Із Росії з любов'ю

Дівчина з ніжністю спостерігала за його обличчям. Що думає цей чоловік? Що приховується за отими холодними сіро-голубими очима, котрі іноді м'якшають, а іноді, як це було останньої ночі, коли його пристрасть розпалилася в її обіймах, спалахують, мов діаманти. Зараз вони були непроникне замислені. Може, він непокоївся за них обох? Може, турбувався їхньою безпекою? Якби тільки вона мала право відкрити йому, що підстав тривожитись немає, бо він — лише її паспорт до Англії, він і важкий чемоданчик, що його начальник резидентури дав їй ввечері в своєму кабінеті й саме так і сказав.

— Ось вам паспорт до Англії, єфрейторе,— весело мовив начальник. — Дивіться,— і розстебнув блискавку на чемоданчику,— новісінький «Спектр». Тільки не відкривайте його і не виносьте з купе, аж поки дістанетесь на місце. Інакше той англієць забере його, а вас викине як непотріб. Це саме той апарат, який вони так хочуть мати. Не давайте забрати його у вас, бо тоді ви не зможете виконати завдання. Зрозуміло?

У синій сутіні за вікном промайнув силует сигнальної залізничної будки. Тетяна спостерігала, як Бонд підводиться, опускає вікно і, витягши шию, видивляється в темряву. Його тіло було близько до неї, і вона посунула коліно, щоб торкнутися Бонда. Яка чудова й дивовижна оця пристрасна ніжність, яка сповнила її ще з того моменту минулої ночі, коли він, піднімаючи завіси, стояв біля вікна і вона чітко побачила його напружений і блідий у місячному сяйві профіль та чорне пасмо скуйовдженого волосся. А потім — палючий жар їхніх очей і їхніх тіл. Полум'я, що зненацька спалахнуло між ними, двома таємними агентами, кинутими назустріч одне одному з ворожих таборів, що поділили весь світ навпіл, задіяними кожне в операції проти країни один одного, антагоністи за професією і водночас — коханці з веління їхніх урядів.

Тетяна схопила Бонда за полу піджака і смикнула вниз. Той підняв вікно і обернувся. Посміхаючись, він вдивлявся в її зіниці. Потім нахилився і поклав руки на хутро поверх її персів і міцно поцілував її в губи. Тетяна похилилася назад, потягши його за собою.

У двері двічі постукали. Бонд підхопився, витяг носовичка й рвучко витер помаду зі своїх губ.

— Це мій друг Керім, - пояснив він. — Нам треба поговорити. Я скажу провідникові, щоб послав постіль. З купе не виходь. Я скоро повернуся. — Він нахилився, торкнувсь її руки, знову зазирнув їй в очі і на мить затримав погляд на її засмучених напіврозтулених вустах. — Попереду ціла ніч тільки для нас двох. Та найперше мені слід подбати про твою безпеку. — І вислизнув з купе.

Велетенська постать Керіма заступила весь коридор. Він зіперся на латунне підвіконне бильце, курив і сумно позирав на Мармурове море, що поступово віддалялося, бо довгий поїзд відповзав від берега і прямував углиб країни на північ. Бонд сперся на бильце поруч з ним. Керім поглянув у віддзеркалене в темному вікні обличчя Бонда і стиха мовив:

— Кепські новини, Джеймсе. У поїзд сіли троє. — Он як! — По хребті Бонда немовби перебіг електричний струм.

— Троє чужинців, яких ми бачили в тій кімнаті. Вочевидь їдуть за тобою і за дівчиною. — Керім нашорошено роззирнувся навкруги. — А це означає, що вона подвійний агент. Хіба не так?

Мозок Бонда залишався холодним. Отже, дівчина була принадою. І все ж таки, і все ж таки... Прокляття! Ні, вона не могла грати. Це виключено! Шифрувальний апарат? Може, його й нема в тому чемоданчику?

— Зачекай-но,— кинув він і негучно постукав у двері. Почулося брязкотіння запобіжного ланцюжка. Бонд рвучко увійшов і зачинив за собою двері. В очах дівчини був подив: певне, вона думала, що то прийшов провідник, аби послати їй постіль.

— Ти уже впорався? — Тетяна променисте всміхнулася.

— Сядь, Тетяно. Я маю щось тобі сказати. — Та назустріч їй війнуло холодом, і її усмішка згасла.

Вона покірно сіла й затисла руки між колінами.

Бонд височив над нею. Що відбивалось на її обличчі? Провина чи страх? Ні, тільки подив і холод — наче у відповідь на його холодний вираз.

— Слухай, Таню. — У голосі Бонда бриніли жорстокі нотки. — Дещо сталося. Я мушу пересвідчитись, чи є в тому футлярі апарат.

— Зніми й подивись. — Дівчина розглядала свої руки на колінах. Напевне, сталося те, про що попереджав начальник — вони заберуть апарат і викинуть її геть, можливо, навіть скинуть з поїзда. О Боже! Невже цей чоловік здатен так вчинити? З нею?

Бонд зняв з полиці важкий чемоданчик, поставив його на сидіння, розстебнув блискавку і зазирнув усередину. Атож, там був сірий, полакований металевий ящик з трьома рядами маленьких ключів, що скидалися на клавіатуру друкарської машинки.

— Оце і є «Спектр»?

Тетяна мимохідь заглянула в широкий отвір під кришкою.

— Так.

Бонд застебнув блискавку, поставив чемоданчика назад на полицю і сів поруч з дівчиною.

— У поїзді троє з МДБ. Ми знаємо, що вони прибули до вашого центру в понеділок. Що вони тут роблять, Тетяно? — Голос Бонда звучав лагідно. Але сам він пильнував за дівчиною, досліджував її всіма своїми чуттями.

Вона підвела очі, в яких застигли сльозинки. Що це? Сльози викритої дитини? Але в очах дівчини не було й натяку на вину — тільки переляк.

Тетяна простягла була руку й тут же відсмикнула її назад.

— Тепер, коли ви дістали апарат, ви не скинете мене з поїзда?

— Звісно, що ні,— нетерпляче мовив Бонд. — Не кажи дурниць. Нам конче потрібно знати, що роблять ці люди. І що взагалі тут коїться. Ти знала, що вони теж поїдуть цим поїздом? — Бонд намагався прочитати на її обличчі бодай якісь ознаки, але зміг добачити лише велику полегкість. А може, щось іще? Розрахунок? Прагнення щось приховати? Так, вона щось приховувала. Але що?

Тетяна щось ніби вирішувала. Потім рвучко витерла очі затиллям долоні й поклала руку Бондові на коліно. На затиллі долоні зблиснув разок дрібних сльозинок. Вона зазирнула в очі Бонда, змушуючи його розкрити своє серце назустріч її словам:

— Джеймсе, я не знала, що ті люди будуть у нашому поїзді. Мені сказали, що вони виїжджають сьогодні до Німеччини. З думала, вони полетять літаком. Це все, що я можу сказати. Аж поки ми приїдемо до Англії, де мене не дістануть, будь ласка, більше про це не розпитуй. Я виконала свою обіцянку. Я тут і апарат також тут. Вір мені. Не бійся за нас. Я певна, що ті троє не мають наміру завдати нам лиха. Цілком певна.

Чи справді вона така певна, дивувалася сама собі Тетяна. Чи сказала їй усю правду ота Клебб? Але ж їй самій треба в щось вірити — вірити в накази. Ті люди мають охороняти її, мають пересвідчитись у тому, чи вона не зійде з поїзда десь по дорозі. Вони не повинні чіпати ні її, ні Бонда. А потім, коли вони дістануться до Лондона і цей чоловік сховає її далі від довгих рук СМЕРШу, вона розповість йому про все, про що він тільки захоче знати. У глибинах своєї свідомості вона це вже вирішила. Та лише один Бог відає, що станеться, якщо вона зрадить їх тепер. Вони знайдуть спосіб схопити і його, і її. Вона це знає. Для них не існує таємниць. І вони не простять. Та поки вона виконуватиме свою роль, усе буде гаразд.

Тетяна шукала на обличчі Бонда ознак довіри до її слів.

Бонд підвівся.

— Не знаю, що й думати, Тетяно,— знизав він плечима. — Ти щось приховуєш, але, гадаю, саме не усвідомлюєш, наскільки воно важливе. Я вірю, що ти справді думаєш, ніби ми в безпеці. Але може бути й не так. Те, що ті люди опинились у поїзді, може бути й збігом обставин. Мені треба поговорити з Керімом і вирішити, що робити далі. Не хвилюйся, ми подбаємо про тебе. Проте зараз нам слід бути обережними.

Бонд роздивився навколо. Потім наважив усім тілом на двері навпроти, що вели до сусіднього купе. Вони були замкнені. Він вирішив заблокувати їх клином. Те саме зробить і з дверима, що ведуть у коридор. І, звісно, йому не можна спати. Отака тобі програма для медової подорожі! Бонд похмуро посміхнувся і подзвонив провідникові. Дівчина занепокоєно поглянула на нього.