Заплакана Європа

– Ой, блін! – почула крізь морок дрімоти.

Здалося, що спала лише декілька хвилин. Відкрила очі. На палубі вже не світилися лампи – з ілюмінаторів било яскраве денне світло.

Микола, ставши коліньми на крісло, заглядав у шибку й кричав своє «Ой блін!»

– Що? – запитала заспана Жужа.

Чоловік зірвався з місця. Нашвидкуруч збираючи з підлоги речі, присікувався до дружини.

– Чи ти не бачиш, що ми вже давно приїхали? Люди сунуть трапом на борт, – подивився на годинник. – Йо-майо! Сьома. Це виходить, ми годину вже стоїмо. От-от назад попливемо. Бляха-муха, давай хутенько, виповзай.

За секунду на палубі не лишилося нікого і нічого. Лише коричневий шматок м’ятого паперу, в який була загорнена московська ковбаса, сиротливо лежав на місці під номером 23.

Зійшовши на сушу, пара попрямувала до пункту паспортного контролю. Коля всю голову Люсі проточив, розповідаючи, що документи тут перевіряють украй рідко.

– Ти, головне, йди собі, не подавай виду, що в тебе візи немає. Вони тут усі психологи, дивляться, в кого очі бігають, того просять показати паспорт, – шепотів, мов у гарячці, й ніяк не міг опанувати власні нерви.

Людочка пішла першою лиш тому, що їй набридли теревені чоловіка. До неї усміхнувся прикордонник, а вона відповіла ніжною джокондівською усмішкою, ну, тією, що з загадкою. На іншому боці турнікету зупинилася в очікуванні чоловіка. Здалеку бачила його: губи складені в ниточку, очі опущені, напружений – вирізнявся у натовпі. Вона зовсім не здивувалася, коли Миколу запросили пройти в окреме приміщення. Через якийсь час із кімнатки, куди завели її чоловіка, вийшов прикордонник, роздивився навкруги, побачив Людочку, зустрівся з нею поглядом і поманив пальцем до себе. Молодиці нічого не лишалося, як підкоритися дещо романтичному жестові представника шведської влади. Зайшовши до маленького кабінету зі скляними стінами, Люся побачила таку картину: на столі – розхристана сумка, з якої хаотично стирчать палітурки книжок упереміш із Людиними трусами, светрами й сорочками Миколи. Платівки гуртів «Зоопарк», «Звуки Му», «Кіно», «Акваріум», «Пікнік», «Браво» та «Секрет» стосом спочивають біля відкритої валізи. Жінка в сірому офіційному костюмі намагається випитати в розгубленого Миколи якусь таємницю. Питання ставить виключно шведською, тому у відповідь отримує відчайдушні погляди Миколи, знизування плечима і промовисті розведення врізнобіч верхніх кінцівок.

– Що сталося? Що вони шукають? – запитала Люда в чоловіка, щойно увійшовши. Після цих слів у кімнаті стало тихо, як у відкритому космосі. – Я щось не те бовкнула?

До Колі нарешті повернувся дар мови, й він відповів голосом, що помітно тремтів:

– Нічого не розумію. Я їм англійською сказав, що я з дружиною. Вони зрозуміли. А потім щось питали бозна-що…

– Руські? Ю а руські? – шведка була явно задоволена.

– Єс! Юесеса! – відповіла Людочка дикою англійською.

Вона витягла з кишені паспорт і передала його шведові, що випростав до Жужі долоню.

– Ві а фром Совієт Юніон! – продовжив Микола й собі потягнувся в кишеню за документом.

– Нот муслім, араб? – здивувалися шведи.

– Вони думають, що ти араб, – пояснила не так чоловікові, як собі Люда.

Коля дійсно був схожий на терориста-екстреміста з арабського світу – смаглявий, неголений брюнет.

– Ду ю спік інгліш? – докинув свого чолов’яга в уніформі.

– Єс! – бадьоро вигукнув Микола, хоча до абсолютного володіння мовою їм обом було, як до неба рачки.

Шведів прорвало і вони навперебій почали ставити запитання, Люда й Микола просили говорити «слоулі». Шведи як могли розтягували слова, але все одно сенс речень залишався для прибульців нерозшифрованим. Після п’ятнадцятихвилинної безплідної розмови за допомогою жестів і міміки, з додаванням слів «єс» та «ноу» скандинави, втомившись, вирішили викликати перекладача. Прикордонниця підійшла до Людочки, взяла іноземку за руку й повільно, дивлячись прямо їй у вічі, щось сказала. Людочка сконцентрувала всю свою увагу на окремих словах.

– Не зрозуміла, – заметляла головою Жужа та глипнула на Колю.

– Щось про питання, – здогадався. – Я почув слово «квещенз».

– Точно, точно, – поспіхом залопотіла Людочка. – Вона хоче поставити нам питання, – повернулася до шведки й упевнено додала: – Єс!?

Жінка обвела поглядом своїх одноплемінників, облизала пересохлі губи і, вказуючи правицею на пором «Сілья Лайн», який досі стояв на причалі і його було видно через скляні стіни-вікна, мовила дуже голосно, дуже повільно й дуже протяжно:

– Гоу бек!? – в інтонації відчувалося запитання.

Один із поліцейських додав із усмішкою:

– Бек ін Юесеса?

Коля з Люсею, окрім радянської рок-музики, були шанувальниками британського гурту «Бітлз». Пісню зі словами «Бек ін Юесеса» чули й наспівували частенько, тому знали переклад цієї фрази. Перелякавшись наслідків питання, спочатку Микола, а за ним і Люся щосили заволали:

– Ноу! Ноу!

– Ві ар біженці. Біженці. Політікал, – гамселив себе в груди Микола.

– Реф’юджі?

Коля та Люся згадали, що вчили це слово, яке в найпотрібніший момент вилетіло з пам’яті.

– Єс, єс, рефюжі! Ві рефюжі!

Перша екскурсія Стокгольмом для колишніх громадян есересер пройшла під патронатом столичної поліції на шикарному авто марки «сааб».

– Шкода, що без сирени, – тамуючи внутрішню істерику, жартував Микола.

Людочка із заднього сидіння, де вони розташувалися з чоловіком, розглядала краєвиди чудового європейського міста, тицяла пальцями в шибку й усміхалася, коли її щось дивувало. Поліцейський задоволено вказував, куди тієї чи іншої хвилини подивитися – ліворуч, праворуч чи просто через лобове скло. Людочці хотілося розцілувати його, такий він був привітний. Водій (також у формі) всю дорогу бурмотів – не ховав незадоволення. Авжеж, іще двоє додаткових ідіотів припхалися до його країни. Керманич раз по раз зиркав у дзеркальце на заднє сидіння й кривив рота. Якщо приязного поліціянта можна було назвати стовідсотковим скандинавом – високий, білявий, із білою шкірою, то цей явно мав індуське походження. Вулицями Стокгольма швендяли люди настільки різномасті, що назвати їх скандинавами язик не повертався. Тут були представники чорної, білої, червоної та жовтої рас. «Якщо, звичайно, я нічого не наплутала з кольоровою гаммою», – подумала Жужа. Микола прошепотів дружині:

– Дадуть громадянство, відчуває моя душа, не мине й кількох діб, – та еротично підморгнув коханій.

Політичні біженці

Офіційно попросивши політичного притулку в Швеції через посередників, працівників еміграційної служби порту, Бабенки опинилися в міському поліційному відділку Стокгольма. Час наближався до обідньої перерви, охоронці правопорядку, хто у формі, хто в цивільному, ходили повз обкладених торбами українців, які принишкли на ослонах у коридорі.

– За нами слідкують, – прошепотів Микола, поглядом вказуючи на стелю, де в куточку виднілася темна плямка. – Камера, – припустив, хоча було видно, що то кружальце від цвяха чи, в крайньому разі, облуплена штукатурка.

До біженців простував кремезний білявець, бадьоро наспівуючи та всміхаючись казна-кому. У руках тримав чималу блакитну чашку з запашною кавою. Аромат потрапляв Людочці в ніздрі й зводив її з розуму. А сандвіч розміром із півхлібини у пластмасовій прозорій коробочці, яку на додачу до кави ніс поліцейський, примусив її голосно ковтнути слину.

Блондин підійшов до Люсі, простягнув їй чашку та бутерброд, показав пальцем у глиб коридору, пояснив, що там «гам-гам», та побрів далі, не припиняючи наспівувати. Людочка незчулася, як розтерзала продпайок.

– Добре, хоч коробку не проковтнула, – Микола образився на дружину за неувагу до ближнього.

– Ходімо й ти щось перехопиш. Він же сказав, що можна.

– Він сказав «гам-гам», а не можна, – передражнив чоловік.

– Ходімо, – Людочка поволокла коханого за собою.

У порожній їдальні на столах височіли п’ятилітрові термоси з кавою й чаєм, стосами-хмарочосами – коробочки з бутербродами на кшталт того, що Людочка вже запхала в себе. А ще фрукти. Червоні та зелені яблука. Круглі, наливні, блискучі, неприродно гарні. Великі китиці блідо-жовтих бананів без жодної цяточки й запашні гігантські апельсини з целюлітними шкірками. Люсина шкала матеріально-духовних цінностей, що карбувалася в епоху дефіцитів розвиненого соцреалізму, почала, як то кажуть, відкидати копита. Жінка зацьковано озиралася, не наважуючись наближатися до харчів. Думка, що перед нею виставка досягнень капіталістичного сільського господарства, не відступала ні на секунду. Жужа поглядом вишукувала табличку з написом: «Руками не чіпати!»