Енквен розважався, з мавпячою спритністю лазячи вверх і вниз по шведській стінці. Потім, зачепившись за нікельований щабель, він повис, дивлячись у вікно. На широкому інститутському подвір’ї було порожньо. Тільки на волейбольному майданчику самотня постать вовтузилася побіля сітки та нова лаборантка швидко ішла кудись із течкою під рукою. В течці – Енквен це роздивився без особливих зусиль – лежав грубий конспект і пошарпаний підручник зоряної навігації.

Енквенові були до вподоби такі рідкісні дні (вони називалися вихідними), коли він міг ось так збирати інформацію, неквапом класифікувати її, а все незрозуміле з’ясовувати під час вечірньої зустрічі з Павлом Пилиповичем, або просто Пашею, як звали його співробітники.

Там, угорі, за товстою стелею, на пласкім даху чотирнадцятиповерхової будівлі, містився майданчик, з якого злітали в синє небо швидкокрилі сріблясті машини. Дуже кортіло розглянути їх зблизька, помацати, залізти до кабіни, натиснути стартер. Все це було знайоме роботам поки що лише теоретично. Ходити на авіамайданчик їм іще не дозволялось.

Навіть відсіля, з висоти останнього поверху, Енквен чітко розрізняв кожну билинку і досить добре чув кожне слово, мовлене там, унизу.