Замах на міражі

Я також хотів би знати, що станеться з нашими правнуками через сто років, та помилка Бєлінського остерігає від оптимістичних прогнозів. Щоб хоч якось збагнути майбутнє, варто звернутися до минулого, вловити в ньому особливості розвитку. Ньютон на схилі літ повернувся до богослов’я, Ейнштейн захопився грою на скрипці, складав немудровані вірші, Оппенгеймер вивчав санскрит, ну а я з головою пірнув в історію, шукав у ній щасливі моменти.

У деяких солідних працях я надибував багатозначні слова «золотий вік енеоліта». Ще не було рабства, ще не стався різкий розподіл на багатих і бідних, а поширене тоді рільництво все ж таки годувало людей. Та кого з нас потішить таке ненадійне благополуччя, що добувається мотикою, залежить від найменших примх природи — дощу не на часі, випадкового граду, несподіваної посухи. Золотий вік — чи не так?..

Найщасливішими в історії вважають чотирнадцять років Перікла в Афінах. Так, але це щастя скарбника, який прибрав до рук спільну скарбницю. Афіни очолювали союз еллінів, безконтрольно розпоряджалися внесками, що стікалися з усіх міст. А Сократа тим часом було засуджено до страти, і великого Фідія кинуто до в’язниці…

Коли пильніше вдивитися, жоден час не щасливіший од нашого. Я так і не знайшов в історії миті, про яку можна було б сказати: зупинись, ти прекрасна!

Однак мізерна ж утіха — ми, мовляв, такі ж нещасливі, як і наші прадіди, нітрішки не добріші, не чуйніші один до одного. Людство завжди відмовляло собі б зайвому кусні хліба, щоб отримати смертоносну зброю. І тепер такий коштує у десятки разів дорожче, ніж трактор, що працює в полі. З власної зарозумілості і з непорозуміння ми продовжуємо відносити себе до виду homo sapiens — людина розумна, але нам набагато більше пасує назва, якою ми нагородили своїх далеких попередників homo habilis, людина уміла. Ми вправні, ми напрочуд кмітливі, винахідливо створюємо за допомогою одних речей інші, але вражаюче нерозумні, самі себе жахаємося.

Ми звикли любити Батьківщину, шмат простору, де з’явилися на світ! І чомусь не кажемо про любов до свого часу. Люблю наш час, дивуюся йому, страждаю від нього і хочу, хочу щасливих у ньому перемін.

Та чи можна вплинути на час? Так, втрутившись у природний хід розвитку. Так, вносячи елемент штучності у стихійні події. Так, зусиллям розуму! Я зараз немилосердно катуюся цим питанням.

Після такої неоригінальної філіпіки, боюся, може скластися враження: еге, чи не хворий він манією месіанства. Недуга, справді, не така вже й рідкісна і в нашому раціональному віці.

Месіанством?.. Ні! Хворію досить поширеною нині хворобою — неминущою тривогою за день прийдешній. Я, такий собі Георгій Петрович Гребін, який п’ятдесят шість років тому народився в глухому районному селі Ярове, в родині непримітного навіть за районними мірками службовця, з шкільної лави потрапив у окопи, поранений на Курській дузі, контужений в Карпатах, зараз маю ступінь доктора, звання професора, значуся в штаті відомого на весь світ НДІ, в міру щасливий сім’янин, я хочу, щоб життя і надалі процвітало на Землі. Хочу! Не осудіть за тривіальність.

2

Навряд чи комусь пощастить уникнути в напруженій течії часу ударів, випадкових травм.

Злигодні війни, поранення і контузію я якось не звик брати до уваги, скоріше навіть вдячний долі, «що в двадцяти баталіях я був, а не убитий». І шлях від студентика, який не встиг зняти військової шинелі, до відомого професора також можу вважати гладким. Неминучі неприємності, прикрі перепони були, але не такі значні, щоб ремствувати на них.

Років п’ятнадцять тому чи навіть більше я побував у Лондоні на міжнародній зустрічі фізиків, розбурханих тоді теорією кварків. За кілька кроків від сяючої реклами Пїккаділлі під аркою будинку, що виходила на людну вулицю, я запримітив гурт молодиків, довговолосих, у барвистих кофтах, у намистах, з підфарбованими очима і намальованими губами, із зазивним виглядом панельних дівиць.

— У вас такого немає, містер Гребін? — поцікавився мій попутник, відомий в Англії науковий оглядач.

І я відважно, з чистим сумлінням відповів:

— Ні. Скрушне зітхання:

— В такому разі вірю — майбутнє належить вам, бо молодість багатьох розвинутих націй таїться у цій пошесті.

Мене було покарано за зарозумілість. До того часу в мене вже підріс син. Він захоплювався марками, науковою фантастикою, фотографією, серед школярів шостих — сьомих класів на районних змаганнях по лижному спорту зайняв друге місце, учився нерівно, у щоденнику часто стояли поряд п’ятірки і двійки. Згадуючи минуле, виразно бачу його в ті щасливі літні дні на дачі в Абрамцеві, яку ми наймали у вдови художника, — вигоріле волосся, чисте, засмагле лице, очі, які довірливо віддзеркалюють небо, тісні потерті шорти і коліна в саднах… Щемить серце, хоч криком кричи.

Сева — одинак у добропорядній родині. Та для підлітка настає така пора, коли кожна родина починає здаватися йому неблагополучною. Кожна, навіть найідеальніша! Стає тісно в її рамках, зовнішній світ манить до себе, опіка матері і батька пригнічує, хочеться волі й самостійності. Становлення людини не обходиться без цієї кризи, в одних вона проходить непомітно, в інших переростає у трагедію. Сева став частіше десь пропадати…

Він відпустив волосся, категорично відмовився стригтись, одразу ж втратив вигляд доглянутої дитини, такий собі здичавілий послушничок. Він знайшов стару материну кофту з широкими рукавами, от тільки звичайні ґудзики його не влаштовували, десь роздобув мідні дзвіночки, власноручно їх пришив. У жіночій кофті з дзвіночками, у потертих, з чужого заду (виміняних) джинсах з торочками знизу, з неохайними рідкими косицями, що спадали на плечі, — дивна, одначе увага до власної зовнішності: намагатися не сподобатися іншим, бути схожим на городнє опудало. Наш син…

Навряд чи він сподівався, що ми будемо милуватися ним, але нашу розгубленість, досаду, презирливість сприймав хворобливо, став надмір дратівливий. Тепер будь-яка дрібниця виводила його з рівноваги: осудливий погляд, гірка посмішка на моєму обличчі, прохання матері винести відро із сміттям — все це він сприймав як посягання на його гідність. І найпростіші питання оберталися для нього болісними проблемами — відзначати чи не відзначати вдома день народження, чи їхати разом з класом на екскурсію в Коломенське, чи просити у матері грошей на нові платівки?.. На його фізіономії все частіше з’являвся вселенський кислий вираз, допоки не захолов у постійну міну і остаточно спотворив його. Ми відчували — він дедалі більше вже сам себе не поважав.

А я згадував випадок у Лондоні і розкаювався у браваді — у нас цього нема, ми на відміну від інших бездоганні… Те, що властиве для часів і народів, так чи інакше не може поминути і нас.

Сакраментальний конфлікт батьків і дітей виник не вчора. «Я втратив будь-які надії щодо майбутнього нашої країни, якщо нинішня молодь прибере до своїх рук кермо влади, бо ця молодь нестерпна, просто жахлива». Ці слова сказав Гесіод ще у VII столітті до нашої ери, Але батькам наступних поколінь від того стародавнього зізнання легше не ставало.

3

Ну якщо вже мені не по собі — повсякчас на грані відчаю — то, здавалося б, що має відчувати мати? Та як не дивно, вона не докоряла йому, не намагалася залізти в душу, не заводила всілякі спасенні розмови, мовчала і придивлялась. Та я бачив, як важко це їй давалося: змарніла, очі позападали, погляд став неспокійний, ніби вона увесь час чекала — ось-ось ударять ззаду.

Ми одружилися, коли я був аспірантом, а вона студенткою четвертого курсу Катею Востровою — акварельне обличчя, світлі коси. Хіба міг я тоді думати, що ця ефемерна істота стане моєю непохитною підпорою. Не я — її, вона — моєю, на все життя. Щоправда, невдовзі Катя втратила свою ефемерність, розкохалася, набула величного виду. І слід сказати, що світлі Катині коси було відрізано… Я займався невловимими нейтрино, сушив голову над тим, сідлоподібна чи сферична форма Всесвіту, і не вмів пам’ятати про кахлі, що відпали у ванній, про пальто для Севочки, про те, що нарешті «хліб наш насущний даждь нам днесь». Цим клопоталася лише вона, Катя, я тільки покірливо схилявся перед її передбачливою мудрістю, тепер ось з надією чекав її рішення. І вона вирішила: