За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії

– Ідьом на станцию, к камєнданту, – вирішив все ж проявити “бдітєльность” червоний москаль.

– Ідьом так ідьом, – погодився старшина, намагаючись не видати хвилювання.

“Маленький був путь, – згадував Олександр, – але страшенно неприємний... А жидюга з нами разом іде”.

Комендатура містилася біля каси дачних потягів. Її вікна виходили на перони 1 і 2 класу. Комендантом виявився звичайний залізничник, а отже – “цілковита шляпа” у комендантській справі. Головну роль знову відіграв пильний єврей. Він висловив і коменданту своє бачення проблеми.

Залізничник передивився документи, за якими Євтухів числився солдатом російської армії.

– Ти – афіцер? – запитав суворо.

– Нєт... Какой там офіцер?! Вот єду дамой і застрял в Кієвє із-за бойов...

Комендант подивився на руки Євтухіва і промовив грізно:

– Врьош, сукін син... Рукі у тєбя, што, пралєтарскіє? Афіцер...

Забравши документи, наказав занести затриманих у черговий реєстрик засуджених до розстрілу та відпровадити до арештантського вагона.

Документи ж кинув на стіл.

Слово “расстрєлять” кинуло Олександра в піт – спочатку холодний, потім – гарячий. Якась дивна слабість опанувала його тіло. Але розум продовжував аналізувати: очевидно, комендант набирає для розстрілу партії, щоб менше возиться. Значить, час ще є...

Тим часом арештантів вивели з комендатури і повели через колії. На них Євтухів побачив “кільканадцять розстріляних та роздягнених”. Ніби туман заслав очі козакові, а у мозку билася одна лише думка: “Утікти, утікти, утікти...”

Ось тут, на коліях київського вокзалу, Олександр Євтухів і пізнав справжню цінність життя.

Вартовий арештантського вагона не знайшов. Мусили йти назад до коменданта. Зайшли у приміщення. Вартовий начальству не доповів і десь подався.

Охорона в комендатурі явно не відповідала своєму призначенню. Відтак ще більша рішучість опанувала старшиною Вільного козацтва. Чекав тільки слушної миті.

Олександр і Стас сіли на диванчик. Тільки тепер Євтухів помітив його. Стас був страшенно блідий...

Євтухів почав заговорювати зуби писарю комендатури. Той непривітно виматюкався. І раптом з уст арештанта почув справжній фронтовий мат. Можливо, це й викликало до нього довіру...

Олександр взявся опановувати ситуацію. Сівши на край столу, він витягнув люльку і махорку... “Для більш демократичного вигляду” почав плювати на підлогу... Та ще й сякався двома пальцями. Все це він проробив невимушено, природно...

Тим часом приводили нових заарештованих. “Одного жидика зараз же звільнили, бо він оказався членом Петроградської бойової організації”.

Минула година. Стась вже зовсім повісив носа на бантину. А Євтухів опанував себе.

Бог прийшов у вигляді дурної жінки, на яку наїхав візник. Вона підняла такий страшний лемент, що навіть комендант мусив, накинувши шинелину, йти надвір розбиратися.

Євтухів зорієнтувався миттєво: хапнув зі столу свої документи, які перед тим вже пригледів, і – за комендантом до виходу. Йшов не поспішаючи, з незалежним виглядом. “Дуже стиснулося серце, коли проходив поруч із часовими, але нелегка вивезла, – згадував він. – Моя махорка та засунуті по кишенях руки і нахабна фізіономія... запевнили їх в моїй благонадійності”.

Вийшовши через службову кімнату, Євтухів майнув на дальні колії. Повернувши голову, побачив, що за ним поспішає Стась.

На дальніх коліях київського вокзалу Олександр Євтухів відчув себе “новонародженою дитиною – так легко було на душі”. Дика радість наповнила кожну клітину його тіла... Все ж небезпека ще вешталася поруч, попльовуючи, – територія станції просто “кишіла озброєними більшовиками”. Кожну хвилину можна було напоротися на них...

Кривими стежками вибрались до Караваєвських дач, а там звернули в бік ланів. Напрямок взяли на Святошине. Лише коли Київ був далеко за спинами, заспокоїлися.

Залягли у рівчак на ще не сталий сніг.

Лютий 1918 року був теплий, і ще недавно засніжені поля перетворились у страшне болото. Саме через ці прикиївські поля і йшли Стась та Олександр, люди, яких мало що єднало, хіба оця смертельна пригода.

Йти було важко – до ніг приставали великі грудки грязі. Але ж смерть була позаду!

У Святошині здибали полоненого австрійського німця. Євтухів звернувся до нього німецькою, і той вказав шлях далі.

Йшли через Борщагівку, Плисецьке, Забір’я, Мотовилівку... “Ночували по селах, у селянських хатах, де селяни приймали нас дуже приємно, – згадував Євтухів. – Декотрим, щирим людям, ми не таїлися і все розказували...”

Співчуваючи, селяни на дорогу ще й клуночок з їжею давали...

Вийшовши з Плисецького, стали свідками, як червоні задля розваги випустили з бронепотяга по селу три снаряди... За два дні дісталися Фастова. “І, помітьте, – зауважував Олександр, – не по колії (67 в.), а сільським розмокшим шляхом... всього більш за 100 верст”. Отак хотіли жити!

Що з того, що ноги були повністю стерті...

Фастів приймав поїзди зі Жмеринки, але в зворотному напрямку їх не відпускав. І все ж “паровик” до Жмеринки трапився. “Він був обліплений сірими шинелями, як мухами. Там було багато таких втікачів, як ми, – писав Олександр Євтухів. – У Козятині Стась узяв напрямок на Миколаїв. Я поїхав далі і 1 лютого прибув до м. Винниці”.

Ось так закінчив розповідь Олександр Євтухів, отаман залоги м. Вінниці, помічник Подільського губернського комісара, а до того ще й військовий комендант Подільської губернії навесні 1918 року.

“Гайда, браття!”

Цей спомин Євген Лоханько написав за рік до смерті...

Затриманих везли з Фастівської в’язниці до Києва, в губернську ЧК. Потяг посувався помалу, пухкав хмарами диму і через силу тягнув червоні “теплушки”.

У лісі гуляв вітер, заганяючи до вагона через щілини краплини дощу. Ліхтар, як повішений, мотався на дроті під стелею, сумно блимав і чадів. Було вогко і незатишно – краплини дощу долітали то з одного, то з другого боку.

А головне, мучила думка – що буде завтра?..

Арештованих було чотирнадцять осіб. Три жінки, шестеро старшин Галицької армії, літній чоловік (урядовець ще з царських часів), троє робітників і поручник Армії УНР Онущенко.

Галичани, вкрившись однаковими ковдрами, полягали один біля одного. Жінки-“спекулянтки” тулились у куті, хмикали та щохвилини втирали носи фартухами. Старенький урядовець сидів на великому клунку і сумно дивився поперед себе. Робітники дрімали під стінками.

Посередині “теплушки” розмістилися червоноармійці: двоє з них вартувало коло дверей, неголосно перемовляючись, а троє спало, поклавши біля себе рушниці.