Заложна душа

Чоловік непомітно посміхнувся під густими вусами і робленим суворим голосом відповів, щось пригадавши:

— Хліб та сіль, а ти у порога постій!

— Мені не можна, я з ложкою! — почувши знайому приповідку, зовсім полегшено відповів Чіпка. На доказ своїх слів він покопирсався у шкіряному чабанському гамані, який примудрився не загубити під час своїх мандрів, і витяг з одного відділення, прикрашеного різними залізними набійками та блискітками, велику дерев'яну ложку.

— Еге! Бачу, ложка в тебе гетьманська! — тут уже чоловік не зміг стримати широкої посмішки, а Оксана і зовсім хихикнула у долоні.

— Ну що ж робити! Сідай і ти до нашої вечері. — Чоловік кивнув до Чіпки.

Хлопець, як і годиться, чемно подякував і неспішно почав набирати ложкою гарячу рідину, хоча у самого всі тельбухи скручувало від голоду.

— Як звуть тебе, малий? — спитав чоловік. Чіпка назвав себе. Чоловік коротко сказав, як звуть доньку, а себе велів називати паном Вербовським. Поява хлопця прийшлась Олені та батькові до душі. Сам малий поводився напрочуд статечно, і віяло він нього якоюсь надійністю, що і степ відразу здався не таким вже чужим та байдужим.

Після вечері пан Вербовський подивився на хлопця і запропонував:

— А ну розкажи, бурлаче, за якими такими справами степом мандруєш?

Чіпка подивився на чоловіка, який зовсім доброзичливо звертався до нього, на дівчину, що весело посміхалася, немов сестра рідна, і розказав свою історію, починаючи від знайденого вершника у степу і до геройської загибелі зимівчан.

Чим більше він розповідав, тим більш похмурим ставало обличчя пана Вербовського, тим жорсткіше прикушував він вишневий чубук люльки.

— Да, хлопче, кепські справи у степу робляться! — тільки й промовив він. — Ну що ж, товариство, будемо спати лягати.

Оксана лягла на згорнуту баєву юпку і вкрилася великою хустиною, а малому пан Вербовський кинув свою кирею:

— Спи, малий, а я поки що біля вогню повартую...

Чоловік присів зручніше, примостившись спиною до стовбура і поклав перед собою пістолі та шаблю...

* * *

Пробудив їх батько Оксани перед світанком. Почав ладнати суми до коней. Чіпка і собі приладнав гаман і став, очікуючи, що накаже суворий пан Вербовський. А до нього вже Оксана підійшла і щось на вухо лагідно зашепотіла. Батько декілька разів на хлопця озирнувся, головою декілька разів заперечливо хитнув, але Оксана настійливо прохала, і нарешті зглянувся пан Вербовський на Чіпку, який немов горобчик на босих ногах переминався, і сказав:

— А що, бурлаче, помандруєш із нами? Може, і Трохима твого десь надибаємо. Де Суха балка, знаєш?

На ці слова хлюпнув носом малий і відповів:

— А що ж, може, і я вам у нагоді стану. Саме там Трохим і запропастився, а як туди добратися, я знаю...

Пан Вербовський кивнув, підсадив на коня Олену, сам на чалого злетів; легко, немов торбинку із вовною, підхопив Чіпку і посадив поперед себе на сідло.

— Ну, з Богом! — тихо сказав він, і мандрівники рушили в туман.

Невдовзі почало сходити сонце. Чіпка на всі очі роздивлявся навкруги.

Таким дивним спокоєм і затишком віяло від степу, що Чіпка почав думати, що всі жахіття, що він бачив на своєму шляху, були просто сном. А тут ще й Оксана почала, видно, за своєю звичкою наспівувати.

"Отак би їхали та й їхали..." — мрійливо подумав Чіпка. Але цю мандрівну гармонію порушив пан Вербовський.

— Припини, доню, співи свої, бо не тільки ми почути можемо.

Оксана замовкла, і далі вони їхали тихо, пильно вслухаючись у степову музику...

10. Вежа

Кам'яні баби, що деінде біліли по курганах, прозивалися серед запорожців мамаями. Іноді подорожні, проїжджаючи шляхом повз степову могилу, зупиняли коня або воза і кидали на вершечок пагорба грудку землі. Такий був звичай серед козаків і чумаків. А бувало, що якийсь сивоусий характерник із срібним хрестом на грудях сідав біля мамая, викладав на чистий рушник шмат в'яленого м'яса, окраєць хліба і флягу з калганівкою, довго про щось думав, сумно похиливши голову, плескав горілку на пошарпаний вітрами білий камінь і до пізнього вечора радився з вічним степовим вартовим. Бувало, що знімав, приторочену до сідла бандуру або легку похідну кобзу січовик і повільно ткалася дума, сплетена з колючої тирси, низьких чорних хмар, смерті і вільного вітру...

...Остап Лелека гнав коня степом, а шлях його проліг до далекої Кальміюської паланки, через яку століттями проходив кривавий фронтир між ордами ногайською й кубанською, між запорізьким і бусурманським світом, між Військом Запорізьким і Військом Донським. Жирні землі прикальміюські здавен просякли кров'ю; моторошні, темні історії розповідали чабани і перехожі кобзарі про тіні вояків давно забутих народів, що підіймалися з могил, ненаситно шукаючи собі честі й слави. Там, у Кальміюській паланці, було все — Дикий Степ, глибокі балки і таємні урочища, річки із прозорою водою і високі ліси, там був берег моря і широкі солоні лимани. Там були заховані у ярах зимівники і бурдюги, де рідко селилися гречкосії, а жили здебільшого низові козаки-характерники, звичні у будь-яку мить підхопити свою, освячену в потаємних місцях, зброю і вступитися за свої вільності. Найбільше саме про них ходило дивовижних переказів і легенд серед бувалих січовиків. Столицею Кальміюської паланки був приморський форпост — давнє запорізьке городище Домаха. Жили там козацькі майстри, що від діда-прадіда зберігали секрети будівництва згубних для турецьких галер козацьких чайок. Жили там і козацькі лоцмани, що могли по зірках визначити шлях від моря Озівського через океан до далеких берегів самої Білої Арапії...

Через декілька днів, мандруючи степом, побачив Остап височенну могилу і зрозумів, що дійшов мети, бо тільки одна така могила була в цьому Степу, бо саме про цю могилу співали бандуристи: "...А з Савур — могили видно всю Вкраїну...".

Виїхав конем на могилу Остап і озирнувся навкруги — перед ним, наскільки бачило око, розстилався у своїй дивній красі Степ. На мить забув запорожець про страшну мету подорожі своєї і замилувався дивом під синім небом. Але невдовзі вдарив коня острогами і поскакав далі, до перевозу через славну річку Кальміюс, за якій знаходилося Залізне урочище, де і жив запорожець Іван Копняк...

...Біля перевозу юрмився великий натовп. Кого там тільки не було! — солдати московських команд, бородаті кацапи у личаках, які сиділи на низьких телігах, поспішаючи на козацькі землі за своїми орловськими та смоленськими панами, іудеї у чорних скуфійках із багатоколінними сімействами, чорновусі сербини з довгими люльками, болгари у мережаних бляшанками куртасах і греки, що тягли за собою отари овець аж із самого Криму... Українці якось відразу опинилися скраю від дерев'яного помосту і тільки здивовано поглядали на всю цю гучну юрбу, що лаялася, пхалася і репетувала, не звертаючи уваги на колишніх господарів цих степів, яких хоча і було разів з десять більше ніж захожого люду, але, отетерені таким нечутим галасом і нахабством, мовчки пихкали люльками і хто зна, які думки гніздилися у їх чубатих головах.

Остап зіскочив із коня і здивовано дивився на цей гармидер. Тільки він спробував упхнутися до пристані, ведучи коня у поводу, як на його голову сипнулася кипа обурених побажань:

— Куди лізеш, хахол!

— А що тут цей горлоріз робить!

— Тут тобі не Україна, а Новоросія!

Остап уже подумав, а чи не довести шаблею, чия це земля, як побачив, що з десяток солдат, скидаючи рушниці, пхаються до нього. Остап плюнув і вибрався з натовпу.

— Е, чоловіче, тут до другого пришестя скніти прийдеться, хіба з неба вся ця заброда валиться? — похмуро заявив насуплений козак у солом'яному брилі. — Нашому брату і не протовкнутись...