Заручені

Поки там трибунал дошукувався, багато хто з жителів, як це звичайно буває в таких випадках, уже дошукалися. Ті, хто думав, що ця мазь справді отруйна, вбачали в цьому: одні — помсту з боку дона Гонсало Фернандеса ді Кордова за образу, завдану йому під час від'їзду; другі — хитрість кардинала Рішельє з метою обезлюдити Мілан і заволодіти ним без жодних труднощів; треті, невідомо з яких міркувань, вважали винуватцями графа ді Коллальто, Валленштейна або й декого з міланської знаті. Не бракувало, як ми вже сказали, й таких, які вбачали в цьому вчинку не що інше, як дурний жарт, і приписували його школярам, синьйорам або офіцерам, котрим надокучила облога Казале. А коли виявилося, що від тієї мазі шкоди немає, бо ніхто від неї не заразився й не помер, то перший страх став потроху влягатися і вся справа була забута або ж здавалася забутою.

Отож і надалі декотрі ще не були певні, що ходить чума. А що в лазареті і в місті дехто все ж одужував, то в народі, а також серед багатьох упереджених лікарів стали подейкувати, ніби це, мовляв, не справжня чума, а то б усі перемерли. Щоб усунути всякий сумнів, Санітарний трибунал знайшов спосіб, який відповідав необхідності, спосіб цілком наочний, саме з тих, що їх тільки могли зажадати й підказати ті часи. В один із днів свята п'ятидесятниці городяни звичайно сходились на цвинтар Сан-Грегоріо за Східними ворітьми помолитися за померлих під час минулої епідемії чуми й похованих у цьому місці. Використовуючи цей благочестивий звичай як привід для розваги та видовища, вони виряджалися туди ошатно вбраними. В цей день, разом з багатьма іншими, померла від чуми ціла родина. В годину найбільшого скупчення народу посеред екіпажів, вершників і пішоходів з'явився віз, у якому, за наказом Санітарного відомства, на вищезгаданий цвинтар везли трупи померлої родини,— їх везли оголеними, щоб натовп міг бачити на них явні сліди моровиці. Крики огиди та жаху лунали всюди, де проїздив віз. Натовп, супроводжуючи його очима, ще довго гомонів услід; таким самим гомоном зустрічали появу воза в новому місці. В чуму стали вірити більше. Втім, вона й сама щодень чимдалі дужче давалася взнаки, та й згадане скупчення народу в великій мірі сприяло її поширенню. Отже, спочатку — чуми немає, категорично немає, ніякої й ніде; забороняється навіть вимовляти це слово. Потому — чумні лихоманки: поняття чуми висловлюється у вигляді прикметника. Далі — несправжня чума; власне кажучи, звичайно, чума, але тільки в певному розумінні цього слова; не справжня чума, але щось таке, для чого годі підшукати іншу назву. І, нарешті,— безсумнівна чума, незаперечна; але вже на тлі нового поняття — отруєння й злого задуму, що вносить плутанину в поняття основне, виражене словом, яке тепер уже годі було знехтувати.

Мені здається, немає потреби бути дуже обізнаним в історії понять і слів, щоб знати, що чимало їх пройшли тим самим шляхом. Слава богу, що в нас не так уже багато понять і слів такого гатунку й такої ваги, які до того ж дістають свою очевидність такою дорогою ціною; таких, з якими можна поєднувати подібні обставини. Проте як у малих, так і у великих справах можна було б у більшості випадків уникнути такого довгого й кривулястого шляху, дотримуючись уже давно випробуваного способу: спостерігати, слухати, порівнювати й думати, перш ніж говорити.

А втім, говорити — сама по собі справа настільки легша, ніж усе інше разом узяте, що з цього погляду люди заслуговують на деяку поблажливість.

Розділ тридцять другий

Оскільки ставало чимдалі важче вдовольняти тяжкі вимоги, висовувані обставинами, то в Раді декуріонів 4 травня вирішили звернутися по допомогу до губернатора. І ось 22 травня до табору було відряджено двох представників колегії декуріонів, щоб ознайомити губернатора з лихом і тяжким становищем міста: величезні витрати, порожня скарбниця, незібрані поточні податки через загальне збідніння, викликане такою кількістю причин, а надто розоренням під час війни. Далі треба було переконати губернатора в тому, що, згідно постійно діючих законів і звичаїв та особливої постанови Карла V, видатки в зв'язку з чумою повинні лягати на скарбницю: так, в чумну епідемію 1576 року губернатор маркіз Айямонте не лише припинив збирання всіх казенних податків, але навіть дав місту субсидію в сорок тисяч скуді з тієї ж скарбниці. Нарешті, було доручено просити губернатора про чотири речі: щоб він припинив збирання податків, як було зроблено того разу; щоб скарбниця видала грошей; щоб губернатор повідомив короля про лиха міста й провінції; щоб він звільнив від найманих військ країну, вже розорену попередніми. Губернатор відповів на це посланням, де висловив своє співчуття й нові прохання: він, мовляв, дуже жалкує, що не може бути в місті, аби докласти все своє старання й усіляко допомогти постраждалим, але сподівається, що старання панів членів трибуналу надолужить це. Нині такий час, що вимагає витрат; не жаліючи засобів і хисту, слід викручуватися якнайспритніше. Що ж до висловлених вимог, procuere en el mejor modo que el tiempo y necesidades presentes permitieren [158] . А внизу карлючки, що мали значити: «Амброджо Спінола», такі самі чіткі, як і його обіцянки. Великий канцлер Феддер написав йому, що цю відповідь було прочитано декуріонами соп gran desconsuelo [159] . Потому почалися нові поїздки туди й назад, запити та відповіді; та я не думаю, щоб були прийняті певніші ухвали. Через якийсь час, саме в розпал чуми, губернатор особливою грамотою передав свою владу Феррерові, бо ж йому самому доводиться, писав він, думати тільки про війну.

158

Він готовий потурбуватися в найкращий спосіб, наскільки це дозволить момент і насущні потреби ( ісп.) .

159

3 великим сумом ( ісп.).

До речі, треба сказати, що ця війна разом з чумою забрала, не рахуючи солдатів, щонайменше мільйон людей в Ломбардії, Венеціанській області, П'ємонті, Тоскані й частково в Романьї, а також спустошила, як ми бачили вище, місцевості, по яких пройшлася не на повну силу. Можете собі уявити, що коїлося там, де вона була в самому розпалі. Ця війна, після взяття й жорстокого розграбування Мантуї, скінчилася загальним визнанням нового герцога [160] , для звільнення якого її було розпочато. Проте треба сказати, що йому довелося поступитися герцогові Савойському частиною Монферрато з прибутком у п'ятнадцять тисяч скуді, а Ферранте, герцогові Гвасталли,— другими землями з прибутком у шість тисяч; укладено також іще й особливий цілковито секретний договір, за яким вищеназваний герцог Савойський віддав Франції Пінероло; через деякий час цей договір виконано вже під іншим приводом, причому вдалися до всіляких хитрощів.

160

Мантую було взято в 1630 р. імперськими військами, але після Регенбурзького миру, ратифікованого в П'ємонті наступного року, власником Мантуї визнано Карло Гонзаго Неверського.

Разом із цим рішенням декуріони прийняли й інше: просити кардинала про те, щоб урочиста процесія пронесла через місто рештки Сан-Карло.

Добрий прелат відмовив з багатьох міркувань. Йому було не до вподоби це сподівання людей на засіб, ними ж і придуманий, і він побоювався, коли б ця надія та не зробилася спокусою, якщо не буде бажаного наслідку, чого він також побоювався [161] .

Та найбільше він побоювався, що коли ті мазальники й справді існують, то процесія може створити слушну нагоду для вчинення нового злочину. А коли вони не існують, то таке величезне скупчення народу тільки допоможе ще більшому поширенню зарази — набагато реальнішій небезпеці [162] . Бо вже похована підозра щодо мазання тим часом знов ожила, зробилась майже загальною й упертішою, ніж доти.

161

«Пам'ятна записка про гідні уваги справи, які мали місце в Мілані в зв'язку з заразною хворобою 1630 року, і т. д., зібрані отцем Паола-Кроче». Мілан, 1730. Очевидно, витяг із неопублікованого твору автора, що жив під час моровиці; а можливо, це просто нова компіляція. ( Прим. автора).

162

«Якщо лиходійська мазь і мазальники в в місті... Якщо їх немає... тим реальніше зло» (Ріпамонті, с. 185). ( Прим. автора).

Знову бачили,— або цього разу, можливо, тільки здалося, що бачили,— обмазані стіни, під'їзди громадських будівель, двері будинків, дверні молотки. Чутки про такі відкриття переказувалися з уст в уста, і, як це бував найчастіше, коли вже з'явилося певне упередження, люди сприймали почуте за бачене на власні очі. Щодалі більше засмучуючись через таке нашестя нещасть, озлоблені неослабністю небезпеки, люди чимраз охочіше дослухались до цих дурниць: адже гнів прагне карати і, як гостро зауважив щодо цього один розумний чоловік [163] , воліє радше приписувати всякі лиха людській підлості, проти якої можна скерувати вістря своєї помсти, аніж визнати таку причину, з якою нічого не залишається робити, як тільки примиритися.

163

Мається на увазі італійський історик і літературний критик, просвітитель П'єтро Веррі (1728—1797).

Вишукана, швидкодійна, всепроникна отрута — цих слів було більш ніж досить, щоб пояснити несамовиту силу й усі незрозумілі й несподівані ознаки хвороби. Подейкували, ніби ця отрута — суміш із жаб, змій, слини та гною заражених чумою і ще чогось гіршого, одно слово, з усього найбруднішого і найжахливішого, що тільки спроможна вигадати дика й ненормальна уява. Потім сюди долучили ще й чари, дія яких настільки сильна, що перебороти її неможливо. Коли після перших обмазувань наслідки проявилися не відразу, причина була ясна: то все були невдалі спроби отруювачів — тоді новачків. А тепер їхнє мистецтво вдосконалилось і прагнення до виконання пекельного задуму зробилося ще настійливішим. Віднині кожен, хто й далі підтримував думку, що все це пустощі, й заперечував наявність змови, вважався сліпцем і упертюхом, а то, чого доброго, ще накликав на себе підозру, що він зацікавлений у відверненні громадської думки від істини, що він сам також співучасник, мазальник. Це слівце дуже швидко ввійшло в обіг, набувши грізного, страшного значення. При такій упевненості в існуванні мазальників їх мали неодмінно розшукати,— усі пильнували, всякий вчинок міг викликати підозру. А підозра легко переходила в певність, а певність — у лють.

На доказ цього Ріпамонті наводить два випадки, попереджуючи, що вибрав їх не як найстрашніші з-посеред щоденних, а тільки тому, що, на жаль, йому довелося стати свідком і першого, і другого.

У церкві Сан-Антоніо в день урочистого свята один дід років вісімдесяти, а може, й більше, помолившись якийсь час навколішках, захотів присісти й перед цим змахнув плащем пил з лави. «Ось цей старий маже лави!» — закричали в один голос кілька жінок, помітивши його жест. Народ у церкві (подумати тільки — в церкві!) накинувся на старого: його схопили за волосся — за сиве волосся! — стали молотити кулаками, копати ногами й потягли, підштовхуючи, на вулицю. І якщо його відразу не порішили на місці, то тільки для того, щоб поволокти напівживого до в'язниці, до суддів, на тортури. «Я бачив його в той час, коли його волокли,— каже Ріпамонті,— і більше я про нього нічого не знаю. Гадаю, він навряд чи зміг прожити після цього ще кілька хвилин».

Другий випадок (мавши місце наступного дня) був не менш дивний, проте не такий фатальний. Троє молодих друзів французів — учений, художник і механік,— приїхавши подивитися Італію, познайомитися з її старовиною і при нагоді підробити грошей, підступили до якоїсь із зовнішніх стін собору й стали уважно розглядати її. Один перехожий, забачивши їх, зупинився й кивнув своєму приятелеві, який відразу підійшов. Зібрався цілий гурт, що дивився на цих людей, не відводячи очей, бо їхні одежа, зачіски й торби виказували іноземців, і — що куди гірше — французів. Вони попростягали руки, щоб помацати стіну, ніби бажаючи пересвідчитися, що це мармур. І цього було досить. Їх оточили, схопили, побили і, молотячи з усіх боків, потягли до в'язниці. Завдяки щасливій випадковості, палац юстиції стояв недалеко від собору, і, завдяки ще щасливішій випадковості, їх визнали невинуватими й відпустили.

Такі випадки траплялися не лише в місті: безум поширювався, як і пошесть. Подорожній, зустрінутий селянами осторонь від великого шляху, або незнайомий чоловік, який просто плентав собі, роззираючись на всі боки, чи то приліг долі, щоб перепочити, і в якому виявляли щось дивне, підозріле на обличчі, в одежі, або якийсь іноземець — все то були «мазальники». Після першого випадкового знаку, після крику якогось хлопчака били на сполох, з усіх боків збігалися жителі, нещасних закидали камінням або хапали і в супроводі цілого натовпу вели до в'язниці. Про це повідомляв сам Ріпамонті. Таким чином, в'язниця на якийсь час стала місцем порятунку.