Заложна душа
Шрифт:
— Не бійся, дівчино! — густим басом гримнув Давило. — Ми цих людоловів зараз на шлях праведний наставимо!
Гримнув постріл — то Волох вихопив пістоль і розрядив його в Остапа. Куля збила із голови козака шапку.
— Чоловік стріляє, а Бог кулі носить! — засміявся Остап і брязнув шаблею, — Бачу ти тільки одягом козак! — а потім повільно додав, уважно вдивляючись в обличчя отамана: — Хоч загинь по-козацьки, тварюко!
— Зараз подивимося, хто згине! — крикнув Волох, скинув кармазин і блимнув шаблею. — Давай, Сухий, тельбухи цим пентюхам випустимо!
Сухий стрибнув на коня і супротивники почали роз'їжджатися по зеленій рівнині.
— Ну що ж, потанцюємо, бісові душі? — гаркнув Давило. Вороги вдарили острогами коней і понеслися назустріч, виставивши наперед клинки. Оксана із завмираючим серцем дивилася на герць. Земля здригнулася від тупоту копит. Четверо вершників мовчки летіли назустріч. Відстань між ними швидко танула. Пил здіймався зі столоченого ґрунту. Хтось пронизливо гикнув, і вершники збилися у відчайдушній рубанині. Хропіння коней, вигуки вершників і брязкіт шабель приголомшили Оксану. За хмарою пилу, крізь сліпучі сонячні промені,
А тим часом два вершники рубалися із небаченою люттю. Здавалося, що від розпечених іскрин, які рясно сипалися з клинків, запалає трава під кінськими копитами. Раптом двобій припинився. Волох, хитаючись у сідлі, від'їхав на кілька метрів. Шабля випала із руки його і впала, брязнувши об камінь. Волох закинув голову назад — по обличчю текли струмки крові. Кінь його застиг, стривожено роздуваючи ніздрями, отаман харцизів погойдався трохи і, схилившись набік, тяжко завалився під копита.
Остап зістрибнув із змиленого коня і підійшов до Волоха. Він довго дивився на колишнього січовика, потім озирнувся на Давила:
— Живий... Я його тільки пласом пригрів, до вечора очухається...
— Що ж ти цього шибеника насмерть не зарубав! — здивувався вежник. Остап мовчав, не зводячи застиглого погляду із непритомого Волоха. Оксана, не вірячи у свій порятунок, тремтіла.
— Заспокойся, ясна панно, — ґречно звернувся до неї Остап, подаючи руку, — ми козаки чесні, а з твоїми кривдниками за звичаєм вчинили. Розкажи, краще, звідки тебе ці розбишаки вихопили і якого ти роду?
Оксана довірливо подивилася у вічі Остапа. Обличчя запорожця було відкрите і щире. Тільки десь у глибині його зіниць дівчина помітила щось потаємне, немов визирало звідти тяжке і болісне знання. Крізь сльози Оксана розповіла про напад харцизів на хутір і нічний жах втечі від пекельної потвори. Остап і Давило похмуро вислухали і перезирнулися.
— Що ж, ми тут в одній корчмі і не такі дива бачили, — бовкнув Давило, Остап м'яко додав:
— Не пеки очі слізьми, а краще поїдемо батька твого пошукаємо, — за цими словами він легко, немов пір'їнку, підсадив дівчину у своє сідло. Потім перекинув отамана харцизів через коня.
— Може, поховаємо зарізяку? — запропонував Давило, кинувши погляд на іншого харциза.
Остап подивився на небіжчика, на його коня, який, розмахуючи хвостом, стояв над ним, і різко кинув:
— Катюзі по заслузі!
19. Повернення
Пан Вербовський крокував навпростець, марно вдивляючись навкруги запаленими очима. Безлюдний степ шумів катраном і тирсою. За декілька миль від хутора йому здалося, що поблизу густого тернового куща біліє сорочка. Він прискорив ходу і побачив Чіпку. Хлопець сидів, зігнувшись, і, обхопивши плечі руками, трясся немов на лютому морозі. Пан Вербовський поклав руку на плече хлопцю — той сіпнувся і кинувся тікати. Ледь вдалося пану Вербовському схопти і добрячим духопеликом привести хлопця до тями. Очі Чіпки налилися жахом.
— Ну що ти, малий, тіпаєшся, — заспокоював його старшина.
— Вовкулака, — клацаючи зубами, бурмотів Чіпка.
— Ну то й що — його вдень не буває, він харцизів порвав, — сказав пан Вербовський, мимоволі озирнувшись довкола. Хлопець, втім, почав труситися ще більше і повторив:
— Вовкулака, — потім, запинаючись, додав: — Трохим — вовкулака...
Остап знав, що шлях їх повинен пролягти прямо до великого чагарнику, знаного на Січі як Пименів чагарник. Чому їхати треба було саме туди, він намагався не замислюватися. Він просто знав, що їх шлях повинен був проходити через цей чагарник. І все... З кожним днем після смерті Чорнояра, Остап все більше відчував, як у його душі поступово, але неухильно наростає дужа потаємна сила, що владно веде його цим незбагненним життям, сила, яка і лякала і захоплювала водночас... Вона приносила в його сни розпечене криваве сонце, яке виїдало душу, і табуни диких коней неслися випаленим степом крізь сонце...
Безліч дивних валок пройшло степом за безкінечні часи його існування. Безліч з них так і загинули, не витримавши його сурового випробування. В яке дивне і плутане мереживо Великого Степового Закону потрапили декілька супутників на чолі з Остапом Лелекою, пробираючись непримітними стежками скрізь Дике Поле?..
Попереду їхав Остап, гостро вдивляючись у степове сяйво, рятівне і гибельне водночас. За ним просувались Оксана, Чіпка і пан Вербовський, який доглядав за полоненим Волохом, і Чіпка. Волох, який швидко очуняв після двобою з Остапом, здавалося, повернувся до життя, але не до свідомості. Весь шлях він їхав мовчки, ніби відчужено. На постоях байдуже дивився на запропоновану їжу, і не звертав жодної уваги на сповнені ненависті погляди пана Вербовського. Ніхто не наважувався спитати в Остапа, чому той залишив страшному отаману харцизів життя, — сам же запорожець вів своїх супутників тільки йому відомими стежками, похмуро розмірковуючи над страшними мареннями. Позаду всіх їхав Давило. За всією безтурботністю його вигляду відчувалось вміння помічати все навколо і готовність у будь яку мить розпочати бій.
Пересувались подорожні вночі, вдень відсиджувались у потаємних ярках, слідкуючи за чорними димами, що загрозливо темніли на обрії...
...Десь на другий тиждень подорожі вони розбили собі ночівлю на дні глибокого байраку. Весь день ішов дощ, і Остап, порадившись із товариством, вирішив перечекати добу,
поки земля не просохне. Під самий ранок він прокинувся: повільно розвиднювалося, дощ нудно сіяв краплі по галявині, лунко падаючи на грубу тканину намету. Вартовий Давило, загорнувшись у кирею, сумно напівлежав біля решток вогнища і, підперши голову рукою, цідив давно згаслу люльку. Волох нерухомо застряг біля високої верби, сорочка і обідраний жупан його були наскрізь мокрі, по обличчю струменіла вода, але він не помічав дощу, дивлячись без виразу.Остап підвівся, Давило тільки зиркнув на нього і перевів погляд на Волоха. Остап підійшов до полоненого отамана і смикнув за аркан, яким той був прив'язаний до дерева. Захалявний ніж-чонгал декілька разів чиркнув по мотузках.
— Пішли, — стиха мовив Остап, ховаючи ніж за пояс.
Волох підвів на нього погляд... Вони, ковзаючи по слизькій від дощу траві, почали вибиратись з яру. Давило уважно дивився їм услід. Відкритий степ блищав мокрим ковилем. Йшли довго — Волох по дорозі скинув жупан. Сорочка обліпила його м'язисту спину. Остап йшов позаду. Здавалось, він перейнявся байдужою поставою Волоха.
Коли дерева, що росли навколо яру, лишились позаду, слова Остапа пронизали Волоха:
— Стій...
Отаман зупинився, плечі його смикнулись, і він повільно озирнувся на Остапа. Козак, здавалося, не дивиться на нього. Остап підставив обличчя дощу і зняв набряклу шапку:
— Тоді це ти був, біля Рущука? ...
...Розпорошені ряди запорізької кінноти повільно підіймались на пагорб. Копита коней грузли у в'язкому мокрому чорноземі. Дощ лив усю ніч. Козаки стиха лаялись, клянучи і дощ, і болото, й наказ сотника забратись на гору і звідти атакувати турецькі шанці. Киреї, папахи і чорні кудлаті бурки просякли вологою — там, з-за гори, ліниво, немов через тяжку дрімоту, хлопали залпи артилерії. Деінде спалахувало передсмертне "ура" московської піхоти, яку дорізували на редуті у контратаці яничари. Пагорб був крутий, порослий рідкими деревами. Вперед вирвався рій козаків новодерев'янківського куреня, які мали свіжих коней. Перший січовик — молодий ройовий на вороному коні — вже вискочив на пологий схил. Раптом він зупинив коня, натягнувши повіддя. Рука його тіпнулась до тяжкого пістоля біля сидельного кобура. Невдовзі позаду нього з'явився перший десяток козаків. Вони, подібно до ройового, зупиняли коней і мовчки дивились на те, що відбувалось на віршечку пагорба. Невдовзі вже вся комонна сотня застигла під дощем, оточивши широким півколом пагорб. Там, на слизькій, замішаній з кров'ю, землею йшла несамовита різанина. Окрай, біля самих дерев, лежало три вбитих запорожці. Два з них впали, розкинувши руки, горілиць — на грудях їх розпливались широкі плями крові — в очах, які заливав дощ, застигло здивування. Третій лежав, втопивши голову у калюжі. Одна рука його була підвернута під груди, немов мертвий затискував рану (у калюжі масно блимала чорна кров), інша рука, відкинута на зламі, стискувала білими пальцями домаху. Поблизу їх стогнав, вмираючи, зарубаний яничар — його напіврозкручена чалма з білою тканиною валялась поруч, просякаючи чорним багном. Плече яничара страшним ударом було розрубано навпіл і біла кістка ключиці неприродно чисто білила серед розпанаханого м'яса. Між вбитими, по литки у розкислому ґрунті, перемазані глиною і багнюкою, дико хрипучи, тяжко тупцювали у заклятому герці троє. Один — вкрай захеканий запорожець — люто відмахувався шаблею від двох напосідаючих яничарів. Як і вороги, він був з ніг до голови перемазаний грязюкою, і тільки мокрий оселедець на голові доводив його належність до січового братства. Було зрозуміло, що козаки напоролись на засідку, двох яничари застрелили відразу, а на інших кинулись із ятаганами. Тепер закінчення бою не важко було передбачити, але щось заважало січовикам кинутись на допомогу братчику. Можливо, небачена навіть ветеранами лють, з якою рубалися вороги. Від чорних, вкритих товстим шаром бруду облич, випромінювалась гостра ненависть. Залиті кров'ю зіниці дико крутились у білих орбітах, із зірваних горлянок виривалось звіряче харчання. Ворохи іскор сипались з розпечених клинків. Вони бились, не звертаючи увагу на козацьку сотню. Втім, з'явись тут вся незчисленна султанська армія чи всі армії світу, вони продовжували б цей бій на витолоченій землі. Яничари, які давно вже загубили свої чалми, люто насідали. Здавалось — запорожцю залишилось жити лічені секунди. Клинок шаблі козака хлопнув і розломився навпіл. Хтось із молодиків нахилив спис, але так і застиг, зачарований моторошним видовищем нелюдської ненависті. Запорожець ухилився від удару, впав на коліна і, тримаючи переламану шаблю, обома руками знизу вгору розпоров, немов на бійні, живіт яничара. Той відразу, немов підкошений, повалився на мокру землю, відразу підскочив, однією рукою розмахуючи ятаганом, а другою пхаючи кишки назад, у розпороте черево, але захитався і впав. Втім, супротивники вже забули про нього. Їх лють досягла такого рівня, що, здавалось оточуючим, небеса спопелять обох. Ятаган яничара і уламок шаблі вже були відкинуті, і вороги борсались у калюжах, рвучи один одного на шмаття голіруч. На мить зверху опинився яничар, потім запорожець і знов яничар. Яничар відхилився, шукаючи позаду ятаган і козак зміг вчепитись йому в горло. З-під зчеплених пальців по шиї турка потекли струмки крові, він відкинув голову, марно намагаючись розірвати мертву хватку запорожця. Почувся хруст зламаної горлянки, але ще декілька секунд тривало яничарське життя... Козак відкинув мертве тіло і, хитаючись, спробував підвестися на ноги, це йому не вдалось і він поповз до уламка своєї шаблі. Козаки застигли. Запорожець підтягнув до себе мертве тіло і почав рубати йому шию. Уламок із чавканням вгрузав у горло, рвучи м'язи і ламаючи кістки. Дощ почав хлистати сильніше — тяжкі краплі змили багнюку з обличчя запорожця. Той закінчив свою жахливу роботу і взяв відрубану голову яничара в руки. Раптом, із несподіваним жалем, він провів тремтячою рукою по гострому обличчю мертвого. І тут козаки побачили дивну схожість живого і мертвого, хіба що у яничара, на відміну від кароокого січовика, були яскраво сині очі.