рядками лискучих мідних ґудзиків, а поруч було порожнє місце, де ще зовсім недавно висіла її шинеля, міліцейська ряднина, синя, як лампадка, казенна вдягачка з чужого плеча, з чужим духом і потом, та однаково ж її, Юліїна, річ, і він готовий був тепер вдихати той дух, як райські аромати, аби лиш відчути ледь вловимі залишки тепла Юліїного неповторного тіла…

Вночі вона стогнала, плакала, задихалася:

— Не відпущу тебе нікуди!

— А фронт? — нагадав їй Шульга.

— І на фронт не пущу!

— Що ж мені — в дезертири?

— Чи я знаю! Будеш тут, зі мною, а я з тобою. Тут тебе не знайде ніяка сила. Я й сама себе тут чи й знайшла б, коли б шукала. Ні вулиці, ні дому, ні назви, ні номера, сама глина… А з тобою і глина вже як золото, як мед, і ти в мені наче найсолодший мед…

— Хіба б я не хотів зостатися з тобою? — сказав він. — Хіба б не забув про все на світі?

— Чом же не забудеш? Хіба я не така, як тобі треба?

— А совість? — тихо поспитав він.

— Я коли рвалася від мами на заставу до Василя, то думала не про совість, а про любов.

— А може, любов і є совість?

— Ти чув про Ромео і Джульетту? — спитала вона несподівано.

— Щось чув, але не знаю.

— Вони любили одне одного і вмерли одне біля одного, бо для них любов і була, як ти оце сказав, совість. Мабуть, була совістю. Може, й у нас з тобою так. Ми ж Роман і Юлія, а це однаково, що Ромео і Джульетта… Хоч я й не Юлія, коли казати правду…

— Не Юлія? Як же це?

— Казала тобі про того вченого, що розкопував у нас у Кам’янці скіфські кургани. Щоліта приїздив. Молодий такий, чорнявий, як ти, а з борідкою, як у його професора. І звали його, як тебе, Романом. Я ще була п’ятикласницею, а він мене вже помітив і мамі моїй казав: «Оце ж моя невістонька, як виросте, попрошу її руки». І мене перейменував. Бо моє ім’я Уляна, а всі звали Уля, Улька, і він сказав: чом же Уля, коли Юля. І мовляв, ми з нею як Ромео й Джульетта — Роман і Юлія. І привіз мені прочитати про Ромео і Джульетту… Може, коли б я не зустріла в поїзді Василя, то… А тепер зустріла тебе…

Шульга не сказав їй, що його матір звуть Уляною, не розповів про свій перший ляк перед повторенням маминого імені в чужій дівчині, бо тепер уже все було зовсім інакше, тепер все вкладалося не тільки в земні, але й у небесні призначення й назначения, все знайшло виправдання і прощення в цій жінці, в її подвійному імені, в її ще не знаній до кінця душі і в її ще незнанішому тілі, перед незвіданими глибинами Шульга ставав цілковито безпорадний, розгублений і зрозпачений.

Лише в поїзді він збагнув, що не знає про Юлію нічого, крім її подвійного імені. Не знає навіть прізвища. Ота прикордонна історія? Одна з легенд війни. Скіфська Кам’янка на Дніпрі? Теж, мабуть, легенда, як і археолог, що закохується в чорняву п’ятикласницю. Та все це не мало ніякого значення, і взагалі ніщо не мало ніякого значення поряд з його дикою тугою за цією жінкою, що виникла на коротку мить в його розтріпаному юнацькому житті, війнула відьомськими чарами, знетямила своїм несамовитим тілом і зосталася, щезла десь у глибинах Азії, може, й назавжди, а він тупо і сліпо мчить в оцьому залізному поїзді в далеку Європу, ошалілу від страшної війни, від людської люті й ворожнечі, сам ошалілий і знесамовитілий, як дикий звір, загнаний у сталеву клітку, в чоловічій нестямі рветься до бою, до подвигу, може, й до смерті як до найвищого спалаху свого життя, до найбільшого блаженства, тоді як справжнє блаженство, захват і радість од добровільного солодкого вмирання, од нез’ясованого щастя, все те, що подарувала йому загадкова жінка серед темної азіатської ночі, віддаляється від нього з кожним перестуком вагонних коліс, западає в тисячолітній морок Азії, поглинається її нелюдськими просторами без сліду, без тями, без милосердя.