Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
Правда, Вальтерові могло щось перешкодити. Що ж, зачекаємо до завтра…
Модест Сливинський витяг свій улюблений срібний келишок, налив коньяку. Що-що, а коньяк він міг собі дозволити першокласний. Купував або вимінював лише французький, витриманий. Коньяк — це його ідея-фікс, і всі у місті знають, що набір коньяків у Модеста Сливинського найкращий. Тому-то й довго принюхувався до гіркувато-пряного аромату мартелю, перш ніж маленькими ковточками спорожнив келишок.
Мартель хоч трохи заспокоїв. Як не кажіть, а жити ще можна. Модест Сливинський загорнувся у пухнастий, майже невагомий зеленуватий халат — подарунок панни Зосі (ох, ця панна Зося! Як вона любила його і як елегантно стягала прозорі панчохи з своїх довгих струнких ніжок!), постояв біля вікна.
Модест Сливинський присунув до канапи, вкритої яскравим перським килимом, столик. Тепер варто лише простягнути руку, щоб дістати карафку з коньяком і срібний келишок. Ввімкнув торшер — м’яке світло залило кімнату, відбилося у склі стелажів. Сам пан Сливинський читати не любив, але стелажі заповнив. Тим більше, що книги зараз можна купувати мало не на вагу, — та вошива (як любив висловлюватись пан Модест) інтелігенція теж хоче їсти, а голодний шлунок диктує ціни.
На цій полиці лише Винниченко. Кажуть, непогано вмів писати. Сливинський навіть спробував прочитати якийсь роман — забув тепер і назву, — та справи перебили, так і не закінчив. Історія України, яку написав Дорошенко. Мусив прочитати хоча б тому, що вельмишановний пан аргументує необхідність співробітництва українців з німцями, а йому слід було хоча б трохи “теоретично підкуватись”. На видному місці “Майн кампф”…
Пан Модест позіхнув і витяг знизу детектив у дешевій обкладинці. Нині це єдина література, яку можна читати. Простягнувся на канапі, зручно поклавши під бік м’яку подушку. Але й детектив не розважив його. Нило в грудях. Може, ця свиня Мейєр знайшов нового покупця? Почекайте, скільки ж він заробив на цьому есесівцеві?
Прицмокнув губами, рахуючи. Дай боже, сума кругленька. Приємно, однак, мати справу з діловими людьми…
Сам пан Модест завжди вважав себе діловою людиною. Любив у колі найближчих друзів, особливо після чарки-другої, хвалитися своїм нюхом, який нібито ще ніколи його не підводив. Ніколи? Один лише раз мало не вскочив у халепу, та вчасно викрутився. Хоча, чесно кажучи, шкурка була варта вичинки.
Два роки тому Модест Сливинський зробив ставку на ту скажену коняку — Степана Бандеру. Щоправда, Бандера галасував, що є умова з самим фюрером — на Україні нарешті буде утворено уряд вільної і майже самостійної неньки… “Майже” тому, що верховне керівництво все-таки залишиться за німцями. Та це не бентежило нікого: німці, то й німці, нехай і чорти, аби не більшовики і різні скомунізовані елементи. Аби свій уряд…
Сюди Модест Сливинський прибув членом новоствореного українського уряду. Боже мій, він сам собі не йняв віри — заступник міністра! Мало не міністр України!
Йдучи на перше урядове засідання, пан Модест зазирнув на товкучку й побачив у спекулянта розкішні окуляри в масивній золотій оправі. Купив, не торгуючись (вперше за багато років), і з’явився перед здивованими колегами у всій міністерській величі — високий, прямий (наче й у плечах став ширший), з сивими скронями, в блискучих окулярах. Щоправда, пан Сливинський погано бачив через опуклі скельця і не міг оцінити вираз облич інших міністрів, та потім дізнався, що фурор був повний — колеги ледь не луснули від заздрощів.
Цей тиждень, поки пан Модест купався у променях державної слави, був одним з кращих у його житті. Не тому, що міністерський портфель вже приніс йому якісь реальні блага — це було попереду, а тому, що лише тепер пан Модест зрозумів, як усе життя йому хотілось бути “персоною”. О, так, щоб ішов по вулиці, а перехожі зупинялись, вказували на нього, перешіптувались, вклонялись — мовляв, пішов сам ясновельможний пан міністр Модест Сливинський…
Пан Сливинський народився в сім’ї середнього західняцького адвоката і ніколи в житті не бував у безкраїх українських степах. Та тепер йому здавалось,
що і виріс він десь біля Дніпра, так зримо уявляв собі великий, білий, з колонами панський будинок, парк з липами й дубами, розкішний “мерседес” на алеї, а далі ген-ген поля й поля — масний, як сало, чорнозем… І все це — його, пана українського міністра!Ось він, поважний, в золотих окулярах (не забути завтра ж зазирнути до майстерні й вставити звичайні скельця) і строгому чорному сурдуті піднімається гранітними сходами до будинку, який більшовики колись називали, здається, Верховною Радою. Коли це було, і де ці більшовики? Тепер тут парламент, або краще — конгрес України. До речі, треба першим внести цю пропозицію на найближчому засіданні уряду. Конгрес — це якось підносить! Йому, Модестові Сливинському, надають слово, чи ні — він сам надає слово, бо він уже головує в конгресі. В перерві виходить до залу, панове депутати і навіть міністри запопадливо тиснуть йому руку, вклоняються…
А ввечері можна сховатись в окремому кабінеті ресторану. Звичайно, з дівчатками…
Ох, ці мрії! Як високо підносили вони Модеста Сливинського і як низько довелося впасти. Тільки-но він приготувався виголосити свою першу промову на засіданні уряду, як раптом повідомили — уряду нема. І нема самостійної України, яка тимчасово складалася з західноукраїнських областей, а є дистрикт, і вже призначено губернатора дистрикту.
Скільки енергії і грошей коштувало тоді колишньому панові міністру довести німецьким властям свою лояльність. Слава богу, не згоріла його щаслива зірка — саме в цей час до міста повернулася пані Стелла.
При нагоді пані Стелла любила натякнути на своє аристократичне походження, хоча хто-хто, а пан Модест знав, що батько її був колись звичайнісіньким м’ясником в Умані. В банді Махна не гребував нічим, та виявився далекогляднішим за багатьох, вчасно подався на захід, де вміло вклав свій капітал в діло. Мав чудовий особняк і невеликий заводик.
І заводик, і особняк згодом націоналізували більшовики, та пані Стелла жила в цей час у Берліні, закохуючи в себе німецьких офіцерів. Вона не забула свого друга. Повернувшись, замовила, де потрібно, кілька слів і дивовижно швидко уладнала його справи. Пан Модест дивувався в душі: скільки років минуло, як він уперше зійшовся з пані Стеллою, вона була вродлива, значно багатша за нього, мала величезні зв’язки, ба навіть знала про дрібні й великі інтрижки свого коханця і все-таки не кидала його.
Гітлерівці на всяк випадок перевезли кудись членів українського уряду, та пан Модест Сливинський залишився у місті. Як гірко, як нудотно було тоді в нього на душі. Позбавитись всього, лише почавши звикати до свого нового становища!
Розпачливі думки шарпали його серце. Боже мій, Модест Сливинський починав, здається, трохи недолюблювати німців… Не так, щоб зовсім, вони все ж таки б’ють цих батярів більшовиків на Східному фронті, але якась червоточина завелась у ньому. Лежав цілими днями на ліжку в бруднуватому номері готелю, не знаючи, на що зважитись. Але ж він завжди казав, що в пана Сливинського є голова на плечах. Щаслива думка прийшла ввечері, коли закутався у халат і проглядав свіжу газету. Думка була така несподівана, що відкинув газету, прицмокнув язиком і мало не заспівав;
Так, це геніально. Тільки дурень може пройти повз ці золоті розсипи. Щоправда, багна там багато і смороду, але ж це ніц не варто у порівнянні з тим, який зиск дасть йому, Модестові Сливинському. Так, лише чорний ринок! Він примусить працювати на себе десятки, сотні людей, гроші потечуть до його кишені, і тоді, перепрошую панство, ми подивимось, хто виграв, а хто програв.
Пан Модест зняв комфортабельну квартиру в центрі міста і почав вивчати ринкову кон’юнктуру.
Успіх діла вирішило те, що пан Сливинський зберіг дещо з старих заощаджень і з крупними та перспективними клієнтами розраховувався не якимись паршивими окупаційними, а справжніми рейхсмарками, а у виняткових випадках навіть доларами і англійськими фунтами. То байдуже, що зараз війна: валюта завжди залишається валютою, а гендль гендлем…