Заплакана Європа

– Збирайтеся, панове, їдемо, – зиркнув на нерозпаковану валізу, хвацько підхопив її та виволік із номера, підморгнувши Людочці. – Я чека-а-а-аю внизу-у-у-у! – гукнув із коридору.

Микола повільно натягав на себе одяг, Людочка швидко зносила з ванної кімнати розставлені там півгодини тому предмети особистої гігієни. Мовчки пакувала їх до сумки.

Невеличкий мікроавтобус кольору занадто мокрого асфальту був по вінця забитий багажем. З українськими біженцями їхали двоє іранців, які досить добре говорили російською, й один чоловік, що весь час мовчав, тому дізнатися про його національність чи з якої країни він родом було непросто. Іранці повідомили, що усіх везуть до містечка Валкеала, на схід від Гельсінкі.

– А я так хотів жити у столиці, – як звістку про смертельний вирок вичавив із себе Коля.

– То потрібно було вчора сказати. – Іранець пояснив, що переїзд – справа добровільна. – Зараз запізно, – вказав на порожню гладеньку трасу, якою мчали вже хвилин двадцять.

По обидва боки від магістралі стіною вилазили із мерзлої землі непрохідні соковито-зелені хвойні ліси. Доволі часто дорогу перебігав вгодований заєць, тоді авто гальмувало, водій давав змогу тварині дістатися на інший бік неушкодженою. Людочку здивували дорожні знаки, на яких були зображені лосі. Не стримуючи сміху, вказала чоловікові на один із них. Той вимушено посміхнувся, згадуючи шведів, що називали фінів лосями, і фінів, які так само відгукувалися про найближчих сусідів.

– Вони часто вибігають на дорогу, спричиняють аварії, – почав розтлумачувати іранець. – Такі знаки є лише тут і в Швеції.

Людочка пирснула. Іранець суворо на неї подивився.

– Скажи своїй дружині, що це не смішно, – звернувся до Миколи.

– Сам скажи, – різко відповів той.

– У нас не заведено звертатися до жінки, – пояснив іранець.

– А в нас заведено, – Микола був невблаганний.

Жужа сповнилася гордості, що чоловік за неї заступився. Відверто всміхалася своїм думкам. До самої Валкеали в авто панувала млосна тиша.

Люся згадувала, як вони з Миколою захопили Австралійську амбасаду в Москві, й від цих споминів їй кортіло сміятися ще дужче.

Початок тернистого шляху

Москва тоді зустрічала потенційних утікачів холодно. На початку листопада 1987 року в Першопристольній накрапав дрібний дощ, морозяний вітер розвівав на Люсі поли бавовняного жовтогарячого плаща, що його орендував у друзів Микола. Дівчині було занадто зимно, аби невимушено спілкуватися з супутником. А той не припиняв патякати. «Авжеж, нацупив на себе зимові речі, як то кажуть, хоч комусь пощастило», – міркувала Люда. На додачу до світло-блакитних джинсів-бананів, широчезних у колінах і завузьких в області гомілок, – смугастий синтетичний светр із величезним розчепіреним орлом на грудях і грубий бушлат нарозпаш, бо у пальті була поламана блискавка. Пара виглядала нетипово для совєтського громадянина кінця вісімдесятих, чого й домагалися Бабенки. На них раз по раз оглядалися столичні мешканці та гості Білокам’яної.

– Куди? – запитав Микола.

– До посольства, куди ж іще? – відповіла Люся, у якої цокотіли зуби.

– Ти боїшся? – здивувався хлопець.

– А ти?

– Чого тут боятися? – ледь чутне тремоло в голосі дисонувало з виголошеною фразою.

«Боїться! – підсумувала Люся. – Я просто змерзла, а він боїться».

– Пішли до Австралійського, – витягла з наплічника заздалегідь куплену карту Москви з усіма вказівниками й, відкривши на потрібній сторінці, закладеній чотирикопієчним тролейбусним талоном, тицьнула пальцем в адресу.

Дісталися потрібної вулиці більш-менш швидко, спеціально для конспірації вийшли з підземки на одну зупинку раніше й рушили до об’єкта пішки. Будівля з зірковим прапором на даху знаходилася в тихому провулку. «Дисиденти» спинилися, коли до амбасади залишалося сто кроків, здалеку уздрівши біля вхідних дверей міліціонера. Представник силових структур стрімко розвернувся до них обличчям, чатуючи на небезпеку. Дівчина несподівано голосно засміялася, так що луна понесла її сміх безлюдною вуличкою, й чітко виголосила рафінованою вимовою:

– Ай сей йес! Ай сей йес!

Обхопила розгубленого Миколу обома руками за шию й притислася до нього в палкому закордонному поцілункові. Міліціонер перевів погляд на двох чоловіків у сірих однакових пальтах, що рухалися до будівлі з іншого боку вулиці.

– Усміхайся, телепню! – прошепотіла Люся до свого хлопця.

Микола підкорився наказу, зареготав на всі зуби, обнімаючи Люду, театрально заграючи із нею, що мало означати західноєвропейську розкутість і плювання на загальноприйняту радянську мораль.

До дверей двадцять кроків… Ті двоє у пальтах приблизно на такій самій відстані. Люся помічає, що міліціонер добряче нервує, переступаючи з ноги на ногу, глипає поперемінно то на них, то на тих двох.

– Хай! – весело кидає Жужа охоронцю й без вагань хапається за ручку дверей.

Міліціонер чемно всміхається і просить показати документи… у тих двох «сірих», які також щойно підійшли. Бабенки, дякуючи роздвоєнню уваги охоронця, опиняються всередині посольства. Хлопець голосно видихає з легенів повітря й гепається на м’який шкіряний диван у невеличкому холі. Люда тамує прискорене серцебиття, оглядається навсібіч, помічає східці, що ведуть до скляних загородок. За склом стоїть кілька чоловіків і жінка. Вони уважно роздивляються відвідувачів. У них на грудях, на білосніжних сорочках, пришпилені бетлики, люди дивляться ясними, не зацькованими поглядами, всміхаються невимушено й привітно. Микола не помічає їх, бо сидить спиною до східців. Від вхідних дверей долинає лайка, міліціонер намагається стримати двох молодиків у пальтах. З підсобного приміщення вискакують ще троє в цивільному. Вони, не звертаючи уваги на псевдо-іноземців Люду і Колю, мчать на допомогу «метрдотелю». За кілька хвилин боротьби біля дверей силовикам вдається відтіснити непроханих гостей надвір. Звідти чуються погрози міліціонерів і поодинокі вигуки про допомогу, ймовірно, не міліціонерів. Людочка переводить погляд на Миколу, аби сказати йому, що треба йти сходами нагору до працівників за склом. Здригається, бо бачить велетня-коханого з закинутою назад головою – з його носа юшить кров, Микола прикладає картату хустинку до обличчя й колоритно шморгає. «Не витримали нерви», – монотонно підсумовує Люся й вирішує йти сама.

– Чи можу я вам допомогти? – зненацька лунає за спиною у Людочки ніжний жіночий голосок.

Це говорить граціозна шатенка у блакитній накрохмаленій сорочці, синій завузькій спідниці середньої довжини та елегантних черевичках на підборах. Вона схожа на стюардесу. Її зовнішній вигляд викликає довіру. Жужа інтуїтивно відчуває, що потрібно тікати від красуні, бігти східцями догори. Дівчина має намір відмовитися від допомоги, але Микола фальцетом вигукує:

– Ми просимо політичного притулку!!!

Жінка в уніформі емоційно ніяк не реагує на заяву, на її обличчі не здригається жоден м’яз. Без зайвих слів вона підхоплює Миколу під лікоть й, люб’язно щебечучи та гіпнотично всміхаючись, веде вузьким затемненим коридором. До ошелешеної Людочки стрімголов підлітає особіст у штатському одязі таких самих кольорів, як і в красуні, оперативно хапає Жужу за барки й безцеремонно волоче слідом. За скляною перетинкою зчиняється метушня, австралійці голосно обурюються і стукають долонями у шибку. Що далі дивний квартет просувається коридором, то меншою стає гучність.

Людмила Олегівна Жужелиця бачить, як її коханий разом із красунею розчиняється у напівтемряві. Сама опиняється в тісній кімнаті з заґратованим залізним мереживом вікном. Кадебіст безапеляційно штовхає дівчину на стілець навпроти себе, сам умощується на краєчок письмового столу. Жужа миттєво згадала старі художні фільми про чекістів. Там слідчі полюбляли сидіти саме так, на краєчку стола, звісивши одну ногу. Ляшка офіцера виглядає неприродно товстою, бо притислася до деревини. «Зовсім м’язів немає», – Люсі бозна про що думається в цей історичний момент. З-під синіх штанів чоловіка біліють шкарпетки з написом «Adidas». «Ого! – прикидає Людочка. – Такі у форців півзарплати коштують».