Ювелір з вулиці Капуцинів

— Пане Сливинський, я можу відвезти вас додому…

— У нас з паном Менцелем ще ділова розмова, — спробувала зберегти пристойність пані Стелла.

…Модест Сливинський повів панну Ядзю відразу до спальні. Якщо не згадувати про гроші й особу самого пана Модеста, то він над усе на світі любив. жінок. Найкращі спогади у житті були пов’язані з ними. Іноді, намагаючись пригадати якусь подію, пан Модест мимоволі зіставляв: “Це сталось тоді, коли ми були разом з панною Зосею…” або: “Він приїхав до мене за два тижні до того, як панна Неля вперше прийшла до мене на квартиру…” — і рідко помилявся. На згадку про своїх численних коханок Модест Сливинський любив зберігати фотографії. Пан Модест фотографував сам, потім збільшував знімки і прикрашав ними свою спальню.

Панна Ядзя, побачивши ці фото, розчервонілася.

— Ах, як чудесно! — заплескала в долоні. — Це ви самі знімали?

Модест Сливинський скромно нахилив голову. Панна Ядзя мала рацію — ці фотографії справді не без смаку. Головне — жодної непристойної. Все, так би мовити, на грані. Ось у центрі велика: пані Стелла усміхається з подушки. Ковдра трохи відкинута, видно розкішне плече. Чудовий контраст — темна ковдра і мармурове тіло. Поруч — коронний номер панни Зосі: сидить у прозорому пеньюарчику і натягає на струнку ніжку чорну панчоху. Трохи вище смуглолиця красуня вкладає зачіску — довге волосся ледь прикрило оголену спину…

— Пан Модест потішить і мене таким фото? — Ядзя примостилась на ліжку. Ліниво потяглася і почала розстібати сукню.

Пізно ввечері хтось тричі постукав у вікно. Петро й Богдан на всяк випадок заховалися в коморі. У кімнаті хтось загудів басом, шафу з того боку відсунули, і до хлопців зазирнув повновидий, з кирпатим носом, обсипаним веснянками, чоловік. Білявий, високочолий, з вузькими, майже монгольськими очима, він дивився приязно.

— Євгене Степановичу! — зрадів Богдан. — Невже ви?

— Як бачиш… Власною, так би мовити, персоною… — повновидий примружився. — А ти — того, змарнів…

— Е-е, — розпростав плечі Богдан, — тепер уже нічого. Ще тиждень, і знов можна… — зробив рух, ніби підкидає штангу.

— Забудь, — махнув рукою повновидий. — Це зараз нікому не потрібно.

Петро стояв, спершись об одвірок. Гість кілька разів глянув на нього спідлоба, підійшов.

— Що ж ви нас не познайомили? — дорікнув хазяям. — Давайте самі… Заремба…

Він потиснув руку Петрові так, що той зрозумів — сили гостеві не позичати.

Вузькі очі Заремби поблискували. Петрові стало неприємно, але погляду не відвів. Так і стояли, схрестивши погляди, немов міряючись силою. Заремба поступився перший.

— Мені подобається твій товариш, — озирнувся на Богдана. — Може, Катруся почастує нас чаєм?

Дівчина побігла на кухню. Заремба примостився на дивані, попросив:

— Розкажіть про табір.

Петро скривився. “Чого це ми повинні розповідати?” — подумав. Богдан, побачивши його гримасу, пояснив:

— Євген Степанович наш старий друг. Ми з ним можемо бути відверті.

Розповідав Богдан. Петро дивувався, які влучні слова знаходив товариш, розповідаючи про пережите. Лише раз Богдан збився. Згадав, як гнали колону полонених, босих, роздягнених, по снігу, і раптом почув схлипування: Катруся, стоячи на порозі, витирала сльози. Невдоволено гмикнув, сестра сіла до столу. “Пробач, не втрималась”, — попросила поглядом.

Євген Степанович дивився на Богдана некліпливим поглядом. З виразу його обличчя не можна було зрозуміти, про що він думає, — очі зовсім потонули у вузьких щілинах. Петрові здалося, що Заремба заснув. Хотів зупинити Богдана, та вчасно стримався, побачивши, як рухаються жовна на щоках у гостя…

Катруся подала чай.

— Цукру нема, — попередила, — питимете з карамельками.

— І за це спасибі, — подякував Заремба.

Він почав розпитувати хлопців про їхні плани на майбутнє. Петро зрозумів тактику Заремби — якомога менше говорити самому і якнайбільше витягнути з них. “Він має рацію, — погодився. — Я на його місці чинив би так само…”

— Як ваша нога? — нараз звернувся до нього Заремба,

Петро підвівся, ступив кілька кроків.

— Тепер легше… Спасибі Катрусі, думаю, через тиждень зможу танцювати.

— Так, так… Танцювати, кажете? І це непогано…

— Євгене Степановичу, — благально мовив Богдан, — ви все ходите околясом… Може, все-таки порадите нам щось?

— Гарячий ти, Богдане… Та, може, — щось і пораджу!

— Кажіть…

— Тобі не здається, що лізеш поперед батька в пекло?

— Але ж душа горить…

— А ти чайком вогонь заливай, — вдарив щиглем по Богдановій склянці. — Чай — то, брате, велика сила…

Богдан обережно замовк. Заремба допив свою склянку.

— Так от, — сказав, — мені одразу добре ся зробило, коли побачив таких хлопів. Зараз нічого не казатиму, та діло знайдеться. Маю попередити — важке й небезпечне. Як на війні, — осміхнувся, — а може, й важче… — Говорив рівним тоном, ледь розтягуючи слова. — Днів з десять поживете ще тут, — вказав на комірчину, — поки Петро одужає. За цей час ми виготовимо йому документи.

— Хто це ми? — втрутився Богдан.

— А може, ти помовчав би? — невдоволено мовив Заремба.

— Не думайте, вуйку, що я не вмію язика за зубами тримати. Та руки сверблять.

— Устигнеш, — заспокоїв Євген Степанович. — Потім, коли будуть документи, товаришеві Кирилюку доведеться переїхати до іншого помешкання…

Він мовив ці слова просто і звично, та для Петра вони прозвучали якоюсь чудесною музикою. “Товаришеві Кирилюку…” Отже, тут, у глибокому тилу ворога, вони залишаються тими ж, ким і були, — людьми. Звичайно, це право називатись людиною треба обстоювати, але ж зброя у нього є і товариші є — можна й поборотись. І Петро відповів, також просто і щиро:

— Я й Богдан, товаришу Заремба, — комсомольці. Можете розраховувати на нас!

— От і добре… А якщо ви комсомольці, та ще й з освітою, вам і завдання — підготуєте текст листівки. Значить, так — фашисти почали гнати молодь до Німеччини. Треба роз’яснити людям, що там на них чекає… — присунувся до столу, жестом підкликав Богдана. — Листівку передасте через Катрусю. Вона знає кому…

— Он вона яка, — мовив Богдан. — А ще сестра… Навіть мені ні слова…