Замах на міражі

— Це бунт, Георгію. Проти нас, проти цілого світу. Ти хочеш його вгамувати?

Я нічого не відповів.

— Де там, — гірко мовила вона, — ти волієш, щоб це зробила я.

І я знову промовчав, бо вона вгадала. Мені нічого було додати.

— Так от, Георгію, краще нам не помічати його хлоп’ячого бунту, вдати, що він не вартий уваги. Не підкидатимемо дров у вогонь. Сам згасне.

Зайвий раз Катя довела свою незбагненну для мене мудрість — справді, Сева незабаром забув кофту з дзвіночками, підстригся, змив з лиця кислу міну, впрягся у шкільне ярмо, а воно нині тяжке. Давно зникли альбоми з марками, дитячі фотоапарати, підручники витіснили книги наукової фантастики, навіть у кіно вискочити бракувало часу, щоденні турботи про оцінки і синці під очима від старанності. Та пора обирати те, чому маєш присвятити себе. Треба чимось захоплюватись, щось шукати, нехай навіть на шкоду успішності, крадучи час у домашніх завдань, інакше — цілковита розгубленість на початку шляху, випадковий інститут, випадковий фах, ноша до гробу, доля невдахи. Я забив на сполох, і Сева охоче на це відгукнувся — став захоплюватись… гітарою! Цілими вечорами він бренькав з вражаючою занудливістю:

Чухають хребти ведмедіОб земную вісь…

З четвірочників скотився до трієчників і вже не піднявся. Мати не дорікала мені за необачність, тільки поглядала зрідка осудливим оком.

Він подав на біофак, хоч з таким самим успіхом міг би подати на фізичний чи юридичний, його відсіяли після першого ж іспиту з математики. Отут і з’явилась на його ще по-хлоп’ячому пухких губах слабенька усмішечка, іронічна й беззахисна водночас. Усмішечка бувальця, який уже у всьому розчарувався, його вже не подивуєш і не зламаєш невдачею. Це вам не той кислий вираз недоростка, не пригніченість, не розгубленість, а набута після поразки рішучість. Сева недовго тримав нас у невіданні.

— Більше нікуди не подаватиму. Навіщо? У школі була каторга, в інституті — знову!.. Хочу жити. Просто. Без натуги. На хліб для себе якось зароблю.

Рішення безпрограшне вже тому, що для його здійснення не треба щось особливе робити. Я приголомшено дивився на усмішечку бувалої людини, приклеєну на хлоп’ячому обличчі.

А мати тихо мовила:

— Ти мене обкрадаєш, Сево.

— Чим?

— Яка мати не мріє подарувати світові видатну людину.

Але він з ходу відрізав:

— Що для тебе важливіше, мамо: те, щоб я став видатним, але був нещасним, чи ж щасливим, але непримітним?

Я крекнув, а мати з тужливим здивуванням довго розглядала його.

— Хто тебе так налякав, сину? — спитала вона. — Не ми ж.

Сева вперто опустив голову:

— Хочу бути вільним… від зайвих турбот. От і все!

Його швидко звільнили від турбот про своє майбутнє — призвали в армію. Там за нього думали, ним розпоряджалися, жодних клопотів…

4

Війна поріднила мене з однією людиною — Голенковим Іваном Трохимовичем, командиром дивізіону, з яким я пройшов від Калача-на-Дону до Сталінграда, від Сталінграда до Праги. Ще до фронту, на підготовчих навчаннях під Серпуховом, грізний майор Голенков випадково завважив, що хлопчина-розвідник батарейного взводу управління миттєво, не зазираючи до таблиць, робить потрібні розрахунки для наводки гармат. Сам майор Голенков прийшов із запасу, стріляв на громадянській з тридюймівок, дальність обстрілу яких чотири версти, балістику знав слабенько. Він був здивований моїми здібностями, пообіцяв зробити з мене командира, називав синком, і це, справді, стало не просто лагідним звертанням — я попав під батьківську опіку.

Іван Трохимович вражав кощавою громіздкістю незграбного тіла, густим басом, суворо висіченим обличчям. Житейська мудрість, яку він прорікав між іншим, і досі для мене нестаріючий порадник: «Пильнуй свою голову, та пам’ятай, що твоя макітра не дорожча за інші… Ніколи не гарячкуй, шаплик води гасить вогнище… Не смій бути ситим, коли підлеглий голодний…» Усе життя пам’ятаю нелукаві батьківські настанови, і якщо не завжди їх дотримуюсь, то лише тому, що не маю ні сили волі, ні моральних якостей свого наставника.

На Курщині під час наступу німецька батарея, яку ми намагалися подавити, накрила наш спостережний пункт, осколком мені перебило ліве передпліччя. Іван Трохимович приповз до нас з дивізійними розвідниками, власноруч волік мене на плащ-палатці через зону обстрілу. Я не пам’ятаю цього, бо джгут був невдало накладений, і я втратив багато крові, знепритомнів. Він ублагав, щоб мене не евакуювали, залишили при санбаті, боявся загубити. Боявся цього і я, а тому ще з незагоєною раною повернувся у дивізіон.

Кінець війни застав нас під Прагою, Іван Трохимович сам добився моєї швидкої демобілізації: «Не ціле ж життя стовбичити тобі біля гармат».

А через десять років вранці мене підняв телефонний дзвінок.

— Великодушно вибачайте, але чи не тут мешкає Георгій Гребін? — Неповторний бас, який неможливо ні забути, ні сплутати.

— Іван Трохимович!!

— Впізнав, голубчик! Пам’ятає старого! — у басових руладах незвичне деренчання.

Він демобілізувався в чині підполковника, жив у Москві, працював у якомусь галузевому главку інспектором.

Був час, коли ми зустрічалися часто, я приходив до нього з своїми радощами й печалями, тепер бачимося набагато рідше, та раз на рік я обов’язково провідую його.

Він ніколи не святкував своїх днів народження, відзначав лише один особливий день. Ваньці Голенкову, круглому сироті, село ухвалило ходити в пастухах, їсти у хазяїв, ночувати по чужих кутках. І ось одного разу, коли він під осіннім дощиком пас стадо на покосах біля ріки, з обрідкуватого ліска виїхало двоє кіннотників, у одного за плечима стирчала гвинтівка, у другого на поясі висіла кобура з наганом. Вони шукали броду через ріку, «де дно твердіше, важке поволочимо, щоб якось не загрузнути». Іван лишив стадо на хлопчину-підпаска, повів кіннотників на перекати, дно там щільне, пісок з галькою, будь-якого воза вдержить. Але важкими виявились не вози, а гармати… У село він не повернувся, лишився при артилерійському з’єднанні окремої ревбригади під командуванням товариша Пестуна-Гроздецького. Через рік неписьменний пастух вже командував батареєю, під хутором Михайловським його батарея розмела наступаючих козаків, виграла бій. Івана Голенкова було відзначено у наказі, підписаному Фрунзе, нагороджено іменним годинником. Після визволення Криму від Врангеля його послали на курси комскладу, та кадровим командиром він залишався недовго. Армія опікувала село, Іван Голенков очолював шефські бригади, виступав з доповідями, організовував лікнепи, їздив для ознайомлення у славнозвісний тоді радгосп імені Тараса Шевченка, де створювався перший тракторний загін. Скінчилося його шефство тим, що гімнастерку з чорними петлицями Іван змінив на піджак відповідального районного працівника, а пізніше. й обласного… Та не все котилося гладко, були чималі неприємності, про що він не любив згадувати. Їх списала війна…

День, коли «від корів пішов до людей», він вважав найважливішим днем у своєму житті, відзначав його у колі близьких.

Колись у цей день поруч зі мною за столом сиділи ровесники Івана Трохимовича. Нехтуючи артритами, колітами, катарами, які напосілися на них, старі налягали на горілочку і, відриваючись від спогадів, глухими басами й вібруючими дискантами виводили:

Армія біла і чорний баронЗнову лаштують нам царський трон…

Нікого з них уже нема в живих, а сам Іван Трохимович, останній із могікан, насилу ноги переставляє. Він роком старший від нашого віку, що вже завершується. Він важко обертає своїми крупноблочними суглобами, складки пористої сірої шкіри обвисли, лише ніс, як і колись, твердий та іржаві брови кущисті й грізні, але під ними розмита дитяча голубінь. І зі свистом дихає, натужливо балакає — хворіє на астму, та розум зберіг ясний, поважність теж.

Після господаря тепер я найстарший за столом. Доньки Івана Трохимовича і його зяті також не молоді, але вже для них «Вставай, країно гордая…» настільки ж екзотична, як для мене «Армія біла і чорний барон…». Іван Трохимович щоразу забирає мене від родинного збіговиська до своєї спартанської кімнатки, вмощується навпроти — напружено випрямлений, плечі підняті, лопатисто-широкі, вузлувато-венозні руки прикривають гострі коліна.

— Мене, відживаючого, гризе тривога, мій друже… — Сиплим голосом, пересилюючи задишку.

— Щось сталося, Іване Трохимовичу?

— Так, голубчику, так. Стара руїна, бачте, почала думати.

Я не вважаю за потрібне ні заперечувати, ні квапити запитанням — сам скаже, для цього й витягнув з-за столу, привів сюди. Він височіє у позі кам’яного фараона, дивиться молочним поглядом у вікно поверх гамірливого міста, поверх неспокійного сьогодні — у безконечність.

— Я завжди був зарозуміло вдоволений собою… — Глухо, не мені, а кудись. — Так, все своє довге життя вважав — зірок з неба, звісно, не хапаю, зате сумління чисте, як сльозинка. Прожив вісім десятків, а вдивитися у себе ніколи було, квапився вперед, зорі назустріч. Лише тепер здогадався озирнутись, і…